Цього разу у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, справжня історія вбивства. І не аби кого, а самого полковника Євгена Коновальця – організатора і першого провідника Організації українських націоналістів! А все тому, що у видавництві «Віхола» світ побачила книга «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства» істориків Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука. Це видання особливе тим, що у ньому вдалось зібрати величезну кількість документів, більшість із яких опубліковані вперше.
Історія вбивства очільника ОУН Євгена Коновальця тривалий час ґрунтувалася на неповних даних, радянській дезінформації, здогадках і припущеннях. Прихована історія радянської спецоперації та спроби розколоти ОУН, листи, статті з газет того часу дозволяють чіткіше відтворити останні роки життя українського воєначальника і того, що ж сталося 23 травня 1938 року в Роттердамі.
Ці документи публікують вперше
Розпочинається книга 125-ма сторінками аналітики від істориків. За ними розміщено документальний блок на 300 сторінок. Перша частина містить тижневий рапорт і кримінальну справу поліції Роттердаму, яка вартує особливої уваги. Вона змушує істориків переглянути обставини, за яких загинув Євген Коновалець, його похорон і могилу в Роттердамі. В оригіналі кримінальна справа має назву «Звіт у справі вбивства Євгена Коновальця, скоєного в понеділок 23 травня 1938 року на обвідному каналі Коолсінґел в Роттердамі можливо особою, яка називає себе Валюх або Велмуд», підготований 1-им відділом служби юстиції Центрального бюро Роттердамської поліції за № 1262 від 20 червня 1938 року. Текст справи з голландської на українську мову переклав львівський професор Ярослав Довгополий.
Варто зауважити, що не зважаючи на офіційні звернення до державних українських установ з проханням допомогти отримати доступ до справи, її не вдавалось отримати кілька років. Та завдяки громадянам Нідерландів Олені Корнет, яка має українське походження, і Петеру Звартієсу, таки вдалось отримати офіційну копію справи, яку передали до Фундації імені Олега Ольжича.
Друга частина сформована із матеріалів комісії ОУН, яка розслідувала вбивство голови Проводу українських націоналістів і працювала з 1938 по 1940 рік (документи з архіву ОУН у Києві). А третя – це листування, яке Євген Коновалець провадив з 1924 по 1938 рік з таємними агентами совєтських спецслужб, що видавали себе за представників націоналістичного підпілля в УСРСР Павлом Судоплатовим, Кирилом Полуведьком та окремими діячами ОУН, яке проливає світло на обставини проникнення радянської агентури в найближче оточення голови ПУН (з архів ОУН у Києві).
сліди крові
Перші повідомлення в пресі про вибух описували переважно наслідки вибуху й пропонували можливі версії. За зробленими 23 травня фотографіями місце вибуху визначається точно. У момент вибуху Євген Коновалець стояв обличчям до кінотеатру, у лівій руці він тримав пакет, другий пакет лежав у кишені. Вибух був доволі потужним, тіло Євгена Коновальця відлетіло на кілька метрів, аж на проїжджу частину вулиці. Постраждали також двоє перехожих, їх госпіталізували, ще кільком надано медичну допомогу на місці.
За деякими свідченнями, Євген Коновалець помер не одразу, а в лікарні, куди його завезли автомобілем швидкої допомоги. Насправді він загинув на місці, на фотографіях видно накрите тіло і де воно опинилося після вибуху. Від розриву бомби найбільше постраждала ліва частина тіла: рука, нога і живіт, а голову і праву частину тіла не зачепило. Смерть настала практично миттєво.
У кількох будинках було вибито вікна, пошкоджено вітрини магазинів і кінотеатру. На тротуарі залишилися чорні сліди від вибуху, але саме покриття не пошкоджено (вирви не було).
Поліція, відсторонивши перехожих, які позбігалися, оточила місце вибуху. Слідчий відділ прокуратури міста почав розслідування. Було зібрано всі можливі речові докази, зокрема, уламки вибухового пристрою, частини одягу, а також годинник, паспорт і перепустку загиблого до готелю «Централь». Отож, маючи «прізвище» і фото загиблого, поліція почала розслідування і пошуки вбивць. Керував розслідуванням комісар поліції Якоб Петер Рошбах.
Не зупиняючись на ході слідства, скажемо, що поліція справді доклала значних зусиль. Справа набула міжнародного значення, до слідства залучили австрійську, німецьку, італійську, британську поліції (характерно, що чехословацька поліція відмовилася брати участь у розслідуванні, хоча Павло Судоплатов і Ярослав Барановський прибули до Роттердама з чехословацькими паспортами). Нідерландський уряд призначив премію 10 тис. гульденів для того, хто затримає вбивцю Євгена Коновальця.
За версією Павла Судоплатова, попрощавшись із Євгеном Коновальцем, він вийшов із кафе, повернув у бічну вулицю, зайшов до крамниці, купив там плащ і капелюх, одягнув їх та вийшов на вулицю. Саме тоді він почув вибух. Далі Судоплатов дійшов до вокзалу і сів на потяг до Парижа. Квитка він не купував, бо мав виданий ще у Москві проїзний квиток, дійсний для всієї мережі європейських залізниць. До речі, поліція не виявила і не допитала продавців крамниці, у якій нібито Павло Судоплатов купив верхній одяг. Вони мали б запам’ятати людину, що погано говорила німецькою мовою і, ймовірно, була схвильована й поспішала.
Роттердамська поліція вважала, що Валюх «не втік, але залишився в Нідерландах, скриваючись у місцевих комуністів [...] у місцевих комуністів заряджено ревізії, але безуспішні».
Допомогти Павлові Судоплатову могли люди «Ліги Волльвебера», таємно доставивши його на один із кораблів, що віз республіканцям в Іспанію сплачену Москвою зброю. Сам Павло Судоплатов пише, що якийсь час перебував в Іспанії, але ніби після подорожі через Європу. Після короткого перебування в Іспанії Павло Судоплатов повернувся в Москву.
Сумніви в тому, що Павло Судоплатов сам зміг ліквідувати лідера ОУН, підтверджуються наступним міркуванням. У 1936 р. за влиття в мережу ОУН та вдалу легалізацію його нагородили радянським орденом Червоного прапора. Наступну нагороду, також орден Червоного прапора, Павло Судоплатов отримав влітку 1941 р. за участь у розробленні та проведенні операції з ліквідації Льва Троцького. Дивним видається те, що за проникнення в мережу ОУН він отримав орден, а за вбивство Євгена Коновальця не отримав нічого. Як це можна зрозуміти? Якщо не було «подвигу», то не було й нагороди.
У кримінальній справі було зібрано значні речові докази, зокрема особисті речі Євгена Коновальця, серед них німецький паспорт, розп’яття, друкарська машинка, документи тощо. Литовський паспорт Євгена Коновальця залишився у його вдови — Ольги Коновалець. Кілька разів у 1938 і 1939 рр. литовський консул у Роттердамі Петер Пенн звертався до Михайла Селешка (призначеного від ОУН для полагодження справ, пов’язаних із похороном Євгена Коновальця) з проханням повернути «...паспорт померлого пана Коновальця. Як вам відомо, цей чоловік мав литовський паспорт [...] паспорт мусить знаходитись поміж документами. Цим листом ласкаво прошу Вас зробити все можливе, щоб паспорт найшовся і був висланий до Роттердаму». Збереглися також деякі особисті речі Євгена Коновальця, нині вони експонуються в «Музеї Української революції 1917–1921 років» Національного музею історії України (НМІУ) в Києві.
В першому випуску «Літтреду» ми друкували уривок новинки Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач». У другому світ побачив уривок нової книжки Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» .
