Сreative Women Publishing перевидає легендарне дослідження витоків та історії розвитку українського жіночого руху Марти Богачевської-Хомяк. Тому в цьому випуску рубрики «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок «Білим по білому. Жінки у громадському житті України, 1884-1939». Наразі видання на передпродажі, ви можете передзамовити його за зниженою ціною на сайті видавництва. А я розповідаю, чого чекати від книги, та ділюсь ексклюзивним уривком наданим Сreative Women Publishing .
Все про творчинь українського фемінізму
«Білим по білому. Жінки в громадському житті України, 1884–1939» – перше ґрунтовне дослідження про роль українських жінок у суспільстві, яке понад 30 років тому здійснила історикиня й дослідниця жіночої історії Марта Богачевська-Хомяк. Вона громадська діячка, активістка українського фемінізму у США, колишня віцепрезидентка Союзу українок Америки. Членкиня Наукового товариства імені Шевченка
Книга висвітлює діяльність жіночих організацій та об’єднань, які діяли в умовах політичного й соціального тиску, і показує, як їхні учасниці змогли стати впливовими фігурами в суспільному житті. Їхні ідеї й боротьба маркували важливий етап на шляху до емансипації жінок і становлення української національної ідентичності, оприявнюючи як їх постаті, так і внесок, який кожна із них зробила для країни.
Авторка досліджує витоки та розвиток жіночого руху, показуючи, як українські жінки почали формувати свою активну участь у соціальних, культурних та політичних процесах країни, на той час розділеної між двома імперіями: Австро-Угорською та Російською.
Вперше книжка з’явилася англійською мовою, була видана коштом Союзу Українок Америки; мала назву «Feminists despite themselves. Women in Ukrainian Community Life, 1884-1939» (А все ж таки, ми феміністки) і вийшла друком в Канаді в 1988 році. За це фундаментальне дослідження авторка отримала нагороди – Премію Барбари Гелд від Асоціації славісток США (1988) і Премію Фундації О. та Т. Антоновичів (1989). Український переклад книги «Білим по білому: Жінки в громадському житті України. 1884–1939» вийшов у видавництві «Либідь» у 1995 році.
Як вирішили перевидати «Білим по білому»
Слава Світова, співзасновниця і виконавча директорка видавництва Creative Women Publishing згадує, що вперше побачила книжку «Білим по білому» у Музеї жіночої та гендерної історії в Тетяни Ісаєвої у Харкові: «Вона дуже цікаво розповідала про вишивку білим по білому, невидиму, як це часто буває і з жінками та їхнім внеском. Я запам’ятала ту книжку, і подумала, що за нагоди неодмінно прочитаю. Коли минув певний час я взялася шукати книжку, аби купити її. Та всі примірники, видані у 2018 році Центром жіночих студій в Українському католицькому університеті, розкупили. Час ішов, книжку не перевидавали».
У 2024 році ми святкували 140-річчя українського жіночого руху і Creative Women Publishing вирішило, що справедливо буде перевидати «Білим по білому». Написали пані Марті, потім спілкувалися з пані Галиною Теслюк із Центру жіночих студій. До роботи долучили Оксану Кісь та Аллу Швець як наукових редакторок. У передмові вони надали розгорнуті коментарі щодо контексту створення книжки і її актуальності донині. Ніка Чулаєвська стала літературною редакторкою і працювала з оригінальним текстом англійською мовою Feminists Despite themselves, найпершим макетом 1995 року, що видавало видавництво «Либідь» і макетом від УКУ.
«Ми запустили передзамовлення, а це означає, що вже зовсім скоро книжка явиться світові. Ми рекомендуємо її прочитати кожній, а ще мати вдома на полиці. Чому? Бо це своєрідний унікальний атлас українських жіночих ініціатив, рухів, спільнот і проєктів. Бо це направду легендарна праця – увиразнити нарешті той візерунок жіночої історії й підсвітити її значимість та цінність, що і зробила пані Марта Богачевська-Хомяк», – додає Слава Світова.
