«Час жорстокий. Нечесний. Роз’ятрювальний. Але не можем від нього ховатись. Маєм проживати його, хай навіть і так. Роз’ятрювально. Жорстоко. Казати йому, що ніколи не зможе забрати всього. Наприклад, виривати із цього часу частинки, перетворювати на літературу. І, якщо ми все робимо правильно, то ця література завжди нам кричатиме: «Я про тебе! Я тепер і назавжди про тебе!». Тепер я думаю, що це те, чого нам зараз треба від літератури найбільше» – ці слова з першої прозової книги Артура Дроня, які зараз мені особливо гостро хочеться донести до кожного.
Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, саме ця прозова збірка «Гемінґвей нічого не знає». Книгу можна передзамовити до 11 серпня на сайті Видавництва Старого Лева зі знижкою. Більше дізнатись про неї можна буде вже 17 серпня о 15:00 на BestsellerFest під час розмови «Коротка проза про довгу війну», яку модеруватиме Андрій Любка. А трошки раніше, 2-3 серпня на фестивалі «Фронтера» у Луцьку, Артур буде учасником двох подій – поетичних читань і розмови про тексти військових. Ми готуємо спецпроєкти з обидвома фестивалями, серед яких і розмова з героєм сьогоднішнього «Літтреду».
«Гемінґвей нічого не знає»: свідчення солдата про досвід великої війни
Артур Дронь – 24-річний письменник, який віддав службі у 215 батальйоні 125 бригади ТрО майже три з половиною роки свого життя. Після важкого поранення 31 жовтня 2024 року пережив низку операцій, реабілітацію. З 4 липня 2025-го звільнився з лав ЗСУ. Попереду ще одна операція і заняття з реабілітологом. А ще – цивільне життя. Думаю, саме для того, щоб ми краще розуміли у ньому військових, Артур і написав свою першу прозову книжку.
«Гемінґвей нічого не знає» – збірка короткої прози, яку автор присвятив загиблому побратиму Олександру «Доку» Кобернику. Це свідчення солдата про досвід великої війни. Про віру на фронті, братерство між військовими, страх і надію, смерть і Любов. Автор пропрацьовує власні травматичні спогади. Але текст стає психотерапією не лише для нього, а й для нас – читачів. Артур Дронь говорить про себе, переповідає реальність та сни, але передовсім фіксує життя на межі. Розповідає про людей великої Любові, на яких все й тримається.
Тут обʼявляється Господь Окопний, починається Найновіший Завіт, стає опорою українська культура в рюкзаку. Тут визнані метри воєнної літератури не витримують випробування реальністю. Їм про нас, українців, нічого не відомо. Про себе можемо говорити тільки ми, бо на Східному фронті все змінилось. І Артур Дронь говорить про це відверто і прямо. Як говорять ті, які були на межі. І повернулися.
«Гемінґвей нічого не знає» от-от поїде до читачів. Обкладинку новинки придумали і втілили Романа Романишин і Андрій Лесів з артстудії «Аґрафка». Відповідальною редакторкою і коректоркою видання є Ольга Горба, літературною редакторкою – Марія Титаренко, художньою редакторкою – Тетяна Омельченко, технічним редактором – Дмитро Подолянчук. Макетування зробила Альона Олійник.
Артур Дронь про написання «Гемінґвей нічого не знає»
Це був незвичайний і цікавий досвід. Зовсім не подібний на писання поезії. Деякі тексти я написав ще в 2023 році. Та основна робота на книгою тривала взимку 2024-2025-го, коли я проходив реабілітацію в національному центрі Unbroken. Мав багато часу і краще самопочуття, ніж в перші тижні після поранення. І поставив собі за мету до весни завершити книжку. Писав вдома, в палаті й коридорах Unbroken. Працював ранками, вечорами, дуже по-різному.
Книга важка, болюча, але мені важливо було проговорити складні теми й попри трагічність зробити книжку світлою. Це письмо виявилось дуже потрібним мені. Я вклав у цю книжку багато себе. Опрацював багато болючого й радісного зі свого солдатського життя. І маю надію, що книга знайде свого читача.
Я пишу найперше про свій досвід війни, але в багатьох він схожий або переплетений із моїм. А для тих, чий досвід кардинально відрізняється, такі книги – це власне один зі способів зрозуміти інших. Більше дізнатись про те, як живуть на війні солдати. Із чим вони стикаються попри бої та обстріли. Які в них болі та радощі, що в них всередині. У нас всіх болючий досвід, але часто він різний. І ним треба ділитися, щоб краще розуміти один одного. Бо хоч Гемінґвей нічого про цю війну не знає – ми знаємо дуже багато.
