«Ми показали, на що здатні. Навіть у новій війні. Попереду формування принципово нової доктрини ведення сучасної війни. Саме на полях російсько-українського протистояння вона формується вже сьогодні», – пише Валерій Залужний у передмові до новинки «Лабораторії». Сьогодні вона у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок. Це видання «Чим воюватимуть у Третій світовій? Нова українська зброя» журналіста Романа Романюка.
Розповідаємо більше, про що ця книга і ділимось ексклюзивним уривком про підготовку до звільнення Зміїного.
Перша книжка про сучасне українське озброєння
«Чим воюватимуть у Третій світовій?» – це перша книжка про сучасне українське озброєння і його шлях від ідей до інновацій. Вони змінюють не лише хід російсько-української війни, а й зрештою майбутнє всього світу. Видання сповнене ексклюзивних історій про тих, які створювали, тестували і застосовували новітню українську зброю. Зброю, яка допомогла повернути контроль над Чорним морем і зробила Україну символом спротиву.
Новинка розповідає про найзнаковіші військові інновації. Саме в ній ви прочитаєте про ракету «Нептун», яка потопила «Москву» і морські дрони, що стали страшним сном Кримського мосту. Дізнаєтесь, як САУ «Богдана» змусила росіян тікати зі Зміїного. Відкриєте історії бомберів «Баба Яга» й іншої зброї, донедавна нікому не відомої.
Все це і ще багато цікавого описує автор «Чим воюватимуть у Третій світовій?» журналіст Роман Романюк, який досліджує українську оборонну сферу. При підготовці книжки використано матеріали для «Української правди». Новинка вийшла у партнерстві з ТОВ «Центр досліджень безпілотних систем», виробником дронів «Генерал Черешня».
Антон Мартинов про книгу
Засновник видавництва «Лабораторія» Антон Мартинов підписав контракт на «Чим воюватимуть у Третій світовій?» 17 травня 2024 року. Днем раніше він оголосив про долучення до лав ЗСУ. А вже 18 травня поїхав в 169-й навчальний центр імені князя Ярослава Мудрого, відомий як «Десна». Тепер підрозділ, в якому служить Антон Мартинов, займається бомберами «Баба Яга».
«24 лютого 2022 року цілком очевидним здавалося те, що для ЗСУ не було навіть найменшої теоретичної можливості швидко звільнити і розблокувати Зміїний. Україна у військовому плані видавалася силою, яка відстала від агресора на кілька поколінь зброї. Однак мине всього кілька місяців, як нові українські ракети, новітня артилерія і дрони зачистять Чорне море від російських кораблів, повернуть Україні Зміїний. Ба більше – українські військові та інженери спроможуться перехопити технологічну ініціативу й почнуть самі писати правила ведення війни нового типу», – пояснює він.
І додає: «Власне, книга «Чим воюватимуть у Третій світовій? Нова українська зброя» саме про те, як Україні вдалося щось неможливе. І як війна ХХІ століття перейшла з протистояння артилерії й танків у глобальну битву безпілотників».
«Богдана» у місті на воді: підготовка до звільнення Зміїного
Після того як росіяни 24 лютого захопили острів, вони зробили з нього неприступну фортецю посеред моря. Основною складовою російських сил на Зміїному був не стільки дислокований там гарнізон, як насичена протиповітряна оборона. Росіяни завезли на острів кілька новітніх комплексів ППО та потужну РЛС, які разом не давали змоги підібратись до острова ні з води, ні з неба. Але коли 13 квітня Україна знищила крейсер «Москва», то російський гарнізон на Зміїному опинився, по суті, відрізаним від своїх шляхів постачання. Тому українські сили пробували дістати острів усім, що вони мали, але особливих успіхів не досягли. Поставлені на Зміїному комплекси «Панцир-С» та «Тор» збивали і снаряди від покращених українських РСЗВ «Верба», і, на подив ЗСУ, навіть ракети «Точка-У». Зачистку Зміїного від російської ППО, катерів та живої сили спершу реалізовували за допомогою безпілотників Bayraktar. Вони мало не щоночі здійснювали спроби вразити техніку на острові. Потім долучились українські бомбардувальники. Врешті, акурат перед 9 травня Україна була готова здійснити першу спробу деокупації острова. Завдання захопити й утримувати Зміїний від самого початку не стояло. Залишити там людей означало просто зробити їх мішенню для ракетних і авіаційних ударів. Саме через такі постійні обстріли з боку українських сил росіяни й почали вивозити з острова особовий склад. Але постійно їздили туди