Чому «Білим по білому»
Відразу почну з трьох можливих застережень щодо цієї книжки. Химерна, на перший погляд, назва вимагає пояснення, а чималий підзаголовок праці, мабуть, насторожить читача. А тут ще й перевидання твору тридцятилітньої давності. І про що? Про жінок, що їх і так усюди доволі! Адже роль жінок у громадському житті сьогодні не є ні нагальною, ні однією з центральних тем у науці. Навіщо витрачати час на цю книжку? Звісно, потрібні не тільки пояснення, а й оправдання.
Спочатку відповідь на перше запитання: чому білим по білому? Одна з найвишуканіших форм вишивки в Україні – гладь білими нитками по білому полотні, та й ще з вирізуванням. Треба добре придивитися, щоб розгледіти це мистецтво, побачити білий візерунок довкола вирізаного простору. Такою є і роль жінки в українському громадському житті й історії України – треба уважно придивитися, щоб осягнути цю частіше оспівану, ніж вивчену «берегиню», щоби зрозуміти: вирізування окреслює простір, а не його відсутність, і брак відомостей про жінок не означає, що жінок не було. Про них просто не писали.
Відповідь на друге запитання дещо довша, проте вона розширить відповідь на перше. Популярність англійського видання книжки окреслила головну цінність праці – вона привертає увагу до громадської ролі жінок у країнах, де традиційно не зважали на так зване «жіноче питання». Англомовний читач бере книжку до рук не через зацікавленість Україною, а тому що хоче бачити, як жінки, особливо неіндустріалізованих країн, активно інтегруються у своє суспільство. Однак у вдумливого читача під час читання неодмінно з’явиться інтерес до України. В українського читача зацікавлення виникне зворотним способом: інтерес до історії України підштовхне до врізноманітнення знань про цей предмет, до виходу поза усталені межі історичних праць.
Тут і відповідь на третій потенційний закид. Кожне покоління хоче знати власне минуле, і кожне звертається до нього по-своєму. Я писала цю книжку для англомовного читача – «А все-таки, ми феміністки» – з таким заголовком у застійних 1980‑х. Та книжка досі у друці. Нескромно згадавши, праця запевнила присутність України в тоді ще проломовій в західному світі царині жіночих студій. Український варіант книжки вийшов у 1995‑му, з іншим заголовком. Я бачила, що фемінізм надто насторожував, більшість українців ще навіть не цілком розуміла поняття «націоналізм». А важливо було, щоб Україна, самостійно вийшовши на світову арену, орієнтувалась у новітньому жіночому наративі.
За останні тридцять років місце України у світі радикально змінилося, хоч її історичний розвиток сприймають значно повільніше. Зацікавлення Україною у світі надалі сприяє розвиткові наук про Україну та зростанню наукових і популярних праць про неї. В Україні поглибилося розуміння суспільних і психологічних процесів людства, багато змінилось у сприйнятті ролі стáтей, змінився тон і рівень обговорення місця жінок у суспільстві. Предмет досліджень розширюється, навіть формуються різні сфери жіночих студій в Україні. Написано десятки нових книжок про жінок України, дехто навіть захистив наукові праці на цю тему. Траплялись і частини моєї книжки в не зовсім мені збагненних варіантах під іншими прізвищами. Отже, «Білим по білому» завжди мала охочих читачів, навіть книжки на благенькому папері 1990‑х швидко розкуповували, їх важко було знайти.
Попри всі суспільні й політичні зміни, мета книжки – виявити жінок в історії України, а також вказати, що потреба подальшого ґрунтовного вивчення теми й досі актуальна. Жінки, і у світі, і в Україні, ще не осягнули рівності прав і можливостей. Розуміння громадської ролі жінок, як і усвідомлення публічної відповідальності громадян, відбувається повільніше за інші зміни. Це і є виправданням перевидання книжки: підхід і тема досі на часі.
Коротко про істориків і себе. Звичайно, ми, історики, намагаємося відтворити історію України принаймні в такому масштабі, як знаємо інші, вже глибше вивчені частини світу. Виникає парадоксальна ситуація: історики, які не вивчали історії України, поглиблюють наші знання у цій сфері, ставлячи питання, які українознавці не досліджували. Відчуження від історії України в такому випадку є плідним, воно дає можливість побачити напрями досліджень, які не завжди впадають у вічі тим науковцям, які десятиліттями заглиблюються у власні теми.
