Сьогодні у рубриці «Літтред» «Львівська Пошта» розповідає про книгу «Тимчасово переселені» полтавчанки Тетяни Рубан. На видання Vivat уже оголосило передзамовлення, а в магазинах його можна буде придбати з 24 квітня. То чим же особлива ця історія?
Коли твоя дитина за тисячі кілометрів
Тетяна Рубан написала цікаву і непросту багатошарову історію про травмування війною, відстоювання власних кордонів, булінг і стосунки. Стосунки між батьками і дітьми на відстані тисяч кілометрів. Стосунки між підлітками, які потребують самовираження й любові.
Затишний світ головної героїні Валі зруйнувала війна. Дівчина тимчасово мешкає в Італії, але звикати до нового життя на гостинних південних землях їй ой як непросто. Так само почуваються брати Давид і Влад. Підлітки разом сортують гуманітарну допомогу для України, пізнають світ навколо, випробовують себе і його на міцність… Вони весь час думають про дм, батьків, рідні «панельки», акації на подвір’ї.
До тимчасово переселених українців в Італії ставляться привітно. Валя навіть знаходить «бест» подружку. Та чи завжди за люб’язністю й готовністю обговорювати відверті теми криється справжня дружба? Коли ти вразливий, дуже легко помилитись і довіритися не тій людині.
Завжди краще вчитись на чужому досвіді
Авторка твердить, що взялась за цю книгу, аби показати дорослішання наших дітей на фоні цієї війни і надзвичайних історичних процесів. «Ми – дорослі – до певної мірі вміємо володіти собою, маємо внутрішні орієнтири. А в наших дітей, підлітків внутрішня опора тільки формується, – пояснює Тетяна Рубан. – І поки наші військові відвойовують кордони країни, наші дорослі діти вчаться відвойовувати, утримувати свої власні ментальні кордони. Ми повинні допомагати їм у цьому, навчити відновлюватись, піклуватись про свою ментальну безпеку, формувати навколо себе безпечне оточення, бо це частина піклування про себе».
Вона певна, що завжди краще вчитись на чужому досвіді, і ця книга може стати ним. «Тимчасово переселені» вчать підлітків виявляти «червоні прапорці» під час спілкування зі схильними до абюзу людьми, аби вчасно вийти з таких відносин і попередити булінг.
Писменниця написала перші сторінки цієї книги у перші дні після повномасштабного вторгнення. Тож вже на першій сторінці видання ви побачите 24 лютого 2022 року, яким його побачила і відчула головна героїня.
«Але в цій книзі я мала задум наголосити підростаючому поколінню, що війна розпочалася в 2014 році. Ворог один і мета в нього одна: знищити Україну і українців. Тому в «Тимчасово переселених» є сюжетна лінія воїна і його щоденника, – додає авторка. – Її я написала, надихнувшись історією Володимира Доноса – вчителя фізкультури із Гадяча, який з усіх сил намагався вижити, отримавши страшні поранення під Іловайском в 2014 році. Зараз його портрет-мурал прикрашає стіну на станції метро «Осокорки» .
Ще однією з головних тем є травма тимчасово переселених і те, як її зцілити. Чимало українців змушені залишати свої домівки в пошуках безпеки. «Вони не обов’язково їдуть в нову країну, але завжди починають нове життя – на кілька років чи назавжди. У них багато питань і роздумів про власну ідентичність, дім, ностальгійну дезорієнтацію. Це травма і ми повинні про це говорити», – наголошує Тетяна Рубан.
Нашого цвіту по всьому світу
Як же нестерпно гірко було Валі спостерігати за ними. За мамою і Славою. Те, як вони підбадьорювали її усмішками, намагаючись приховати біль і сум у власних очах. Мама намалювала серденько зовні на мокрому склі. Валя виводила таке саме зі свого боку. Зсередини евакуаційного автобуса.
План «Б» в дії.
Автобус ось-ось мав рушити, він нетерпляче вібрував на вогкій, скутій туманом зупинці. Проводжаті розсипані довкола нього – розгублені, заплакані, чужі, незнайомі обличчя. Валині батьки. І ще ці двоє – молодий воїн у військовому однострої і дівчина.
Вони не розмовляли. Просто стояли обійнявшись, втиснувшись руками одне в одного. Вояка зі світлим скандинавським ірокезом вікінга, стягнутим на потилиці в косу. Велика козацька сережка у вусі. Дівчина стояла спиною до автобуса, ніби хотіла від нього відгородитися, тому її Валя роздивитися не могла.
Автобус рикнув голосніше, хитнув своїм довгим білим тілом. Зараз рушить.
– Ма! – зойкнула Валя й притиснула долоню до холодного скла. Мама зробила те саме зі свого боку.
«Люблю», – прочитала дівчина по її губах.
Валя часто-часто закивала. Несвідомо пробіглася пальцями тоненькою кіскою. Довга расточка з кілечками-прикрасами по всій довжині змійкою плуталася у волоссі. Це мама заплела їй зранку, перед дорогою.
Валин погляд ковзнув убік. Воїн і його супутниця заходили в автобус. Очі молодої жінки полохливо блукали по обличчях пасажирів. Розгублена. Бліда. Із заплаканими очима.
