Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, книга, головним героєм якої є чоловік, що став легендою ще за життя – Валерій Залужний. «Залізний генерал. Уроки людяності» від видавництва Vivat написала Людмила Долгоновська, яка до березня 2023 року була радницею зі стратегічних комунікацій Головнокомандувача ЗСУ. Вихід друкованої новинки та аудіокниги запланований на 19 серпня, проте її вже зараз можна передзамовити за зниженою ціною за цим посиланням.
«Залізний» генерал як людина
«Залізний генерал. Уроки людяності» – це нонфікшн книга на 208 сторінок. У ній понад 20 посилань у вигляді qr-кодів на архівні відео, а також на вибрані заяви, звернення й промови Валерія Федоровича. З видання ви дізнаєтесь, яким є Валерій Залужний: генерал, Герой України, Головнокомандувач Збройних Сил України (2021–2024). Текст авторка написала ще рік тому, далі його редагували і готували видання до друку. Вона переконана, що це перша така книга про Валерія Залужного, але далеко не остання, бо це дійсно історична постать.
«Я ставила собі за мету розповісти, хто такий «залізний» генерал як людина, коли ти бачиш її зблизька, щодня, за різних обставин, під тиском величезних викликів. Я сама себе запитувала, що б я робила, чи впоралась би, коли від моїх рішень залежали б долі мільйонів співгромадян», – пояснює Людмила Долгоновська, яка тепер керує службою президента American University Кyiv.
Історія написання
Спочатку Людмила Долгоновська розписала шість уроків, яких навчилась, працюючи поруч з генералом. До них додалися спостереження підготови до повномасштабного вторгнення і перших днів великої війни. А ще період роботи у заглибленому пункті управління військами, розташованому на території Генерального штабу ЗСУ, який відкрився для комунікаційниці 24 лютого 2022 року. У перші місяці там працювало і жило п’ять сотень людей водночас.
Останньою авторка написала біографічну частину: дитинство, військова освіта, служба, 2014-2015 роки, життя на валізах, аж до моменту призначення Головнокомандувачем. Розбила її на фрагменти і перемежувала з уривками із описом подій сучасності. Вона поставила собі за мету показати нам не лише воєначальника, а й особистість, батька, чоловіка, брата.
«Це закулісся мені було цікавим, я хотіла про нього розповісти. Спостерігала, який Валерій Федорович Залужний з рідними і це теж доповнює портрет особистості. Для цього розмовляла з ним самим, спілкувалась з його родиною, побратимами, які в різний час служили із генералом. А також з добрими знайомими Головнокомандувача – Народною артисткою України Адою Миколаївною Роговцевою та академіком і першим віце-президентом НАН України Володимиром Горбуліним», – каже Людмила Долгоновська.
Залужний: «Не дайте нікому змінити ваші мрії!»
Я можу багато писати про цю книгу. Але значно більше про неї розповість уривок з передмови, написаної авторкою. «Мене ніхто не знає», – відповів Валерій Федорович Залужний, коли я спитала, хто би міг розповісти про нього для книги. Це правда. Такі люди – завжди загадка. Вони складні, багатогранні. У них за відкритістю й легкістю – залізобетонна стіна з нервів, знань, досвіду, духовної глибини. Такі постаті неможливо описати з одного ракурсу.
Я не претендую на роль біографа Валерія Залужного. Утім, розумію, який суспільний запит існує на розкриття цієї постаті. І далі він лише посилюватиметься. Як людина, яка працювала поруч із Головнокомандувачем упродовж першого року великої війни, не можу не поділитися своїми записами, спостереженнями, враженнями. Також хочу залишити на цих сторінках уроки людяності, лідерства, управління й комунікації, яким я навчилася у Валерія Залужного.
Він мріяв про військову справу – і досягнув у ній вершини. Він мріяв про щасливу родину – і збудував стосунки, міцніші за сталь. Він мріяв служити своїй державі – і став її рятівником. «Не дайте нікому – ні людям, ні обставинам змінити ваші мрії! Мрії здійснюються. Я тому приклад», – поділився секретом успіху Головнокомандувач. Утім, історія його життя й становлення свідчить, що генерал досягнув усього радше всупереч, ніж завдяки.
Йому доводилося втрачати близьких людей, але цей біль тільки примножував уміння співпереживати, любити й піклуватися. Він кохає свою дружину Олену й не соромиться цих почуттів. У святковий день – День захисників і захисниць – 14 жовтня 2022 року ми говорили про становлення генерала, і я припустила: «Ваша дружина – це 50% вашого успіху». Валерій Федорович відреагував так: «Ні, Лена – це 90% мого успіху». При цьому родина Залужних старанно оберігає приватне життя від сторонніх очей. Із поваги до цього рішення я оминаю подробиці особистого життя «залізного» генерала.
Цією книгою я засвідчую лідерство генерала Залужного та його внесок у віковічну боротьбу українського народу проти російської навали. Усіх подробиць і пояснень на цих сторінках не знайдете – війна досі триває. Я маю замовчати деякі деталі біографії, окремі рішення та фактори, які впливали на них, стосунки з політичним керівництвом – усе, що може відкрити противнику больові точки й таким чином зашкодити українському народу».
