Вдруге в рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, новинка видавництва The Ukrainians Publishing, заснованого медіа The Ukrainians. Цього разу це документальна книга «Вулиця причетних» письменниці та репортерки Віри Курико. Ви ще встигаєте передзамовити оновлене видання до того, як воно побачить світ, а ми – розповісти про нього і поділитись уривком.
До слова, також раджу прочитати про збірку «Контурні карти пам’яті», яка була в «Літтреді» раніше і укладачкою якої є Віра Курико.
«Вулиця причетних» про чернігівську справу Левка Лук’яненка повертається
«Вулиця причетних» вийшла у видавництві «Темпора» в 2020 році. Того ж року здобула перемогу у книжковій премії «Літакцент року» та увійшла до короткого списку «Книга року BBC». Це літературний репортаж про звичайних радянських людей – сусідів, друзів, колег, нових випадкових знайомих. Система використала їх для повторного засудження дисидента Левка Лук’яненка, коли він мешкав із першою дружиною в Чернігові. Хто вони й чи пригадують свої, на перший погляд, непримітні дії та слова?
Чи готові люди, які долучилися до ув’язнення дисидента Левка Лук’яненка, сьогодні прийняти нові умови так, як прийняли попередні? А жити в місті, де проспект назвали (до 2022 року – вулиця Рокоссовського) на честь людини, якої так боялася радянська влада і до нищення якої залучила всіх, хто не противився? Це друге доповнене видання: що ж сталося в наступні шість років після подій, описаних у книзі?
Марічка Паплаускайте: «Вулиця причетних» показує, що тоталітарний режим не існує сам по собі – він працює через людей»
Сьогодні про книжку для «Літтреду» розповідає не авторка. Чому «Вулиця причетних» потрібна нам саме зараз пояснює журналістка, редакторка, співзасновниця The Ukrainians Media Марічка Паплаускайте. Ви можете також її знати як шеф-редакторку журналу Reporters і авторку книжки «Потяг прибуває за розкладом» (далі пряма мова Марічки).
Книга Віри Курико «Вулиця причетних» – один із найсильніших прикладів літературного репортажу, написаних в Україні. Вона розповідає не лише про Левка Лук’яненка – дисидента, якого радянська система намагалася зламати, – а насамперед про людей поруч із ним. Про сусідів, колег, знайомих, звичайних радянських громадян, які часто навіть не усвідомлювали, як стають частиною механізму переслідування і, по суті, співучасниками злочину проти людини.
Саме це робить книгу «Вулиця причетних» такою важливою. Вона показує, що тоталітарний режим не існує сам по собі – він працює через людей. Він тримається на дрібних, буденних діях – на зборах, де треба сказати «правильні» слова. На підписах під «потрібними» зверненнями. На колективах, які мають показати людині, що вона одна. У книжці є сцени, де десятки людей по черзі підводяться, щоб засудити Лук’яненка – і кожен із них ніби виконує маленьку роль у великій постановці.
У книжці «Вулиця причетних» є дуже промовисті історії. Наприклад, спогади жінки, яка на зборах встає і говорить слова осуду – хоча насправді симпатизує Лук’яненку. Вона просто робить те, що від неї очікують. Бо так сказали, бо так роблять усі, бо інакше можуть бути проблеми. І саме так, непомітно для себе, звичайна людина стає частиною великого зла. У цьому, мабуть, головна сила цієї книжки. Вона не дозволяє сховатися за зручною думкою, що «винна система». Вона показує, як система входить у повсякденне життя – через страх, через звичку коритися, через бажання не вирізнятися.
Сьогодні цей досвід звучить особливо гостро. Ми знову маємо справу з тим самим ворогом, який десятиліттями будував світ доносів, колективного тиску і примусу до лояльності. Саме тому такі книжки потрібні – вони нагадують, що несвобода починається не лише з диктатури, а з моменту, коли люди перестають ставити під сумнів те, що від них вимагають. І, можливо, найважливіше питання, яке ставить ця книжка: у який момент людина помічає, що стає частиною зла – і чи помічає взагалі.