катерами, підвозили й обслуговували техніку, яка там стояла. Тож головною метою першої української операції на Зміїному стало зробити острів непридатним для використання росіянами як опорної точки. План операції передбачав повітряне і морське десантування на Зміїний, знищення всієї техніки росіян і, що не менш важливо, блокування бухт, здатних приймати російські кораблі й катери. Спланувати і реалізувати такий авантюрний проєкт доручили тоді ще улюбленцю президента Зеленського – керівнику Головного управління розвідки Кирилу Буданову. Для того, щоб десантуватися на острів, вертольоти і катери мали туди якось дістатись. Отже, першочерговим завданням було остаточне знищення на острові російських комплексів ППО. Як розповідають джерела в розвідці, перед самим початком операції безпілотники Bayraktar зуміли помітити момент, коли російський зенітний ракетний комплекс «Тор» був вимкнений, і знищили його. 7 травня пара українських літаків Су-27 закріпила успіх прицільними бомбардуваннями Зміїного. Шлях до острова здавався відкритим. У ніч проти 8 травня в бік Зміїного висунулись вісім українських вертольотів: по чотири Мі-24 і Мі-8. Паралельно з цим морем до острова прямувало кілька малих броньованих артилерійських катерів проєкту «Гюрза-М». Ще один морський вертоліт Мі-14 курсував уздовж узбережжя Одеської області. Його завданням було забезпечити евакуацію, якщо хтось з учасників штурму її потребуватиме. «Наші висунулись, прилетіли до острова, почали роботу, але виявилось, що росіяни придумали взагалі небачену штуку. Ми не вірили, поки потім не побачили фоток. Наші сили розбили їхню ППО на острові, але вони в Криму розібрали «Тор» і прив’язали його до палуби якогось катера. І так почали по нас стріляти. Тому наші мусили повертатись», – розповідає один зі співрозмовників із ГУРу, дотичний до планування травневого штурму Зміїного. Наступного дня російське Міноборони заявило про понад 50 загиблих українських десантників, знищення кількох вертольотів, комплексів Bayraktar і катерів. У колах українських військових авторові теж доводилось чути різні цифри втрат, дехто навіть почав називати Буданова «м’ясником», який «поклав людей, щоб до 9 травня поставити на острові прапорець». Однак співрозмовники з вищих ешелонів розвідки переконують, що російські дані – м’яко кажучи, брехня. Вони стверджують, що втрати України під час операції становили приблизно 10 людей і один катер. Крім того, всі вертольоти, які штурмували острів, повернулись на бази. І тільки, за гіркою іронією долі, вертоліт, який був на підстрахуванні і за штурвалом якого сидів заступник командувача ВМС Ігор Бедзай, був збитий росіянами над територією Одеської області. Після цього РФ спробувала провести свою десантну операцію і вертольотами повернути власний гарнізон на острів. Проте щонайменше один такий вертоліт було збито українським винищувачем якраз у момент десантування. Наступний місяць після безуспішного штурму пішов на розробку іншого плану відвоювання острова з урахуванням нових можливостей армії. Для українського командування стало очевидно, що треба шукати якесь інше, несподіване рішення. І воно знайшлося тієї миті, коли хтось відкрив Google-мапи і зрозумів, що по найближчій траєкторії від берега до Зміїного – менше ніж 40 кілометрів. А отже, його можна дістати і «Богданою», і вже наданими на той час першими французькими САУ «Цезар». «Ми порахували, що “Богдана” б’є більш як на 40 кілометрів, а значить, дістане до острова, – пригадує військовий Мирослав Гай, який тоді був членом команди «Богдани». «Але це ж війна, треба отримати добро від командування. Тому ми збираємо манатки та їдемо в Одесу до командувача ОК “Південь” Ковальчука», – розповідає далі Гай. На нараді в генерал-майора Ковальчука тоді були присутні його начальник артилерії «Півдня» Олександр Пономаренко, радник голови Офісу президента Михайло Подоляк, Гай і Пашинський. Загальний задум операції на вигляд був досить простим: росіяни не зможуть збити артилерійський снаряд, а «Богдана» і «Цезар» реально добивають до острова. У теорії все видавалося більш ніж реалістичним. До реалізації операції залучили 56-ту бригаду, місцевих прикордонників та всіх, хто міг допомогти. Команда «Богдани» вирушає у Вилкове, місто на воді на крайньому півдні Одеської області. Саме з берега навпроти «української Венеції» – найменша відстань до