«Тяжкі часи народжують сильних людей» – так і є. Не уявляю себе деінде, як не в авангарді подій великої війни. І хоч дійсність наповнена втратами та болем, однак я щаслива з того, що поруч найкращі. Знаю, що такі відчуття
мали й герої цієї книжки», – каже Марина «Мамайка» Мірзаєва, авторка книжки «Жінки Свободи». Саме вона сьогодні в рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок.
«Жінки Свободи»: місток між поколіннями жінок, що боряться за Україну
«Жінки Свободи» побачили світ у Vivat. Це нонфікшн, який поєднав історії жінок ОУН і УПА з фронтовими нарисами історикині та військовослужбовиці 3-ї окремої штурмової бригади Марини Мірзаєвої з позивним «Мамайка». Фактично книжка демонструє, як українські жінки боролися за свободу свого народу в різні епохи. У «Жінках Свободи» оживають образи підпільниць, які стояли на передовій історичних подій, і сучасних військових, які захищають країну сьогодні. Ця книжка – щирий погляд авторки, сповнений емоцій і особистих роздумів про жертовність українського жіноцтва.
Ось що каже про це видання історик Володимир В’ятрович, уривок з книги якого «Генерал Кук. Біографія покоління УПА» і бліц з автором ми публікували у «Літтреді»:
«Більшість з описаних у книзі підпільниць виконували обов’язки зв’язкових. Жінки справді найкраще надавалися для цього в умовах, коли окупанти щільно контролювали все довкола. Підпільниці передавали важливі повідомлення та інформацію, поєднуючи керівників повстанського руху у цілісну дієву структуру.
Цією книгою та своєю роботою у війську авторка теж узяла на себе функцію зв’язкової, єднаючи два покоління борців за незалежність України, які протистоять тому самому ворогові. Це важлива місія, бо долучає нинішніх захисників до попередніх поколінь героїв і робить їх сильнішими».
Нариси розповідають про жінок, що змогли змінити хід історії, навіть коли ціна була надзвичайно високою. Мірзаєва проводить паралелі між героїнями XX та XXI століть, показує, що мотиви та цінності українського жіноцтва залишаються незмінними – відвага, відданість і прагнення свободи. А щоденникові записи авторки показують будні війни, побут військових, втрати і перемоги і допомагають читачам відчути реальність сучасної боротьби.
А історик і голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, ділиться таким відгуком:
«Читаючи книгу, поволі усвідомлюєш, наскільки ми близькі. З мороку буремних подій минулого століття в стихії боротьби ти, читаючи, опиняєшся перед поглядом попередників. Тобі передано скіпетр української державності. Тепер і нині в твоїх руках спадок Предків.
У пам’яті виринають спогади про 1 жовтня 2022 року, коли Марина встала до лав 3-ї окремої штурмової бригади. Волонтерка, громадська діячка та аспірантка впевненим кроком перейшла Рубікон і змінила своє життя назавжди. Будучи за освітою військовим істориком вона стала і військовим, і істориком. Зарано одягати лаври, проте ця книга одна зі сходинок до них».
Марина Мірзаєва: «Війна з дослідження стала реаліями»
Марина Мірзаєва почала працювати над виданням «Жінки Свободи» ще у 2018 році. Вона мала працювати над кандидатською і захистити її. Але з початком повномасштабної війни поєднала історичні дослідження з власним фронтовим досвідом. Так і була укладена книга про боротьбу за Незалежність крізь століття – від підпілля до сучасних боїв.
Ось що Марина Мірзаєва пише про створення книги «Жінки Свободи»:
«Я планувала цю книжку давно. Тексти писала в різний час, починаючи з 2018 року. Вони віднаходили відгук у читачів сторінок «Жінки Свободи» в соціальних мережах. То були короткі замальовки, біографії, історичні відомості про жіноцтво в українському визвольному русі. Такий собі архів рефлексій, спогади про героїнь. Проте, на мою думку, цього було замало, щоб видати книжку.