1976
У серпні в лікарні оголосили загальні збори щодо технічної безпеки. Напередодні молодий інженер кілька днів збирав матеріали для доповіді. Лук’яненко подумав, що він справді хоче щось покращити. До зали Левко увійшов серед останніх, коли вільні місця залишилися тільки перед столом президії.
Збори відкрив сорокарічний лікар Василь Пасічник. Інженер Симоненко хвилин двадцять пояснював, як правильно поводитися з електрообладнанням, потім подякував і сів на місце. Лукʼяненко хотів уставати, коли замість того, щоб закрити збори, Василь Пасічник передав слово Валентині Лисовій, очільниці педіатричного відділу. Якщо того дня вона вийшла до промови з машинописними аркушами тексту, то їх було чотири.
«Деснянський народний суд міста Чернігова направив нам припис обговорити в колективі поведінку нашого працівника – електрика Лукʼяненка Лева Григоровича, який порушив адміністративний нагляд, що його установила міліція».
Спершу Лук’яненко захотів піти геть.
«Суд – судом, а наша мета – пояснити членові колективу необхідність суворого й неухильного виконання радянських законів і правил, установлених державними органами. Попередньо ми спілкувалися з Лук’яненком щодо цього питання. Маю доповісти, що він поводився нещиро й намагався вдати простака. Бо, бачте, не зрозумів, що аеропорт, у якому він опинився й був затриманий міліцією, перебуває за межею міста. Що, мовляв, тут негожого? Не треба, товаришу Лук’яненко, прикидатися!».
Лікарка нагадала, що на початку червня міліція затримала Лукʼяненка в міському аеропорту за кілька кілометрів від Чернігова. Туди він приїхав, аби провести дружину на літак до Сочі.
Лук’яненко не бачив у цьому ніякого порушення: аеропорт хоч і розташований за територією Чернігова, адміністративно належить місту. Та міліція розглядала ситуацію за географічним принципом. Суд визнав Лук’яненка винним і присудив штраф – половину зарплатні.
Коли здивування минулося, Лук’яненко охолонув і вирішив залишитися на зібранні. По-перше, він не вважав себе більш грішним, аніж будь-хто з понад семи десятків присутніх. По-друге, він хотів захиститися і краще зрозуміти колектив, у якому йому ще хтозна-скільки працювати.
***
«Для розуміння присутніх: товариш Лук’яненко – людина із вищою юридичною освітою, а де починається й закінчується місто, знає і школяр. Навіть малограмотна людина здатна по складах прочитати написи й вказівники. А уявіть собі становище міліції, яка перед державою відповідає за ваші дії та поведінку, коли один зі співробітників бачить піднаглядного в аеропорту? Хто знає ваші справжні наміри? У вас на лобі не написано, чи ви проводжаєте дружину, чи хочете кудись сховатися або незаконно виїхати. Державними законами на визначений термін установлено правила проживання й пересування – будьте ласкаві їх дотримуватися! Ми також несемо за вас моральну відповідальність і не хочемо, щоб ім’я нашого колективу звучало в судах і ми отримували звідти постанови обговорити вашу поведінку. Адже, на відміну від вас, розуміємо необхідність суворого виконання вказівок від державних органів. Коли ви лише прийшли на роботу, міліція інформувала головного лікаря, що ви свого часу скоїли тяжкий державний злочин і після завершення покарання перебуваєте під адміністративним наглядом. До речі, адміннагляд установлюють не за всіма! А лише за тими, чия поведінка під час відбуття покарання свідчить про вперте небажання стати на шлях виправлення і приєднатися до чесного трудового життя». Очевидно, Лук’яненка це стосувалося сповна. «Мене не інформували щодо деталей вашої справи, зокрема я не знаю, чому органи внутрішніх справ вирішили встановити над вами адміннагляд. Однак ваша поведінка в колективі лікарні переконує мене і, гадаю, усіх присутніх, що ви ще не стали на шлях виправлення. Ідеться не лише про порушення адміннагляду. Протягом короткого часу роботи в колективі лікарні Лук’яненко неодноразово