Історик мусить віддалитися від свого предмета настільки, щоб побачити його загалом. У моєму випадку я теж на деякий час віддалилася від історії України. Я захистила докторську дисертацію та почала викладати тоді, коли у США ще неможливо було отримати докторат за українознавчу тему. Я вивчала східноєвропейську історію, спеціалізувалася в історії Російської імперії. Але історією України я цікавилася завжди. Моя перша праця була про українців у Галичині 1848 р., часів так званої Весни народів. Водночас із моїми книжками з російської історії я писала статті на українознавчі теми. Читаючи університетські лекції з історії Російської імперії, я мала нагоду так чи інакше поглиблювати своє знання та розуміння історії України.
Щиро кажучи, тридцять років тому історією жінок я не цікавилася. Коли декан запропонував мені читати курс про історію європейських жінок, я запитала його, хто і як читатиме курс про історію європейських чоловіків. Підхід до історії з погляду статі видавався мені дивним. Мене цікавив феномен східноєвропейської інтелігенції та її розвиток. Я планувала написати серію праць про українську інтелігенцію і навіть погодилася відредагувати том кореспонденції В’ячеслава Липинського для Східноєвропейського інституту його ж імені, який заснував у Філадельфії Євген Зиблікевич. Із Омеляном Пріцаком, який став першим професором кафедри історії України ім. Михайла Грушевського в Гарварді, я обговорювала план кількатомової серії праць про українську інтелігенцію, до якої хотіла долучитися, як тільки завершу чергову працю з російської історії.
Саме тоді, у середині 1970‑х рр., дві українські жіночі організації – Союз українок Америки та Світова федерація українських жіночих організацій – звернулися до мене з проханням написати історію українського жіночого руху. У період, коли роль України на міжнародній арені була обмежена майже до неіснування, українки в Америці мали доступ до міжнародних жіночих організацій. Там вони відчули брак книжки, яка б інформувала читачів про те, що таке Україна і яку роль відіграли жінки в її історії. Прохання стосувалося невеликої праці, і, щиро кажучи, я через свою наївність і типово професійне нехтування «жіночим» предметом припускала, що протягом року опрацюю тему і повернуся до вивчення своєї улюбленої інтелігенції в усіх її східноєвропейських варіантах. Аби не бути останнім невігласом, я прийняла запрошення декана та погодилася провести семінар з історії жіночого руху в Європі. Це дало мені конкретний стимул увійти в царину жіночих студій.
Я зрозуміла, що жіночого питання як такого нема. Є нерозв’язані проблеми всієї громади – праця поза домом, опіка над дітьми, охорона здоров’я, освіта, побутові справи, житло, харчування, – які ми звикли називати жіночими, бо жінки мусили ними займатись. Але не можна зводити історію жінок до фемінізму чи навіть до загального намагання жінок здобути рівноправність, бо це аж ніяк не вичерпує змісту їхнього життя.
Я почала вивчати різновиди фемінізму, альтернативні підходи до історії жіночого руху в Європі й Америці, що закономірно привело до зацікавлення новими аспектами історії суспільства; мені довелося користуватися джерельними матеріалами, котрі висвітлювали співвідношення ідеологій та особистого життя, ставлення суспільства до смерті, народження, способу життя сім’ї. Я вивчала праці про жінок різних частин світу й почала брати участь у дискусіях про те, що саме творить історію жінок і як можна розуміти загальне поняття фемінізму. Мої попередні дослідження історії інтелігенції показали, що без конкретного історичного тла неможливо належно зрозуміти абстрактні філософські проблеми. Колеги, що наполягали на вивченні історії жінок як такої, а не у співвідношенні з середовищем, мене не переконали. Я знала, що без підґрунтя, без повного розуміння історичного тла та громад, у яких жінки працювали, неможливо охопити історію жіночого руху в Україні.
Спершу мені треба було переконатися, чи гідна історичного дослідження тема громадських жіночих організацій в Україні, чи плідною є така постановка питання для вивчення жіночого руху в Україні, самих жінок і того суспільства, в якому жили жінки.