Зміїного. Але тут у військову гру знову вступила природа. Із самого Вилкового до Зміїного ні «Богданою», ні «Цезарем» не дістати. Щоб стріляти по острову, військовим слід було вивести САУ на морське узбережжя. Хто був у тих краях, знає, що місто від моря відділяє каскад островів і плавнів, по яких немає сухопутної дороги. Єдиний шлях до берега моря – по воді. Розв’язати цю проблему вдалося за допомогою понтонів, які військові дістали у місцевих бізнесменів. Щоночі «Богдану» і «Цезар» заганяли на плавучі платформи і по три-чотири години в один бік сплавляли річищем Дунаю та його відгалужень до визначених позицій. Понтони виявились дуже високими, щоб нормально з’їхати з них одразу на берег. Тому місцеві прикордонники розжились спеціальним водним краном, яким можна поглиблювати берег чи, навпаки, намивати невеликі пірси. Цей кран належав проросійським контрабандистам місцевого розливу, які втекли з Вилкового в перші дні вторгнення. Вони обслуговували цією технікою свої незаконно збудовані дачі на островах біля міста. Тепер же кран прилаштували для роботи на перемогу: копати причали для понтонів, намивати переїзди між різними позиціями і з’їзди-заїзди для техніки. Щодня річки розмивали насипи й засипали причали і щоночі військові поновлювали їх знову. Значення цієї сізіфової праці важко переоцінити. Плавні – це не зовсім земля. Це шар ґрунту та рослин завтовшки десь 50–60 сантиметрів, який плаває на поверхні і під яким знову вода. Там неможливо навіть викопати нормальний окоп, бо його одразу заливає. Провезти по такій поверхні 27-тонну «Богдану» чи 18-тонний «Цезар» видавалось нереальним. І тільки завдяки тому, що місцеві бійці знали кожен куточок тих островів і заплав, САУ змогли пройти буквально по воді. Перший тиждень життя у Вилковому команда витратила на те, щоб у прямому сенсі спустошити місцевий будівельний ринок. Скуповували бензопили, інструменти, дошки, цвяхи, намети, мотузки – все, що могло згодитись для облаштування непомітних місць дислокації у плавнях. Окремою бідою були комарі, які в тих краях, поперше, здоровенні, по-друге, просто люті. Кілька днів пішло на те, щоб у суцільних чагарях і кущах вирізати сховки для персоналу. Так само були зроблені замасковані точки, де ховали артустановки, коли вони не працювали. Щоб збити з пантелику російську РЛС і ракети, на деревах уздовж усього сектора узбережжя понавішували різні металеві об’єкти: коли росіяни вмикали локатори (а вони реагують на залізо), в них «світився» весь берег одразу. Таким чином вирахувати дві, хоч і великі, САУ в плавнях було набагато важче. Станом на 16–17 червня основні приготування було майже завершено. Наставав час артилеристам взятися до того, заради чого вони, власне, приїхали – звільняти острів від росіян.
«Монотонне знищення»: Bayraktar у небі, САУ на землі
Рано-вранці, якщо не сказати вночі, 17 червня за описаним вище маршрутом з понтонами і намитими переправами на позиції у Дунайських плавнях першою проїхала установка БМ-21 «Град».
Ще за два дні, 19 червня, вперше на позицію виїхала «Богдана».
Операція могла б закінчитись, навіть не почавшись. Але до сходу сонця «Цезар» вдалося підважити, вирівняти і вивезти на твердий ґрунт. «Богдана», під якою так само просіла земля, вигреблась завдяки потужному двигуну.
Але це були не останні неприємності того дня. Коли САУ нарешті дістались до позицій і зробили перші постріли в бік Зміїного, почали виявлятись властиво артилерійські проблеми.
Після трьох перших снарядів у «Богдани» прогоріли ущільнювальні кільця у стволі. «Цезар» здався після перших 20 – потекло мастило.
Місія потребувала від техніки постійних надзусиль, обидві САУ мусили працювати на самій межі технічних можливостей. Але що вони обидві здадуться в перший же день, на таке ніхто не розраховував.
Поки команда вирішувала, як відправити установки назад на ремонт і що робити далі, росіяни не спали. Першого ж дня ворожа авіація вдарила по позиціях кількома ракетами. На щастя, удар припав на кілька кілометрів убік від місця, де перебували військові та прикордонники.
«Наше командування зробило нам прикриття з “Буком”. І ми їх просили, мовляв, ви можете не стріляти, але завжди світіть радар, щоб орки бачили, що ви тут є. Але росіяни влупили все одно. Ми коли приїхали туди, де прилетіло, то там таке прям гігантське озеро утворилось», – пригадує Мирослав Гай.
