Лише подивіться, що ми для вас здобули! У новому випуску рубрики «Літтред», в якій я і «Львівська Пошта» ділимось уривками нових видань, Сергій Жадан. Точніше «Арабески» – найновіша збірка його оповідань, яка побачить світ завдяки Meridian Czernowitz. До 31 серпня книгу можна лише передзамовити на сайті видавця, на полицях книгарень вона з’явиться у вересні. 40 грн з кожного проданого примірника видавництво перераховує на потреби 13-ї бригади НГУ «Хартія», до якої письменник долучився в червні цього року.
12 оповідань, ілюстрованих Жаданом
Збірка «Арабески» невеличка – всього 136 сторінок. «Для мене це справді особлива книжка. І, мабуть, найкраща (поки що) моя проза», – каже про неї Сергій Жадан. Збірка об’єднала 12 оповідань, які він писав уже після повномасштабного вторгнення, з осені 2023 року. Літературний редактор видання Олександр Бойченко у анотації до «Арабесок» зауважує, що лінії в книжці переплітаються, утворюючи химерний візерунок, як і у арабесках. Щоправда цей взір сплетений з історій донедавна таких різних людей, які, якщо вдуматись, мають чимало спільного. Їх сьогодення зруйноване, а майбутнє невідоме.
«Ми покладаємося на пам’ять, аби залишатися собою. Ми зживаємося з новим досвідом, аби приймати це життя. Ми не відмовляємося від ілюзій, оскільки впевнені у власній ніжності й запеклості, – каже Сергій Жадан. – Про цей час говоритимуть як про час великої жорстокості і великої сердечності. Цей час пізнаватиметься за голосами людей, які не бояться свідчити і звинувачувати, а також дякувати й освідчуватись».
Видання ілюстроване замальовками автора. Під кожною підписи його лікарським почерком про час і зображене місце. Тут багато Харкова, Зміївська ТЕС, ЗАЕС, Лиман, Часів Яр, знищений вокзал в Костянтинівці… Голі дерева і зранені будинки, з вікон яких не ллється світло.
Так багато болю… і любові
«Арабески» й справді особливі. Це не звиклі нам тексти Сергія Жадана. Я не фанатка його прози, але від цієї книжки не могла відірватись, тож сміливо раджу її вам. У виписаних Жаданом історіях ви впізнаєте сотні реальних ситуацій, про які чули, чи, що цілком імовірно, самі переживали. Як і попередні покоління українців. Ці оповідання про зустрічі і розставання, весілля і похорони. Про сказане і недосказане, відчуття і переживання. Вони про життя, яке неможливо зупинити, поставити на паузу навіть в часі війни.
У цих текстах багато приглушеного болю від втрат своїх і свого. Від несправедливості. Герої оповідань борсаються в сірих днях і спорожнілих містах, не завжди впізнаючи себе навіть у дзеркалі. Їх тіла, думки, життєві ролі змінились, а розуміння цього приходить лише зараз, на ваших очах. Давно дорослі за віком усвідомлюють, що доросле життя тутечки попри їх неготовність до нього.
«Ось лише тепер дорослі – це ми. І єдине, що нас нині виповнює – це наша беззахисність: наскрізна, больова, бездонна. І хочеться триматися бодай за щось, що дає відчуття прихистку, відчуття рівноваги… Перемерзлі сорокарічні чоловіки, що намагаються себе кудись прилаштувати у світі, з якого вони виросли, як із дитячого взуття»
Ті ж, котрі ще мали бути дітьми, несподівано стали дорослими. Може й дорослішими за значно старших за віком.
Але навіть в найскладніших і найсуперечливіших історіях Жадан дає надію на майбутнє. Крізь біль до знечуленості, розгубленість і підліткову наїжаченість дорослих героїв пробиваються промінчики любові. Світлої, розуміючої. У кожному з оповідань він пише про «люби ближнього свого, як самого себе», попри все, що нас розділяє. Тягне цю ниточку, яка дарує надію і єднає. Його «Арабески» про прийняття і розуміння. Себе, якими є, і інших – таких різних, та, якщо роздивитись, таких схожих. Ця книжка про знаходження точок дотику. Про перші кроки вибудовування довіри між людьми, які бачили життя, тож їм лячно відкриватись, інколи навіть собі. Зрештою про світло в кінці тунелю, до якого ми маємо шанс дійти хіба разом.
