Яким буде «Другий вінок». Уривок з антології сучасної української феміністичної поезії

Поезія має особливу властивість. Вона, як магічне дзеркало, при кожному прочитанні показує нам – і читачам, і творцям – те, чого ми досі не знали. Цей її ефект щоразу мене дивує. Пам’ятаю, як в 2016-му на BookForum вперше почула «Не руш моїх кіл» у виконанні Оксани Забужко. Тоді той вірш розкрив мені її більше, ніж давно прочитані «Польові дослідження з українського сексу», десятки інтерв’ю і заслуханий до дір альбом «Дорога зі скла» сестер Тельнюк.

Символічно, що саме він розпочинає антологію сучасної української феміністичної поезії «Другий вінок», яка після понад річної підготовки ось-ось побачить світ у видавництві «Смолоскип». Сьогодні розповідаю про «Другий вінок» і його творчинь у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок.

«Другий вінок»:  відновлення історичної справедливості

Про створення «Другого вінка» я дізналась зо два місяці тому від однієї з його творчинь Олени Павлової – поетки і авторки «Кота Інжира». Ідея упорядниць Олени  Павлової і Олі Новак видати антологію феміністичної поезії з такою символічною назвою дуже вчасна. Особливо після минулорічного перевидання Creative Women Publishing першого в Україні феміністичного альманаху «Перший вінок» (1887). Більше про його створення і роль ви можете дізнатись з мого тексту «Сестринство «Першого вінка». Як жіночий рух літературою об’єднав Україну».

Зрештою, вихід цієї антології – це своєрідне відновлення історичної справедливості. Бо «Другий вінок», хоч і не такий, як новинка, про яку розповідаю сьогодні, мав побачити світ ще в 1891 році. Але тоді через низку факторів й не без впливу чоловіків цього так і не сталось.

Олена Павлова пояснює: «Другий вінок» ми задумали як сучасну книжку, з поезією, в якій відлунюють наші дні. Саме ці слова, саме така стилістика. Вільних віршів тут більше ніж римованих – як може бути інакше у книжці про емансипацію. Але яким би він мав бути зараз, задумались ми на початку. Просто збіркою сильних текстів, написаних жінками?». 

Співрозмовниця зазначає, що сьогодні жінки, які творять літературу – більше не виклик, а буденність: «І ми дякуємо за цю можливість усім поколінням феміністок, які змагалися за наше право творити. Виборювали серйозне ставлення до себе, об’єднувалися, йшли далі, працювали, творили, викорінювали стереотипи, системно і послідовно. Ми вдячні, що можемо писати – і бути надрукованими. Що можемо бути і сильними, і чутливими, бути собою, говорити і бути почутими».

Яким буде «Другий вінок»

До видання «Другий вінок» упорядниці обрали 100 знакових та культових сучасних віршів 50 авторок про різноманітні жіночі досвіди. Антологія матиме 10 тематичних розділів, названих цитатами з віршів. Вони про силу сестринства, тілесність, дорослішання, війну, політичні та суспільні ролі жінок, досвід материнства, насильство, значення та вплив інших жінок. Ілюстрації до книжки створила київська художниця Ярина Саєнко. На них – античні богині у образі сучасних українських жінок – у різних вимірах свого життя.

«Феміністичну поезію я почала збирати ще в 2020 році та знайомити з нею жінок у феміністичних колах. У 2023 році запросила поеток до Франківська, щоб разом влаштувати «Вечір феміністичної поезії» (і нам це вдалось!). З цього й почалось наше ближче знайомство з Оленою Павловою та її сміливої ідеї: «А давай зробимо антологію «Другий вінок», – розповідає Оля Новак. – Наш проєкт зовсім не легкий, я б сказала, що сміливий та відповідальний, проте й дуже важливий. Моя мета – показати не тільки жіночі голоси, а й настільки широкою може бути феміністична рамка, бо це все про різних жінок та їхні досвіди».

Війна болісно просякла все в нашому житті – і поезія один з виявів ословити цей біль. Чи радше викричати. «Я кричу – а війна не спиняється», пише Олена Герасим’юк. Побутовість затамованого жаху, прості слова, прості вправи «Уроків ненависті» Юлії Ілюхи – доказ того, як глибоко і докорінно війна в усьому. Такі вірші можна написати лише з досвіду, власного чи колективного, до якого ми причетні, пропущеного через кожну клітинку свого тіла.

Також це поезії про нову жінку – яка взяла зброю до рук, яка сама у війську або за кермом долає тисячі кілометрів, щоб допомогти війську. Війна більше не чоловіча справа. Не тільки чоловіча. І хоч, як пише Оксана Забужко у вірші «Про рукостискання» – «Я не знаю жодної з воєн, Яку б самохіть починала – жінка».