Усе змінилося від початку повномасштабної війни. Я почала вести щоденник і почасти відчувати долі не тільки своїх героїнь, але й українського визвольного руху загалом. Війна набула форм не дослідження, а реалій.
Відкривши з однодумцями в лютому 2022 року волонтерський штаб у Львові, я ходила тими самими вулицями, що й жінки з ОУН. Так само поділяла всю відповідальність і складність організації допоміжної роботи для українського війська. Улітку 2022 року ми з мамою, теж волонтеркою нашої громадської організації, почали їздити до прифронтових міст. Тоді я відчула, що авангард історії там. Як і його ключові герої.
І з вересня подала документи на мобілізацію. Я довго міркувала над цим рішенням. Ухвалила його, як і мої оунівки, самостійно й потай від рідних. Так опинилася в уже своїй 3-й окремій штурмовій бригаді, у підрозділі, який від самого початку його створення повністю поділяв націоналістичні цінності й плекав азовські. Я хотіла служити там, де близьких по духу людей найбільше.
Ще одним поштовхом написати цю книжку стали жіночі мемуари. На жаль, жодна підпільниця не вела щоденника, проте чимало з них написали спогади. Ці спогади відрізняються від чоловічих, бо в них дуже багато деталей із тодішньої атмосфери й людських характерів. Тобто ці тексти про жінок, але водночас їхні біографії відображають ланцюжок історичних подій та створюють портрети однодумців. Крім особистих історій, вони розкривають український визвольний рух загалом. Це я зрозуміла з досвіду написання власного щоденника. Крім моїх переживань і рефлексій, у ньому багато спогадів про події на війні та побратимів».
Ганна Абрамчук
Ми їхали автомобілем по бездоріжжю волинського лісу. Ганна Йонівна сиділа на передньому сидінні як штурман і направляла нас до місця, де тепер стоять хрести. А колись тут були штаб Української повстанської армії й табір «Золота рота», де юна зв’язкова «Гива» їхала верхи на коні з села до лісу, вплівши в довгі коси грипси (записки) щоб передати їх повстанцям. Дівчині не було й 16, але вона прийняла присягу в самого командира УПА на Волині Дмитра «Клима Савура» Клячківського.
Ганна «Гива» Абрамчук-Зелена походить із села Скулин Ковельського району, що на Волині. Народилася 20 квітня 1927 року й була найменшою в сім’ї Абрамчуків. Крім неї, у родині ще були брат Дмитро й сестра Марічка. Ганна закінчила лише два класи польської школи й почала допомагати батькам по господарству. 1942 року, у Великодню суботу, Ганя стала свідком бою повстанців із німцями. Останні хотіли пограбувати село, але прийшли хлопці з лісу. Вони вбили гебітскомісара й польського шуцмана, а також спалили дві машини. Усю худобу повернули людям, за що німці згодом спалили Скулин дотла. Це була помста нацистів за те, що місцева боївка ОУН на чолі з сотенним Сергієм «Дяченком» Дятелем стала на захист земляків.
Уже в 14 років Ганя була спритною вершницею – літня пані згадує про це, упевнено крокуючи разом із нами лісовими стежками. Час від часу зупиняється, щоб перевести подих, і всміхається до себе. На питання: «Може, вам допомогти?» відповідає: «Дякую, я сама». І далі веде нас на місце табору «Золота рота», яку колись охороняла Воєнна округа «Турів».
Здібність дівчини вправно їздити верхи запримітили хлопці з лісу. Вона часто випасала батьківських корів неподалік урочища Галів, де була боївка «Дяченка». Хлопці почали передавати через дівчину грипси, які юнка розносила навколишніми селами.
Одного разу сотник «Дяченко» попросив дівчину перевезти на підводі до лісу двох кабанів, захованих під сіном. Однак дорога пролягала через переїзд в Уховці, яку охороняли власовці. Гані потрібно було проскочити повз вартових. Непомітно це зробити дівчині не вдалося, і караульні відкрили стрілянину. Дівчина міцно притиснулася до коня і гнала його щосили геть від окупантів. Вершниці вдалося проскочити неушкодженою. Згодом з’ясувалося, що під соломою були не кабани, а поранені повстанці.
