Чи любите ви ретродетективи? Якщо так, то сьогоднішня новинка рубрики «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, саме для вас. Це феміністичний львівський ретродетектив, перша частина із трилогії Наталії Кобко «Пані Арета і цвинтар молодиці».
До 25 вересня на сайті видавництва Stretovych триває передпродаж майбутнього хіта. А ми вже зараз розповідаємо про його створення і ділимось уривком з пригод колежанок Арети і Маґди, які розслідують самогубство (чи ні?) відомої акторки.
Про що «Пані Арета і цвинтар молодиці»
Книжка «Пані Арета і цвинтар молодиці» переносить нас у Львів початку ХХ століття. Місто приголомшує трагічна новина – загадкове самогубство талановитої акторки, яка грала у театрі Скарбека (нині театрі Марії Заньковецької). Таємницю її смерті беруться розслідувати дві жінки – власниця квіткового салону пані Арета і її колежанка Маґда, яка з’являється в місті напередодні трагедії.
Розслідування запроваджує мимовільних напарниць у світ мистецтва і грошей, влади і кохання, де кожному є що приховувати. Тут тісно переплітаються амбіції й зрада, а правда виявляється небезпечнішою за будь-яку брехню. Чи вистачить відваги жінкам знайти розгадку і протистояти тим, хто заради таємниць готовий піти на все? Не розкриватиму таємниць, шукайте відповідей самі у книзі «Пані Арета і цвинтар молодиці».
Її авторка Наталія Кобко за фахом психологиня, а за покликанням ілюстраторка й авторка. П’ять років вона творила в креативній сфері, допомагаючи різноманітним бізнесам передати свій меседж через графічні елементи та кольорові рішення. Я розпитала творчиню детективу про створення книги «Пані Арета і цвинтар молодиці» і те, коли варто очкувати продовження трилогії.
Наталія Кобко: «Тішусь, що таку літературу вже не вважають «низькою полицею»
Я хотіла писати, скільки себе пам’ятаю. Але якось не було нагоди і ідеї, цікавості до якої стане на всю книжку, а не лише на два-три розділи. Так-так, я з тих авторів, які пробували писати, та не йшло.
Я цікавлюсь історією, моє хобі – досліджувати Львів. Якось вишукувала цікавинки про залюблене місце – Личаківський цвинтар, і натрапила на круте інтерв’ю історика. Здається, що вже під час перегляду розмови в голові витала думка: «А що, як усе це могло бути не так?». З дня у день додавалось все більше подробиць, кістяк задуму обростав мʼязами. Зрештою усе логічно складалось в історію і я взялась до роботи, бо не писати вже не могла. Героїні вималювалися одразу, ще й такі реальні, що здавалося, наче знаю тих панянок усе життя. Над книжкою я працювала пів року, ще місяць редагувала її.
Мене надихають сильні жінки, такі були в усі епохи. Але в наш час, як не крути, сильною бути трохи легше, аніж тоді, коли панянкам забороняли з’являтися в кав’ярнях без супроводу, здобувати освіту, голосувати. Крушельницька, Кобринська (більше про неї можете прочитати у моєму тексті про авторок «Першого вінка»), Шухевич – радше винятки з правил. Моя Арета – збірний образ, натхненний цими паннами. У книзі є й політичні моменти. Окрім жіночого питання виринає й українське, яке тоді було доволі гострим. Кому сподобається жити на своїй землі, та під чужою владою?
Я написала детектив, бо люблю цей жанр. Тішусь, що таку літературу вже не вважають «низькою полицею». Текст для другої книги готовий, сподіваюсь, що скоро почнемо працювати над нею. Третя написана на половину. Її певно писатиму найдовше, щоб гідно завершити трилогію.