Треба було зрозуміти, що творило український жіночий рух. Необхідно було виявити, які особи й організації варто вважати частиною українського жіночого руху. І головне, збагнути, чи справді був такий феномен, який можна назвати «українським жіночим рухом»? Чи варто його вивчати? Чи залишився історичний слід, достатній для відтворення його образу? Я знала, що сама розповідь про внесок жінок в українську літературу, у визвольні змагання, у революційний рух не дасть нам багато нового. Я хотіла дізнатися, що жінки писали про себе, як вони дивилися на свої організації, на свою працю, врешті, я хотіла дізнатися, що жінки думали про фемінізм. Я хотіла знати, яке місце вони відводили собі в загальному русі жіночої емансипації.
Співвідношення між фемінізмом і націоналізмом
Заохочена зацікавленням американських академічних кіл та українського населення Канади й Америки, я почала збирати матеріали. Я не могла писати про жінок України, не взявши до уваги всі громадські організації в Україні. І тут постала ще одна проблема. Нема не тільки історичних досліджень, а й навіть списку громадських організацій в Україні, джерельні матеріали про такі організації XIX та XX ст. важкодоступні, не скаталогізовані або втрачені. Занурившись у літературу з історії України, я зрозуміла, що сама мушу відшукати багато першоджерел, аби спромогтися осмислити й описати розвиток громадських жіночих організацій в Україні. Шукала книжки та праці про історію українського жіночого руху, про українських жінок, водночас розшукуючи подібні праці про жінок інших національностей, особливо у Східній Європі. На обох напрямах мене чекало розчарування. У працях і мемуарах з історії України майже нема жінок. У книжках із будьяким ідеологічним забарвленням поодинокі жінки постають як героїні руху, про який ідеться. Вони представлені без власного «я» і без будь-яких зацікавлень у жіночому русі. Загальні дослідження історії інших країн, як і України, якщо згадують жінок, то здебільшого тільки наголошують на небувалих якостях тієї чи іншої чільної постаті або категорично заявляють, що в цьому народі жодної дискримінації жінок не було. Однак у більшості історичних праць, особливо у тих, які присвячені розвиткові держави, науки, Церкви чи ідеології, жінки залишаються поза увагою.
Цікаво, що у той же час, коли американські та європейські суспільствознавці усвідомлюють недооцінення жінок у своїх дослідженнях і роблять усе можливе, щоб подолати цей недогляд, вони недооцінюють важливості сил і невмирущості боротьби за національні права. Теоретичні праці про новітній фемінізм абсолютизують становище жінок у матірних країнах з англосаксонською традицією, у якій боротьба за національні права несуттєва. Жінками і їхнім ставленням до національного визволення на колоніальних територіях мало цікавляться.
Утім, для українського читача найцікавішим питанням є саме співвідношення між фемінізмом і націоналізмом, тобто боротьбою за національні права та змаганнями за рівноправність.
Обидва рухи мають ту ж мету, їхнім прихильникам часто закидають обмеженість та егоїзм, обидва поняття не є чітко окресленими в науці. Проте, попри очевидну спільність, прихильники фемінізму та націоналізму не співпрацюють між собою; навпаки, феміністи часто виступають проти націоналістів, а борці за національні права зазвичай не розуміють, чому жінки висувають феміністичні вимоги, якщо найсуттєвіша справа – це боротьба за права всього народу, а не тільки якоїсь його частини.
Мета фемінізму та націоналізму – здобути права людини для спільнот, які таких прав не мають: жінки – в одному випадку, конкретний народ – в іншому. Зазвичай засоби змагання за рівні права мирні та правові. Вони зводяться до культурно-освітньої діяльності, праці у громадських організаціях і розповсюдження відповідної літератури. Однак якщо держава повністю не забезпечує людських прав, змагання за рівні права і людську гідність набувають форми боротьби. Прихильників боротьби за них часто звинувачують у порушенні спокою, правопорядку, норм елементарної порядності, а то й культурної поведінки. До того ж їм можуть закидати намагання підірвати державний лад, згіршити молодь, навіть сприяння ворожим діям інших держав. Громадська думка часто звинувачує і оборонців національних прав, і борців за права жінок в ексклюзивності, егоїзмі та короткозорості, хоча, врешті-решт, обидва ці рухи діють від імені загального права.