Після цього сотник «Дяченко» прийшов до батьків Гані, щоб похвалити їхню доньку за мужність. На це батько дівчини відповів: «Сергію, вона ще дитина…». Невдовзі Ганя опинилася в таборі «Золота рота». Сьогодні на його місці стоїть хрест, а колись були житлові бараки, шпиталь, польова кухня, конюшні. Там Ганя мала пройти вишкіл, але, за спогадами самої дівчини, часу на те не було, бо щодня ходила з дорученнями від села до села.
Згадувала, що в таборі хлопці та дівчата жили окремо. Мало хто мав 40 років і був одружений, хіба командири. Хлопці вставали рано, йшли до жолоба вмиватися, потім читали молитву «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», снідали і, якщо не було завдань, то йшли на читання. Дівчата натомість проходили вишкіл швачок і санітарок. Ганя в той час ходила селами й збирала полотно на одяг для повстанців. Коли люди дізналися, хто збирає, то самі почали приносити дівчині тканини. Загалом місцеве населення, згадує повстанка, дуже допомагало УПА.
«Не цілуйте їх, на війні це гріх, краще беріть їх вінцями. Слава тим дочкам, щирим козачкам, що ідуть у бій з козаками», – пригадує Ганна як співав інструктор у таборі. Дисципліна була сувора. Хлопцям інструктор постійно нагадував: «Тут дівчата. Нехай мені котрась пожаліється на вас».
І ось у якийсь із днів Ганя з дівчатами прала на річці одяг повстанцям, як прийшов хлопець від «Дяченка» і забрав її до сотникової хати, де тоді був штаб. Там дівчину зустріла господиня дому й сказала, що потрібно підготуватися – приїхав великий начальник. На що Ганя (згадує, сміючись) відповіла: «А що він хоче?». Виявилося, що до сотника «Дяченка» приїхав «Клим Савур». Дівчину провели до керівництва. Боса й налякана, вона сказала: «Слава Україні!», а хлопці, відповівши «Героям Слава!», винесли синьо-жовтий прапор. Ганя згадує, як опускаючись на одне коліно, ледь трималася, щоб не впасти. Таке сильне було хвилювання. Узявши за той кінець, де був тризуб, поцілувала його й склала присягу. «Клим Савур» дав їй псевдо «Гива».
«Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба». Ганна Йонівна привела нас до хреста, під яким спочивають два брати: Дятел «Дяченко» Сергій і Дятел «Ясен» Панас – і сказала: «На цій землі народилися, за цю землю боролися, у цю землю полягли». Вона хреститься, торкається хреста, проводить рукою по пам’ятній плитці й тепло згадує побратимів.
«Ось тут був штаб, там я приймала присягу», – показує «Гива» на поля. За її ініціативою в селі й навколишніх лісах її побратимам встановили хрести. «Дяченка» і «Клима Савура» згадує з ніжністю жінки, для якої ці чоловіки були і батьками, і тими найдорожчими людьми, яких не зрадила б ніколи.
Після присяги «Гива» залишалася зв’язковою при штабі. Згадує червоних партизанів як страшне зло. Пограбували вони матір і сусідів. Ходили селами й відбирали в людей усе найцінніше. Одразу після приходу червоних почалися облави на повстанців. Одного дня, коли Ганя була вдома, увійшли двоє у формі й сказали збиратися. У дворі стояло ще шестеро з собакою. Видала дівчину сусідка, яка теж була до приходу червоних у лісі. Боялася за власне життя, тому вирішила видати інших. Вели «Гиву» як бандитку аж до самого Ковеля.
Били сильно, пальці затискали у дверях, під нігті засували голки. Уночі викликали тричі й робили те, що жінці нині соромно згадувати. Судили вже в Луцьку. Потім направили до харківської в’язниці, де ще місяць знущалися.