демонстрував зневажливе ставлення до громадських обов’язків, політичних, моральних і етичних підвалин радянського суспільства. От хоча б факт, який усіх глибоко обурив: Лук’яненко відмовився підписати Стокгольмську відозву на захист миру! Усі ми є свідками й учасниками живої історії боротьби за мир та проти загрози виникнення нової світової війни. У 1951 році, у розпал холодної війни, коли в повітрі запахло новою світовою бійнею, Всесвітній комітет миру звернувся до всіх громадян Земної кулі із закликом стати на захист миру, приборкати агресорів, не допустити кровопролиття й загибелі людства. Сотні мільйонів підписів під Стокгольмською відозвою на захист миру стали тоді грізною пересторогою для агресора, не дозволили імперіалістам роздмухати пожежу нової світової війни. Сьогодні, попри деяке послаблення напруги в міжнародних стосунках, перед світовою спільнотою досі багато викликів. Попри зусилля Радянського Союзу, агресивні кола Заходу, особливо США, до неймовірних розмірів збільшують військові бюджети та продовжують нарощувати гонитву озброєння. Це загрожує новою війною – катастрофічною для людства за своїми наслідками. Тому через п’ятнадцять років Всесвітній комітет миру на Ленінградській ювілейній сесії попрохав усіх людей доброї волі сказати своє слово на захист миру. І цей заклик почули й підтримали в різних куточках Земної кулі. 1976 рік оголосили Міжнародним роком боротьби за мир. І з небаченим ентузіазмом усі радянські люди почали ставити підписи на документі міжнародного значення. Під відозвою підписалося вже понад сто мільйонів людей, збір підписів у нашій країні завершується. Із преси відомо, що на всіх континентах і в усіх країнах ця кампанія відбувається успішно. Люди різних рас, національностей і віросповідань єдині в благородній справі захисту миру. Під відозвою ставлять підписи навіть капіталісти, буржуазні політики, які думають тверезо, наші ідеологічні противники. Я певна, що товариш Лук’яненко все це знає й добре розуміє. То дозвольте вас запитати, яку позицію ви займаєте в цьому життєво необхідному питанні? Логіка тут проста: хто не з нами – той проти нас. Якщо ви проти захисту миру, то ви – за війну. А пропаганда війни в нашій країні карається законом. Ви що, досі проти радянської влади? Сподіваєтеся на війну як на спосіб зміни чинного ладу? Якщо так, то викиньте, доки не пізно, ці химери зі своєї хворої уяви. Міцна наша радянська влада! І не лише кільком відступникам, як Солженіцину чи Сахарову, а й усьому табору імперіалістів не похитнути її засад. Якщо я помиляюся і ви вже викинули, образно кажучи, камінь з-за пазухи, то в чому ж річ? Як ви поясните свій ганебний вчинок? Я не знаю, скільки таких людей знайшлося в Радянському Союзі, але в місті Чернігові ви – єдиний, хто відмовився внести свою скромну лепту в боротьбу за мир. Не забувайте, що поруч із вашим іменем завжди стоїть назва колективу, в якому ви працюєте: Лук’яненко з обласної дитячої лікарні. Я не знала, куди ховатися від сорому, коли на одному з міських зібрань сказали, що в нашому колективі такий собі Лук’яненко відмовився підписати відозву на захист миру. Під час перерви присутні підходили подивитися на мене, як на печерну людину, ніби це я відмовилася підписатися. Уявіть собі на хвилинку, що хтось повісив на вас оголошення – “ця людина проти миру на землі”. Від вас би сахалися, як від прокаженого, або ж закидали б камінням. Не будьте наївним і зрозумійте, що в жодному колективі не стерплять такої щонайменше безчесної людини, яка демонструє байдужість до питань війни та миру, життя та смерті людства. Це більш безчесно й аморально, ніж пиятика, крадіжки тощо. Після цієї жорсткої критики ви можете спробувати перейти до іншого закладу. Будь ласка, у нас свобода. Але майте на увазі, що жоден колектив не терпітиме такого неподобства. А якби ви виступили проти миру, скажімо, десь на заводі, у робочому колективі, ніхто