Тут варто зробити одне суттєве зауваження. Жінки, долучаючись до боротьби за права народу, відвертають свою увагу від статевого приниження. Вони припускають, що здобуття національних чи політичних прав автоматично забезпечить і статеву рівноправність. Це світовий феномен, хоча досі й не досліджений. Боротьба за права людини і національну гідність настільки актуальна у різних куточках світу, що змагання за жіночі права відходять на другий план. Жінки, котрі беруть участь у національно-визвольній боротьбі, силою обставин, проявами дискримінації у власному середовищі все ж згодом змушені цікавитися боротьбою за рівні права. Цей аспект їхньої діяльності зазвичай не потрапляє в аннали визвольної боротьби поодиноких народів.
Я не сподівалася знайти багато оригінального в історії українського жіноцтва. Думала, що напишу коротку розвідку про фемінізм в Україні та про жінок-соціалісток серед українських радикалів. Розпочинаючи дослідження, я не вважала свою працю новаторською чи піонерською. Хтозна, чи наважилася б я на дослідження цієї теми, якби знала, що доведеться значну частину історії писати вперше. Наче мандрівник, ішла чужими слідами, аж вершини гір заманили мене туди, куди ще не ходили інші. Заглиблення в історію України дало мені можливість побачити, що українські жінки створили унікальну на той час модель громадської організації недержавного суспільства. Багато з тих організацій тісно співпрацювали з церквами і підтримували загальні громадські почини. Щоб підтвердити такий незвичний висновок, мені треба було вийти поза іконостас історії, у ті ліси, де ще росли дерева на майбутні ікони.
Моя родина роками жила з цією книжкою – діти виросли на ній, на маму впав більший тягар хатньої праці, а мій чоловік Ростислав, хоч і не намагався, став знавцем жіночої історії. У важкі часи досліджень, коли я втрачала надію на успішне закінчення праці, його врівноваженість і віра в мене додавали мені снаги і далі працювати над білою плямою в історії України. Я почала обшивати її білою вишивкою навкруги вирізаної мережки, розуміючи, що хоч несила одній людині закінчити цю працю, мені не під силу її забути. Я зробила своє, тепер черга за іншими.
Сьогодні науковці в Україні вже досліджують т. зв. «жіночі теми», працюють з новими джерелами та підходами. Викладають в університетах України і світу.
Це начерк, навколо якого виростають щоразу повніші дослідження. Працюючи в Україні в інших галузях, «Білим по білому» часто стелив мені свою стежку. Радію, що ця стежка розширюється.
З бібліотечки «Літтреду»
Що ще почитати до теми. Нещодавно наша біліотечка поповнилась книгою «Слово на літеру «Ф». Базова книжка про права жінок» Ірини Славінської і Видавництва Старого Лева. Вона розрахована в основному на підлітків, але також буде цікавою й помічною дорослим. Що таке патріархат? Чому рівність важлива для всіх, незалежно від статі? Як історично змінювалися права жінок? Авторка доступно й без складних термінів розповідає про основи фемінізму, розвінчує міфи та допомагає читачам розібратися у важливих питаннях прав жінок і суспільної рівності.
Трохи давніше ми публікували уривок з видання «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк від Creative Women Publishing. Воно досліджує коріння сучасного українського фемінізму, народилось з проєкту «Гендер в деталях» і представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні. Авторка зробила 23 інтерв’ю з жінками, які стояли біля витоків фемінізму в сучасній незалежній Україні та в діаспорі: Мартою Богачевською-Хом’як, Оксаною Кісь, Тамарою Мельник, Тамарою Злобіною, Ларисою Кобилянською, Еллою Ламах, Тетяною Ісаєвою, Наталією Карбовською, Марією Дмитрієвою, Анною Довгопол та багатьма іншими активістками.
Також раджу звернути увагу на мій матеріал «Сестринство «Першого вінка». Як жіночий рух літературою об’єднав Україну». Він про головних творчинь першого жіночого альманаху, про яких на лекції розповіла Соломія Трильовська. Також у тексті я згадую перевиданий минулого року«Перший вінок» і книгу-посестру «Ті, що творили «Перший вінок», які побачили світ в тому ж таки Сreative Women Publishing.