«Ну, якби людина сама хотіла втруїтися, то полишила б записку й неодмінно порожній флакон з отрутою»
Раптом чоловікові згадалось, як у дитинстві їхні з Аретою родини часто-густо стрічалися під час спільних вакацій на купелях у Трускавці. За двотижневий відпочинок діти встигали сотні разів пересваритися та здружитися знову. Розсудлива маленька Арета, старша за Тадея на два роки, завжди спиняла його шалені витівки, як-то: розчавити черепашку чи равлика, аби пересвідчитися в тому, як ті влаштовані, чи, тренуючи витривалість організму, випити не одну склянку солоної, наче з дна моря, лікувальної води з бювету. Тоді йому видавалося, що ця тендітна паннуся, з химерним вкрапленням міді у волоссі, чудова партія і заготовлена для нього наречена (як і могло здаватись будь-якому хлопчаку шістьох років), аж поки всі дійові особи дитинства не виросли, аж поки Тадей не пішов навчатись на лікаря і не зрозумів про себе дещо важливе й водночас страшне: йому перестали подобатися жінки, а точніше, не подобались ніколи, а отже – одружитися з професією здавалося не такою вже й поганою перспективою. Що ж до Арети, то вона лишилася в його серці чудовим другом, який завше вислухає без осуду. – Отже, отрути! – Отже, отрути! – з усміхом повторив чоловік. – Тепер по порядку. Як отруїли? Коли? Арета заходилася розповідати історію Йосифи Білецької, а радше – її загадкової смерті. – Подейкують, акторка отруїлась самотужки і саме миш’яком. Чи є бодай найменша змога то перевірити? – спитала панна. – Цілком. Є так звана проба Марша. Треба лабораторне устаткування, аби її зробити, – жваво повідав Тадей. – При нагріванні тканин чи рідин, що містять миш’як, буде виділятися газ, який осідатиме чорною плівкою – так званим миш’яковим дзеркалом. – А звідки беруться рідини чи – як ти сказав? – тканини? – зосереджено уточнила Арета. – Рідини можуть лишатись безпосередньо в помешканні людини, як-от: недопита філіжанка кави чи гербата. Ну а тканини, – перевівши погляд, аби приховати незручність моменту, швидко договорив лікар, – з плоті. Мушу зазначити, що отрута дуже підступна. Без видимих ознак, смаку чи запаху, ще й доступна без цидулки від лікаря. Приходиш до будь-якої аптеки, кажеш, що працюєш з ювеліром чи з тим самим лікарем, і купуєш стільки плящин, скільки годен донести. Тим, знаєш, можна й пів Львова втруїти. – То все страшенно цікаво. А як гадаєш, цей прилад може бути в лабораторіях цісарської поліції? Чи як інакше вони визначають, якою саме отрутою було вбито людину? – З минулого року в лікарськім відділі нашого університету було відкрито кафедру й заклад судової медицини, де зосередили всю практичну, навчальну і наукову діяльність судових медиків цілого Львова й Східної Галичини. Але зрозумій – року навчання замало, щоб опанувати нову галузь, – акуратно, силкуючись не скомпрометувати свою альма-матер, підвів Тадей. – Отже, поліція мала замовити таке дослідження у вашій лабораторії? – задумливо мовила жінка. – Якщо на те були підстави, то саме так. Якщо знаєш приблизну дату, ми зможемо то перевірити в журналі. – Чудово! Ой, як то чудово! – проказала жінка й, видихнувши, продовжила свій допит. – Себто шанси, що поліція провела такий експеримент, дуже високі? – Вони є. Але, гадаю, що там все простіше. – Тобто? – Ну, якби людина сама хотіла втруїтися, то полишила б записку й неодмінно порожній флакон з отрутою. Це завжди спрощує роботу нашим службам, особливо якщо до цього діла залучено відомий препарат, а не хитромудре зілля з рути чи, наприклад, голки африканської ружі, що потім і слідів не виявити… – Останні два приклади найпевніше скидаються на методу для вдалого вбивства. Якби мені пекло когось усунути зі свого шляху, я б скористалась саме ними. – Повір, часом люди з неміряними статками охоче йдуть із життя, але роблять все можливе, аби наостанок пересварити всю рідню. Небіжчик вже на тім світі, а родина ще з рік під слідством, із замороженими активами, поки поліція намагається відшукати правду. Уявляєш, як це весело? Такий собі прощальний подаруночок. – Мерзенно, але це точно не наш випадок. Ти сказав, якщо людина лишає по собі пляшечку миш’яку та лист, тоді це дає право поліції не проводити додаткових маніпуляцій? – Арето, скажу щиро, без прикрас: коли перед ними лежить не вельможа, ще й жінка, а надто таких вільних професій, як-то акторка, танцівниця чи… – упускаючи потребу в озвученні останньої назви, провадив Тадей, – тоді, вважай, тілу пощастило найменше. Хоч ти знаєш, що я не маю і краплі осуду чи презирства. Ця версія видавалася справді логічною, якщо зважати на байдужість цісарської поліції до жінок, до звичайного люду, а до артисток – і поготів. Останні мали чи не найхиткіше становище, бо їхні нескінченні знайомства з багатіями, безперервний потік покровителів, часом навіть статус любасок робили своє діло, водночас кидаючи тінь на решту представниць цієї професії.