«Ну что, бандєровка, пальчіки зажилі?» – питали в Харкові. Далі з Харкова на Урал. У вагоні їхало 70 осіб. Спали «ялинкою», а збоку стояла бочка – «параша». У дорозі щодня вмирало по двоє. Їхні тіла викидали, коли потяг зупинявся.
Потім була тюрма в Новосибірську, Петропавловську, а згодом по річці Єнісей жінку з іншими ув’язненими відправили до Норильська. Там серед вічної мерзлоти їй судилося провести 10 років.
Ув’язнені щодня рили котловани й отримували за те 300 грамів хліба. Після смерті Сталіна, коли система стала вже нестерпною, в’язні підняли повстання. Ганна також взяла участь у протесті. У жіночому таборі № 6 вона увійшла до підпільного комітету, який очолила львів’янка Ганна Мазепа. Виконувала там функції зв’язкової, тримаючи контакт із чоловічим табором. Мала псевдо «Ганіся».
У день повстання дівчата вивісили на барак матраци з написами «Ми не хочем жити – хочем померти», відмовилися їсти й виходити на роботу. Поважний генерал у Норильську пообіцяв повстанцям, що приїде Берія, який мав усе владнати. Натомість приїхали танки й потопили бунт у крові. Ганну поранили в праве стегно, і куля пройшла через увесь таз. Вилікував і поставив її на ноги лікар із Москви на прізвище Кузнецов, який перебував у таборі у «Справі лікарів».
На милицях вийшла з табору 1955 року. У Дніпропетровську мала квартиру, де жила з мамою та донькою. Після роботи дояркою в сільськогосподарській артілі повернулася до рідного села. Сестра до хати не пустила, тому жінка збудувала свою. Там вона народила ще двох синів.
Коли ми гостювали у пані Ганни, мене вразив її внутрішній стрижень та настрій. Вигляд вона мала святковий, бо знала, що приїдуть гості. Вбрана у рожеву сукню, черевички, ця літня пані була дуже жіночною та енергійною. Після прогулянки лісом, де вона проводила екскурсію, блискуче відтворюючи у пам’яті історичні події, вдома пані Ганна пригощала нас обідом. Було це у 2017 році. Жінка жила з пенсії та допомоги місцевих активістів. Проте її гостинність вражала. Вона показувала нам книги, журнали, які були повсюдно у старому помешканні. Пані Ганна жила бідно, як і більшість ветеранів ОУН та УПА. Проте ця бідність розчинялася у багатстві досвіду та знань. Її хата була доглянутою. Жінка самостійно хазяйнувала та мала свій город на подвір’ї. У неї єдиної у селі на хаті майорів синьо-жовтий прапор. І пані Ганна цим пишалася. Коли я намагалася допомогти жінці у приготуванні обіду, вона відмахнулася, мовивши: «Дитино, я пережила Норильське повстання, хіба я не годна приготувати їжу до столу?». Пообідавши, пані Ганна покликала до себе на розмову, щоб ніхто інший не чув. Вона міцно схопила мене за руку і пошепки мовила: «Ваше покоління має їх добити, знищити, бо вони будуть вбивати вас. Знаєш, що було у тюрмі? Слідчий роздягнув мене догола, а потім витягнув свій здоровий член. Я була ще зовсім дитиною! Проте у кімнату зайшли інші люди, і мене забрали назад до камери». Пані Ганна трусилася від злості, а потім вона показала своє стегно, у яке влетіла куля під час повстання у Норильську. Воно було роздроблене, і якби не лікар у таборі, то навряд чи жінка вижила б і ходила. «Фронт уже не тут, а на Донбасі. Бачиш, як ми просунилися», – говорила оптимістично пані Ганна. Потім ми повернулися до столу. Пані Ганна ще згадувала письменника Василя Шкляра, з яким була знайома давніше. Оповідала про те, як молодь запрошувала її на тутешні вишколи та фестивалі. На її лиці була грайлива усмішка. Я подумала про те, що ні вік, ні труднощі, ні минуле, ні окупант не може забрати у людини юнацький запал. У пані Ганни горіли вогники в очах, коли та говорила. Я милувалася нею і записувала її історію.