Головна наша проблема – відсутність навичок лідерства
Валерій Залужний усвідомив цінність лідерства, отримавши перший бойовий досвід у 2014 році. Тоді він був заступником командувача сектору й побачив, що мобілізовані – це дорослі чоловіки, комусь під сорок, комусь навіть за шістдесят років, вони – вчителі, робітники, фермери. Їхні ж командири – щойно закінчили академії, це лейтенанти, яким двадцять чи двадцять один рік. Тоді ж Залужний подумав про те, що багатьом нашим командирам не вистачає навичок лідерства. На них ще впливала радянська муштра: є наказ – маєш його виконати. Але ті, хто мав його виконувати, не вчилися з ними в академіях і обмірковували – варто це робити чи ні. Перший бойовий досвід засвідчив: українським командирам вкрай необхідно розвивати навички лідерства. Зокрема через те, що двадцятирічні лейтенанти, які щойно закінчили академії, мали командувати зрілими особистостями – вчителями, фермерами, працівниками, які були мобілізовані або прийшли добровольцями. Про це Залужний розповідав тому самому Дену Райсу в квітні 2022 року. «Я думав, що класична підготовка, академічні знання – основа дій військових, зокрема в бою. Коли я став генералом, то задумався, чи достатньо знання статутів і тактико-технічних характеристик озброєння. І зрозумів, що ні. У бою я познайомився з командирами без класичної військові освіти, але за якими йшли люди, яких любили підлеглі. І мій висновок у кількох словах – ці хлопці були лідерами. Головна наша проблема – відсутність навичок лідерства. Це колосальна проблема для ЗСУ і, думаю, те саме характерно для Збройних сил Російської Федерації, з якими ми воюємо. У військових інститутах ми готуємо командира взводу, тоді як в американській освіті – platoon leader, тобто насамперед лідера, а не командира. Ми навчали першокласного солдата, який знає зброю й техніку, усі статті статуту, морально готовий виконати наказ, фізично добре підготовлений. Але він не вміє працювати з колективом, з людьми, бо не має навичок лідерства. Те саме відбувається в академіях, де ми готуємо командирів бригади, які відриваються від землі й керуються принципом: “Я командир, виконуй мій наказ!”. Вони працюють із молодшими офіцерами за тими ж принципами, вимагаючи неухильно виконувати накази. І прірва між ними й підлеглими зростає. Те саме відбувається в університеті, де ми даємо стратегічний рівень, де ведеться підготовка генералів, – і прірва між генералом і солдатом уже аномальна. Лідерства немає. Я хочу, щоб у нашій військовій освіті з’явилося поняття лідерства. У 2005 році мені до рук потрапила брошура «How the army runs?» («Як працює армія?»). Це було щось на кшталт настанови з оперативної роботи, але військової термінології там було мало. Саме там я вперше побачив поняття «управлінські принципи». Відтоді ненавиджу словосполучення «стандарти НАТО», його треба забути в ЗСУ. Варто було вивчати принципи управління НАТО. Їх лише дванадцять, і вони описані просто. Я у своїй службовій діяльності намагався використовувати ці дванадцять принципів, і вони дали успіх. Один із них – кожен має виконувати своє завдання. Не можна робити ту саму роботу на кількох рівнях одночасно. Варто довіряти людям. Ініціатива має йти знизу вгору. Я цього принципу дотримувався завжди. Якщо ініціатива належить підлеглим і якщо вони є лідерами, – це однозначно успіх». У розмові з Міллі в лютому 2023 року Валерій Залужний сказав, що за роки війни ми втратили багато гідних командирів. «Люди, які в 2014 були командирами взводів і рот, у 2022 стали командирами бригад, а деякі вже й генералами. Вони впевнено керували підлеглими, а моральний дух був надзвичайно високим. Але влітку 2022 року багато з них, на жаль, загинули на фронті. Загинули командири батальйонів і командири рот. На початку осені ми зрозуміли, що маємо кадровий голод командирів молодшої ланки. Моральний дух почав падати. Підготувати таку кількість командирів взводів, рот і батальйонів у короткий термін майже неможливо. І вони, на превеликий жаль, продовжують гинути. Як і в Другу світову, у нашому протистоянні закон війни зберігається: починають війну кадрові військові, а закінчують вчителі, інженери, бухгалтери – ті, хто стають військовими в боях. Найголовніше, що ми змінили культуру в Збройних Силах України. Вона вже не радянська й уже ніколи не стане радянською. Ми боремося за лідера й виховуємо лідерів, які зможуть повести в бій за собою. Час, на жаль, не на нашому боці. Більшість командирів взводів та рот і половина комбатів – це люди, які до 24 лютого мали цивільні професії. Ми з них виховуємо лідерів. І перемога буде на їхніх плечах».
У попередніх випусках «Літтреду» ми публікували уривки книги спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва Українського католицького університету, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити», Юлії Чернінької «Спадок на кістках», Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», Тетяни Рубан «Тимчасово переселені», Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