не ручався б за вашу особисту безпеку. Пам’ятайте, що зараз ви не серед своїх співкамерників, тому тут не знайдете однодумців. Ще один приклад антисуспільної поведінки Лук’яненка – його недбале ставлення до колективу: колектив дитячої лікарні, як і все доросле населення Чернігова, узяв активну участь у заготівлі корму для тваринництва. У всіх є сім’ї та приватні клопоти. Але вище від особистих турбот перебуває турбота про суспільну справу. Кожен розуміє, наскільки це важливо і що працюємо ми, зрештою, на себе. Поїхали на заготівлі сіна наші лікарі-спеціалісти, поїхали жінки-матері. Усі – крім Лук’яненка. Він і тут намагався зробити хорошу міну в поганій грі. Мовляв, не можна за місто, я під адміннаглядом. Тут і адміннагляд згадав, коли йому вигідно. Хоча він чудово розуміє – міліція дозволила б йому поїхати на сінокіс разом із колективом. І ми отримали такий дозвіл, але Лук’яненко все одно не поїхав на сінозбирання, тому що це суспільна робота, а не особиста. Ось де, як у дзеркалі, виявляється ваша, товаришу Лук’яненко, приватновласницька психологія. Тобто хай інші працюють, створюють матеріальне благо, а ми будемо ним користуватися? Гастрономи для всіх одні й ніхто не має права мені заборонити ними користуватися. Ви, треба думати, добре вивчили радянські закони й знаєте свої права. Однак дозвольте вам нагадати про обов’язки, записані в Конституції. Так ось, стаття 130 Конституції СРСР говорить, що кожен громадянин СРСР зобов’язаний дотримуватися дисципліни праці, чесно ставитися до суспільних обов’язків, підкреслюю – суспільних, поважати правила соціалістичного співжиття! Це моральні категорії. Ви не вільні від моралі нашого соціалістичного суспільства, незалежно від того, подобається вона вам чи ні. Людина – істота суспільна. Не можна жити в суспільстві й бути від нього незалежним. Суспільство – велика сила, воно кожного поставить на своє місце, змусить поважати себе, виконувати встановлені народом закони, випрацювані правила соціалістичного співжиття. Приклади антисуспільної поведінки Лук’яненка можна продовжити. Він відмовляється від участі у виборах, зборах і демонстраціях. Мабуть, воліє в цей час слухати різні голоси антирадянських радіостанцій? Я це не випадково сказала й не заради красного слівця. У головного лікаря лежить доповідна від колишнього заступника з госпчастини товариша Козира, який застав вас за цією справою в робочий час. Товариші, я детально зупинилася на поведінці Лук’яненка, хоч за повісткою ми обговорюємо вузьке питання про постанову суду, яка стосується порушення адміннагляду. Та я не мала права не сказати вам усієї правди, не висвітлити непорядної поведінки члена нашого колективу. Але головне те, що все це говориться для самого Лук’яненка, для його ж користі. Він, мабуть, через довге перебування поза колективом ще погано орієнтується в житті, не вміє порівнювати свої дії та вчинки з інтересами суспільства, помилково вважає, що можна жити в суспільстві за своїми особистими правилами, не зважаючи на закон та мораль. Ми перший трудовий колектив, до якого Лук’яненко потрапив після завершення покарання за державний злочин. І ми маємо розкрити йому справжній стан справ, донести до нього правила соціалістичного співжиття. Можливо, Лук’яненко, не маючи досі справи з офіційними органами, вважав, що лише вони стоять на сторожі закону й соціалістичного правопорядку, а простим людям до цього всього нема справи. Отже, він помилявся. Це всього лише слуги народу, радянської влади, нашої держави та суспільства. Тому в повсякденному житті він буде постійно зіштовхуватися з вимогами суспільства в особі його рядових членів – де б він не працював, у якому би місті не жив. І що швидше він це засвоїть, то краще для нього самого. Звісно, ми не можемо обмежитися обговоренням антирадянської поведінки Лук’яненка, наш громадянський обов’язок – ухвалити щодо нього правильне рішення».