Розстібнута бежева парка не сходилася в поясі: жінка була вагітна. Військовий – зібраний, спокійний. Руки в тактичних рукавицях із прорізами для пальців. І зброя. У мирний час її вигляд, напевне, налякав би Валю. Але не зараз. Тепер вона, скоріше, нагадувала їй заспокоєне, втішене дитя, що безпечно спочивало на руках воїна. Спочивало, щоби пробудитись.
Валя відвернулася до вікна, відчуваючи, як сльози все рясніше заливають щоки. Мамине обличчя також у сльозах. Слава стискає її за плечі, махає Валі, показує їй знак «V» на пальцях. «Як Черчилль», – чомусь пригадалося їй.
– Тримай, мала, – раптом почула вона чужий чоловічий голос.
Воїн уже виходив з автобуса, та на мить зупинився біля неї. Підморгнув і висипав їй у жменю цукерок у шурхітливих обгортках.
– Дитячі долоні створені для цукерок, а не щоб сльози зі щік витирати...
Валя сьорбнула носом, кивнула.
– Ну що ти. Ми ж сильніші. Що українцям той бруд на взутті? Ми його назад у землю втопчемо. І ти скоро повернешся, – сказав чоловік і вийшов з автобуса.
І не треба було пояснювати, про кого йшлося. Ні Валі, ні будь-кому, хто почув його слова. Ясно, про кого. Убивці. Вороги. Потворні нелюди. Ненависна русня.
Автобус поволі розвертався округлим писком до магістралі. Валя крутилася на сидінні, притискаючись обличчям до скла, до останнього вдивляючись у найрідніші силуети, поки й вони не щезли у весняній мряці.
Автобус стрімко мчав магістраллю, немов силувався розірвати заціпенілий від жаху простір. Сіре небо. Мокрі темні сірники дерев обабіч шляху. Зафарбовані чорним, мов обгорілі, вказівні знаки, що миготіли повз затуманений слізьми погляд Валі. Вона так і плакала, вивільняючи, не стримуючи болю й туги, аж поки її не звільнив сон.
***
– Досі спиш? – крізь сон і стукіт у двері Валя почула роздратоване й нетерпляче запитання.
«Відваліть від мене всі...»
– Та-а-ак... – сонно протягла вона з-під простирадла.
– Королєвішна. Вставай уже велоче. Ба терпіти не може, коли хтось спить до обіду, – гукала Марго з коридору.
«Та яке мені діло взагалі, що може терпіти твоя ба, а чого не може?..»
– Ми йдемо в церкву гуманітарку в Україну пакувати. Ти прийдеш? Що сказати ба? Усі наші з вілли йдуть.
«Спати. Спати. Спати».
– Так. Я прийду. – Валя сіла. Звісила ноги з ліжка.
День такий невагомий. Наче й немає його зовсім. Наче й не живеш. Прокинулася, ходиш, розмовляєш, але не живеш. І думаєш: скоріше б знову в ліжко. Щоб знову забутися. І не існувати в цій реальності. Бо справжня твоя реальність там, де звіриний буревій із затхлих північних боліт у лютому ввірвався на твою землю і не вщухає досі. Вириває з корінням життя, стирає на пил долі. Щоб знищити всіх, хто твоєї крові. Бо надто вільні, надто непокірні. Дратує.
Через пів години Валя тихцем прошмигнула повз відчинені двері в їдальню.
– Чао, – приязно махнули їй молоді італійки-волонтерки, що відповідали за роздачу страв.
– Чао, – несміливо відказала їм Валя.
Їсти? Ох, ні. Від однієї думки про їжу рот наповнився солоною слиною, почало нудити. Випити води з кулера, та й по всьому. Швидше надвір.
Там ранкове місто потопало в перегукуванні церковних дзвонів. Спочатку десь далеко один, найсміливіший, починав перекличку. Потім у церкві за рогом не забарилися. Наче тільки й чекали на сигнал. І ось уже голосним гуртом пісня дзвонів зусібіч летить над пласкими рудими дахами. Котиться схилом до моря. Занурюється в його хвилі й далі до небокраю.
– Бон джорно, – привітався з Валею вусатий старенький, що проїжджав мимо на велосипеді.
– Бон джорно, – насторожено відповіла вона.
– Бон джорно. Коме стас? Коме ті к’ямо? – привіталася невисока густо нафарбована панянка за яткою з овочами й широко всміхалася Валі.
– Б-бон джорно, – невпевнено відказала Валя, усміхаючись у відповідь.
«Точно як удома. Усі одне одного знають. Тільки тут вітаються італійською... Ох, ДІМ...»
Валя витягла з кишені телефон і швидко написала в сімейному чаті: «Мам, а пам’ятаєш кішку тітки Люби? Таку кудлату, ніби лапами у вату вступила. Тітка збиралася евакуюватися. Як вона? Кішку змогла забрати? А раптом ні?
Дізнайся, мам, плз...»
Нагадаємо, що рубрику «Літтред» ми розпочали публікацією уривку новинки Олени Чернінької.