Коли установки полагодили й обидві САУ повернулись на позиції знову, перші постріли поставили перед учасниками операції наступне неочікуване завдання: корегувальники не бачать, куди падають снаряди.
З’ясувалось, що снаряди у «Цезаря» вибухають не в момент удару об поверхню, а за вісім метрів над нею. Це дає змогу досягнути максимального розльоту уламків і, відповідно, більшої площі ураження. Але коли такий снаряд вибухає над водою, то місця розриву майже не видно.
Особливо якщо врахувати другу проблему – відстань. Острів розташований майже за 40 кілометрів від берега. А підлетіти до нього на комфортну для спостереження відстань було неможливо.
Matrix і Mavic, через які за островом спостерігали з берега, не могли далеко висунутись у море, бо російська РЕБ щільно глушила сигнал. А Bayraktar не міг дати ідеальну картинку, бо його не можна було підпускати ближче ніж на 28–30 кілометрів, інакше він залітав у зону ураження російського ППО.
Тому корегування відбувалось з двох різних місць: на березі команда орієнтувалась на дані своїх дронів, а в штабі ОК «Південь» генерали дивились картинку з безпілотника Bayraktar і корегували удари.
«Якщо я бачу нашу картинку, що розрив у воді перед островом, то, значить, це недоліт. Я з берега розумію, куди треба ліворуч-праворуч узяти. Тому Bayraktar висів на перпендикулярний осі й мав корегувати вогонь по глибині острова», – пояснює Грушовець.
Однак до початку операції не вдалося провести нормального злагодження між корегувальниками на березі і в штабі, тому спершу виникали «нюанси».
«Ми бачимо, що вони помиляються, але там сидять генерали і командують, що “плюс 400 метрів”, а я ж точно бачу, що не треба. Ми вистрілили – нічого нема, явно переліт. Коротше, в якийсь момент я кажу: “Давайте я під свою відповідальність спробую бити так, як ми бачимо”. І ми як почали лупити!» – захоплено пригадує Грушовець.
«“Богдану” потрібно відчути, як вона стріляє. Має бути злагодженість між корегувальником та розрахунком. У нас ця злагодженість вже була», – пояснює він.
Після перших днів роботи «Богдана» пристрілялась, впевнено «присіла» на землю, і в якийсь момент команда зрозуміла, що може корегувати влучання на плюс-мінус 20 метрів по острову, який лежить за 40 кілометрів від них.
«Особливо легко стало, коли ми розбили РЛС і їхнє ППО. Воно так гарно і довго вибухало! А потім ми зрозуміли, що вже нічого не глушить сигналу дронів», – розповідає корегувальник «Богдани».
Від самого початку операції команда в плавнях далеко розвела позиції різних артустановок, щоб не наражати їх усіх одразу на небезпеку від одного прильоту. Крім того, працювали САУ тільки по черзі: трохи «Цезар» постріляв і ховається, після нього «Богдана».
Усі залишки від снарядів і пострілів одразу збирали та ховали, щоб не видавати місця базування.
І так понад тиждень, з 21 по 30 червня. Коли на острові розбили ППО, до знищення російських сил знову долучили українську модифікацію «Града» РСЗВ «Верба».
У день «жесту доброї волі», 30 червня, зранку працювала тільки «Богдана». Фактично кожен постріл влучав у Зміїний, що робило перебування там російського гарнізону просто безглуздим.
«Ми зробили аж 46 пострілів. Снаряд летить до острова 90 секунд. Але треба якийсь інтервал, щоб ствол встигав трохи охолонути. І так один за одним ми відправляли снаряди, така монотонна система для знищення», – пригадує Грушовець.
На «зміну» того ранку команда мала 50 снарядів. Останні чотири зберегли на випадок, якщо росіянам привезуть підкріплення чи евакуаційну місію. І коли вони таки прилетіли, щоб забрати залишки свого гарнізону до Криму, на острові пролунали ще чотири потужні вибухи.
На цьому контроль Росії над українським узбережжям у цьому районі можна було вважати остаточно втраченим.
За кілька тижнів у Стамбулі підписали «зернову угоду», де Російська Федерація фактично визнала, що більше не може диктувати умови в українській частині Чорного моря.
Уранці одного з наступних днів українські військові, які заступлять на чергування, побачать неймовірну картину: між їхніми позиціями й островом, ніби зграя мартинів, що летить по шматок хліба, зібралося кілька десятків величезних суховозів.
Важкі судна йшли в порти «Великої Одеси» по хліб.