***
– Дозвольте... – імовірно, Лук’яненко підвівся з місця. – Чому ви не попередили, що збираєтеся ставити на обговорення мою поведінку? – Це не має значення. Краще поясніть її, – відповів голова зборів. – Ви не тільки перед цими зборами, а й ніколи раніше не говорили зі мною. Ви заочно склали про мене думку й зараз поширюєте її іншим. Ви отримали однобоку характеристику, яку поширюєте як усебічну. Ви завжди так судите про людей? Голова зборів Пасічник перервав Лук’яненка: – Ви поводитеся зухвало! Не вам запитувати! – Можна запитати Лук’яненка? – почулося із залу. – За якими статтями вас судили? – Стаття 56 – зрада батьківщини, 64 – організаційна діяльність. Написав брошуру з обґрунтуванням необхідності виходу України зі СРСР. Це розцінили як націоналізм і засудили до розстрілу. Пізніше розстріл замінили на ув’язнення, – пояснив Лук’яненко. – Чому ви так ненавидите радянську владу? – з місця підвелася ще одна працівниця, та голова зборів помахом руки дав їй вказівку сісти – зараз розмова не про це. Лук’яненко повернувся до відозви за мир: – Цей випадок – не той, коли третього немає: підписав – за мир, не підписав – за війну. Я не підписав, але я не за війну. У мене є власні міркування. Вони обдумані й серйозні, але зараз я не вважаю за потрібне їх пояснювати. Кілька людей у залі незадоволено загули. – Чому ви так поводитеся: не підписали відозви за мир, порушили адміннагляд? – Вважав, що аеропорт належить до меж Чернігова. Не підписався під відозвою – про це дав пояснення в міліції. – Ви вважаєте себе громадянином СРСР? – Цього звання не позбавлений. Коли запитання в залі закінчилися, працівники почали одне за одним підводитися з місць та обурюватися поведінкою Лук’яненка. Понад десяток людей. Чи слухав Лук’яненко все це, чи ці промови внесли в протокол для звітності, але мало би бути так: «Багато часу минуло після закінчення війни, а люди досі пам’ятають, скільки вона принесла нашій країні збитків, а народу – сліз та страждання. Увесь наш народ підписався під відозвою. Мені не хочеться вірити, що в нашому колективі є людина, яка хоче війни». «Наше покоління не знає війни. Ми про неї знаємо тільки з книг, кіно, розповідей старших. У нашій країні немає сім’ї, яку не зачепила б війна. Ми медики, люди мирної професії, і за ваші переконання страждати не хочемо. Громадянин Лук’яненко, ми не хочемо, щоби падали бомби, щоби вбивали людей». «Тут мало нас, хто брав участь у Великій Вітчизняній, але всі, хто не брав участі, – підписали відозву за мир. А Лук’яненко хоче війни. Нам усім соромно, що Лук’яненко не підписався під відозвою». «У газеті “Правда” повідомляли, що на 1 серпня 1976 року в Радянському Союзі підписали відозву 160 мільйонів людей. У часи війни, навіть у тилу, на Уралі, де я працював на тракторному заводі, відчувався жах війни. Було холодно та голодно. А Лук’яненко не підписав відозви за мир. Товариш Лук’яненко не поважає нашого колективу. Конкретно не говорить, чому не підписав, і щось недоговорює». «Ми зібралися тут, щоби вислухати вас, але товариш Лук’яненко поводиться зухвало, конкретно не говорить, чому не підписав відозви за мир. З товаришем Лук’яненком я спілкувався, і говорив йому, що ми слухатимемо