Назавжди про тебе
Вперше я почув його позивний, коли він прозвучав по рації востаннє. Лише позивний і слово-код на позначення загиблого. Позивний і дата смерті – оце і все, що я про нього знав. За позивним і датою смерті я й знайшов його на Марсовому полі. Коли молився біля могили, то побачив під хрестом перевернуту вазу з квітами. Підняв її та помітив у квітах записку: «Зайчик, з річницею нас. Кохаю». Позивний, дата смерті. А тепер – дещо значно більше. Пізніше я написав про це вірш. Про «Зайчика» на Марсовому полі, якого кохають крізь час і смерть. Побачив, що ваза зі свіжими квітами впала. «Зараз поправлю», – кажу до фотографії на хресті. Підняв вазу, а там записка. «Зайчик, з річницею нас. Кохаю». Згодом додав цей вірш у рукопис книжки. А потім книгу віддали в друк. А ще пізніше я приїхав у відпустку. Після цього і книга приїхала. Ми готували першу презентацію, і я дізнався, що на цю презентацію прийде його дружина. Єдина людина на весь час і простір, яка знає, про що цей вірш, бо слово «Зайчик» було написано її почерком. Я не знав, що робити з усвідомленням її присутності. Знав тільки, що в жодному разі не читатиму того вірша. Мені здалося, що це було би занадто жорстоко. Нечесно. Знущально. Роз’ятрювально. Вірша так і не прочитав, а після презентації познайомився з нею та обійняв. Згодом повернувся на службу. І тоді вона мені написала. Надіслала в телеграмі фото, де на Марсовому полі, на фоні могили чоловіка, розгорнула книжку на тому самому вірші. «Я не знаю, чи цей вірш про мою записку. Але навіть якщо ні, то тепер про мою». Я відповів: «Він тепер і завжди про твою записку». Зараз я думаю, що читати його на тій презентації не було б жорстоко. Це наш час – сама жорстокість. Це наш час такий. Нечесний. Знущальний. Роз’ятрювальний. Це наш час такий, а не письмо. Письмо – це спосіб заперечити часу. Сказати смерті: «Ти не зможеш забрати від мене всього». Література – це наш спосіб вирвати себе з часу. І вирвати щось для себе. Література означає стати серед цього часу – нечесного, знущального – і сказати: «Ти ніколи не зможеш забрати від мене всього». Написати – означає вирвати дещо, якусь частинку життя, і сказати комусь: «Це назавжди про тебе. Це тепер і назавжди про тебе». Ось виють сирени тривоги, а жінки несуть дітей у підземний паркінг. Жінки втомлені, а діти – закутані в гори одягу, бо невідомо, скільки доведеться просидіти. Це про тебе. Ось приходить зарплата, але чверть її дуже швидко розлетиться на банківські карти тих, хто під Авдіївкою, на Лимані чи в Серебрянському лісі. Це про тебе. А ось під Авдіївкою, на Лимані чи в Серебрянському лісі хтось рахує прильоти поряд і думає, який з них виявиться останнім. Це про тебе. У театрі збираються сотні людей, щоб послухати вірші, побути разом і підтримати своїх солдатів. Це про тебе. Люди вишукують по різних країнах дешевші авта, домовляються про генератори, замовляють старлінки, везуть крізь тисячі кілометрів на фронт паски, віддають волонтерству увесь час, який мають. Це про тебе. А сьогодні вночі хтось довго не зможе заснути. Буде думати і скучати. Чекатиме знову вдома. Це про тебе. І, може, єдиний спосіб перевірити, чи справді ти живеш, – це прочитати справжню літературу свого часу і послухати, чи каже вона тобі, що вся, цілком і повністю, тепер і завжди, – про тебе. Час жорстокий. Нечесний. Роз’ятрювальний. Але не можем від нього ховатись. Маєм проживати його, хай навіть і так. Роз’ятрювально. Жорстоко. Казати йому, що ніколи не зможе забрати всього. Наприклад, виривати із цього часу частинки, перетворювати на літературу. І, якщо ми все робимо правильно, то ця література завжди нам кричатиме: «Я про тебе! Я тепер і назавжди про тебе!». Тепер я думаю, що це те, чого нам зараз треба від літератури найбільше. Щоб ця книжка, цей вірш, цей текст – із яких би речень вони не складались – говорили так: «Ти не сам». «Ти ніколи не будеш сам». «Ти є тут». «Ти також із тих, хто є тут». «Це про тебе». «Це тепер і назавжди про тебе».