Найчастіше згадане у антології «Другий вінок» жіноче ім’я – Марія. Марія з цих поезій різна. Марія була упівкою, потрапила на заслання і передала ненависть правнучці – у Галини Гулієвої. Марія з Маріуполя носить на шиї смерть, ніби натільний хрестика, а в багажнику тримає помсту – у Марини Пономаренко. Марії у цій збірці переживають Великий Голод і Другу світову, але доносять пам’ять, історичну. 

«Другий вінок». Уривки

Галина Гулієва «Марія»

Благословенна/холодна, як місяць чи серп у лоні.
Що її очі невиплакані — висохла кров і сіль.
(Моя прабаба) Марія не вмерла в каменоломні.
А повернулася — далі ненавидіти. Їх усіх.

І я ношу (генетичну) пам'ять. Тяжку, ніби камінь
в легенях. Лезом (Оккама) розчахнуто дерево Лють.
І чорнокоса Марія/Сивіла сивіє/зникає.
Шовки біжать по ногах їй. Птахи її серце клюють.

(Моя упівка) Марія стрілою летить на гнідому.
А я молюся устами її, злякана і мала:
«Якщо знайдеться й десяток хороших у тому Содомі,
усе одно всіх їх знищ. Всіх спали — до одного. До тла».

Юлія Мусаковська

У жінок цього селища місія непроста:
пильнувати, щоб жодна сестра не зганьбила хреста,
ані мужа, ні роду, городу, худоби, двора.
І ногами не вперлась, коли помирати пора.
У жінок цього селища вдача покірна й легка:
тихо ріжуть корову, яка не дає молока,
тихо трусять колиску під співи нічної сльоти,
тихо судять сестру, що не вміє упряжку тягти.
У жінок цього селища в грудях – осине гніздо,
а на тім’і – пташине, а в тілі – нудьга до судом.
Очі цілять без промаху, дбаючи ревно про те,
щоби раптом від рук не відбилась яка із сестер.
У жінок цього селища – вічна по колу хода,
білі плями на сірому: крижма, віночок, фата
і невдовзі остання сорочка, найлегша за всі,
аби вільно ступати у ній по небесній росі.
У жінок цього селища змінюються імена
і спливають обличчя, і дні висихають до дна.
І насуплена дівчинка із ланцюжком золотим
заступає на варту, яку їй довіку нести.

Мар’яна Савка

Дівчинка виросла. Боже, як дівчинка виросла.
Стали округлими плечі, дошкульними — вирази.
Стали глибокими сутінки й зимними — досвітки.
Ніжними — губи. І травматичними — досвіди.

Дівчинка виросла. За дерев’яною партою
Юність її залишилась уваги не вартою.
Зраджені мрії. Не перескладені іспити.
Світ, що все ловить і ловить неспіймані істини.

Все доведеться самій, без сторонньої помочі.
Діти, кохані, коханці, робота до поночі.
Друзі, що йдуть із життя, і любові, що спалюють.
Звичне життя. Ніби тіло, прохромлене палями.

Небо вгорі. І маленькі турботливі янголи.
Дівчинка виросла. Вірші стукочуться ямбами
Просто у скроні. Просто у скроні. У скроні.
Дівчинка курить і струшує попіл в долоню.

Юлія Ілюха «УРОКИ НЕНАВИСТІ»

жінка
із невміло пофарбованим волоссям
і глибокою міжбрівною зморшкою на чолі 
завжди поверталась додому за розкладом 
повітряних тривог
вона відпускала сусідку
яка гляділа її сина 
котрий був ще малий і боявся померти сам
а потім гріла вечерю на двох у мікрохвильовці
вона ковтала їжу швидко
як солдат на видиху між штурмами
мила посуд у холодній воді задубілими пальцями
йшла з теплої кухні в кімнату зі шторами блек аут
вмикала там яскраве світло вгорі та настільну лампу
кликала сина
садовила його за стіл
діставала підручники
і починала уроки ненависті

вона брала в руки математику і питала сина
один чоловік
одна жінка
двоє собак
скільки всього душ убила росія в одній квартирі?

вона брала в руки українську мову і питала сина
визначення слова розтяжка
визначення слова град
визначення слова турнікет
визначення слова смерть

вона брала в руки українську літературу і питала сина
імена поетів які загинули
імена прозаїків які загинули
і окремо про тих які зникли безвісти
розчинившись між світом живих і мертвих

вона брала в руки географію і питала сина
де Маріуполь
де Бахмут
де Мар’їнка
де солодкий Ізюм із кам’яними обличчями скіфських баб

вона брала в руки історію і питала сина
чому знову
чому знову 
чому знову
ми

син знав усі відповіді наперед
він спішив відповісти
бо треба було лягати спати