Тоді Господь покличе жінку
… Я зауважую, що Діна за минулі два місяці, відколи ми всі бачилися востаннє, якось змінилася. Ніби зайшла в тінь. І колір її шкіри – тьмяний, коштовний – раптом утратив усю свою ваготу, зливаючись із довколишніми сутінками. Поза тим їй личить темна сукня, легке пальто, навіть окуляри, за якими вона мала б ховати сльози. Висока, стримана, ображена на життя – в присутності смерті стає ще переконливішою. Стоїть біля домовини, з того боку, де на мертвій руці була обручка. Стоїть, мовби нагадує всім, що має право стояти саме тут. Ніхто й не заперечує. Всі співчувають.
І ось панотець починає говорити передусім до неї, до Діни, наче розуміє, хто тут найбільше потребує його слів, його співів. Діна дивиться на панотця, все приймаючи і не заперечуючи, мовляв, хай буде милосердя, хай буде милосердя і пам’ять, говоріть усе, що потрібно говорити в таких випадках. Панотець говорить і стоїть – маленький, відчайдушний, поміж цією мовчазною жінкою і великою смертю, яка зависає в повітрі, тисне, дихає важко, мов тварина, що довго йшла за пораненою жертвою.
Потім вона скидає окуляри і дивиться просто перед собою, цим своїм сухим вугільним поглядом, який ніхто не здатен витримати, і я зауважую, що всі жінки плачуть – плачуть, дивлячись на померлого. Лише Діна не плаче – дивиться і не плаче. І від цього стає зовсім нестерпно, хочеться вийти на вулицю, хочеться на сонце, хочеться дихати і говорити. А ще зауважую, що Діна дивиться зовсім не на померлого, не на його жовте обличчя – дивиться вона вбік, потойбіч смерті, де в кутку, дещо відсторонено й загублено, стоїть інша жінка – худенька, білява, коротко стрижена. Її я теж упізнаю: Анна. Ми не були близько знайомі, але в останні пару місяців, від лютого, кілька разів бачилися. У військовій куртці, не фарбована. Стоїть і так само дивиться на Діну, так само не відводить погляду, випалює все довкола зеленими очима. І ніхто, здається, цього не помічає: не помічає, як вони дивляться одна на одну, як вони дивляться довкола, як довкола них вигусає пітьма.
Ніби й схожі одна на одну – своєю застиглістю, образою, безнадією. А разом із тим – дуже різні. Діна дивиться на смерть, як і належить єдиній спадкоємиці – гідно й зневажливо, і образа її охоплює всі ці роки, всі роки, які лишилися позаду і які вона вважає своєю власністю, на яку ніхто не має права претендувати, оскільки це її минуле, її зради й таємниці, відречення й прокляття, і вона ось тепер, ось прямо звідси, забере їх разом із домовиною, і вся ця історія її життя з померлим, тривалістю в десять (десять!) років нарешті завершиться, і далі не буде нічого, лише тінь смерті, лише милосердя і пам’ять, лише дві обручки на пальці – її власна й померлого.
Анна ж дивиться на все це і тамує в собі відчай, і намагається вхопитися в цій пітьмі бодай за щось: за своє право любити, бути разом і не соромитися, за коротку близькість останніх місяців, коротку, але таку глибоку, таку вкорінену. І думає, що в неї просто з рук забирають усе те, чим вона жила, забирають, оскільки в неї немає на все це жодних прав – ні на життя, ні на смерть, ні на милосердя, ні на пам’ять. Адже навіть пам’ять її буде на решту часу прихована від усіх: від печальної жінки цього мертвого чоловіка, від його друзів, які так і не стали її друзями, від цих жінок, чиїх імен вона просто не знає, та й знати не хоче.
Стоять, упізнавши одна одну, мовчать, не говорять. Чекають, коли можна буде забрати померлого. Ось тільки Діна розуміє, що померлого забере саме вона. Та й Анна це теж розуміє. Завжди розуміла.
Панотець нарешті замовкає, дає чоловікам якісь розпорядження. Всі виходять надвір, на свіже повітря. Дістають телефони, перевіряють вхідні. Діна й Анна відходять від натовпу, кожна у свій бік, теж дістають телефони. В Діни зо два десятки нових повідомлень, переважно спільні друзі, співчувають, підтримують, дзвінок від малого, дзвінок від командування. В Анни один вхідний, від мами: просить поповнити їй рахунок.
У попередніх випусках «Літтреду» ми публікували уривки книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити», Юлії Чернінької «Спадок на кістках», Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», Тетяни Рубан «Тимчасово переселені», Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