вас на зборах, тому нічого обурюватися. Ви маєте сказати тут, як надалі будете поводитися! У роботі до вас зауважень нема. Але якщо вам не можна поїхати прибирати сіно в колгосп, то чому ви були в аеропорту? Санітарки, медсестри отримують 60–70 рублів, але всі були в колгоспі й допомагали прибирати сіно. Товариш Лук’яненко працює в нашому колективі й має сказати, як буде поводити себе надалі». «Усе прогресивне людство слідкує за подіями у світі. Радою Миру оголошено тиждень Миру. Уся молодь і всі люди намагаються внести свою частку в справу миру. Це ганьба, що в нашому колективі є людина, якій байдужа справа миру». «Товариш Лук’яненко не сказав конкретно, чим його образили. Важко говорити про людину, яка не зважає на колектив, яка соромить колектив. Де б ви не працювали, навколо буде колектив, який знатиме про вас і відповідатиме за вас. Товариш Лук’яненко має зробити висновки, як працювати й жити далі». «Товариш Лук’яненко – освічена людина, але 15 років, проведені в ув’язненні, не виправили його. Яким був, таким і повернувся. Товаришу Лук’яненку, роботу отримали, ось і працюйте чесно, беріть участь у суспільному житті колективу. Лук’яненку не місце в нашому колективі з його переконаннями. У нас молодий колектив і навколо діти». «Я хочу звернути увагу, що товариш Лук’яненко не використав чомусь свою професію, щоби заробляти 200 рублів, а сидить на шиї в дружини та батьків на свої 67 рублів. Товаришу Лук’яненку треба винести суспільний осуд». Останнім слово узяв Василь Пасічник, начальник відділення для немовлят і голова сьогоднішніх зборів: – Товариш Лук’яненко – наш ворог, йому дають можливість виправитися, дають роботу. Але з ваших відповідей нічого не зрозуміло. На вас не можна дивитися спокійно. Я пам’ятаю похмурий ранок, коли принесли похоронку на батька. Нам не по дорозі з вами, товаришу Лук’яненко. Ми можемо вимагати виселення вас із міста. Лук’яненко відповів так: – У Радянському Союзі є свобода слова, праці, релігії. Це не заборонено, так живуть усі люди. Чому не підписав відозви – я не за війну. А більше пояснювати не буду. Трудовий кодекс я виконую, а про суспільну роботу думатиму в кожному окремому випадку. Збори завершилися й працівники розійшлися лікарнею. Адміністрація відправила до суду звіт: збори провели, просимо застосувати більш суворі адміністративні впливи. На думку колективу, подану в КДБ, Лук’яненко свого вчинку не усвідомив. Через деякий час, 17 січня 1978 року, коли Лук’яненко вже понад місяць перебував у Чернігівському СІЗО, лікарня на запит слідчого КДБ відправила на нього характеристику й копію протоколу зборів лікарні річної давнини: «Виробничі завдання виконував, але постійно порушував дисципліну. Жодної участі в суспільному житті колективу не брав. Зневажливо ставився до колективних заходів, суботників, зборів та іншого. Порушив адміністративний нагляд, за що був підданий обговоренню на зборах робітників та медперсоналу. На зборах поводився зухвало й нещиро. Демонструючи зневажливе ставлення до мирної основи радянського суспільства, відмовився підписатися під Стокгольмською відозвою на захист миру, чим викликав глибоке обурення всього колективу». Головний лікар – Моргун Іван. Підпис.
