«Бути собою – це найсміливіше, що можна зробити у світі, який постійно пропонує бути кимось іншим». З цих слів Ярослави Кравченко я б хотіла почати сьогоднішній випуск рубрики «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок. Бо це те, чого мені зараз так брукує в світі успішного успіху, відредагованих ШІ до невпізнаваності фото і ідеалізованих картинок чужого життя.
Бути дивачкою і приймати себе такою, не намагаючись вписатись в очікування оточуючих. Бути собою – зі зморшками, сивим волоссям і зайвими кілограмами. Говорити про те, що болить. Приймати власні слабкощі. Менше вимагати від себе. Зрозуміти, що ти не зробиш всього і світ від того не завалиться. Саме про це «Театр, ютуб, секс. Книга про відвертість із собою» Ярослави Кравченко, передпродаж якої триває до 2 жовтня на сайті видавництва Stretovych.
Чому я раджу «Театр, ютуб, секс»
Тільки-но я побачила допис Ясі за 4 вересня про те, що вона написала книжку «Театр, ютуб, секс», одразу написала піарщиці Stretovych Лілії Гордієнко: це видання конче мусить бути в «Літтреді». За чотири дні, коли отримала наш уривок, зрозуміла, що не помилилась. А перебігшись книжкою усвідомила, що з нею отак похапцем не можна. І що я повертатимусь до цих текстів ще десятки разів. Зараз поясню чому.
«Театр, ютуб, секс» справді книга про відвертість із собою. Це не просто красива приписка до назви. Читаючи ці тексти я почувалась так, як почуваюсь, коли спілкуюсь з подругами. Бо описаним в «Театр, ютуб, секс» можна поділитись хіба з найближчими, яких можна перелічити на пальцях однієї руки. Тут багато відвертості, переборених і ще ні страхів. Тут багато людини, яка втомилась боятись, взяла на себе відповідальність і дозволила собі бути собою. Такою різною, такою щирою, такою живою.
Понад те, у останніх реченнях післямови до «Театр, ютуб, секс» я знайшла свій криптоніт. Те, що десятиліттями болить і шкодить. Те, чому досі не дала раду. «Моє відкриття останніх років – страх зупинитися. А якщо зробити те, чого найбільше боїшся? Мабуть, вперше за майже 40 років я спробувала, і… мій світ не рухнув. Зупинка дає можливість осягнути, озирнутися на минуле й пильніше глянути в те, куди хочеш іти далі. У цих двох реченнях, здається, закладена вся суть книги», – пише Ярослава.
Читаючи це я пообіцяла, що теж дозволю це собі. Що нарешті після BookForum вперше з 2019-го піду в відпустку. Дозволю трохи видихнути, не завалюючи себе роботою. Не рятувати культурну журналістику, змінювати локальне медіа, бути найкращою мамою, жінкою, подругою, періодично виснажуючись аж до безсилля встати з ліжка. Дозволю собі бути собою, мати кілька годин, щоб спокійно посидіти з чашкою кави і просто спостерігати за людьми. Пишу це публічно, інакше придумаю собі ще 100500 приводів і причин, чому жити не на часі, бо світ валиться. Світ валився завжди, це перманентний стан. Але він все ще стоїть. А люди, які виснажили себе, йдуть. З професії, з сім’ї, з життя. Так не має бути.
Ярослава Кравченко про «Театр, ютуб, секс»
Думаю, що Ярославу Кравченко можна було б і не представляти. Але про всяк: теле-, радіоведуча, продюсерка, громадська діячка. Директорка «Дикого театру», засновниця фонду «Всі по 10». У минулому – ведуча «Телебачення Торонто» і ютуб-проєкту «Ебаут». За версією журналу «Фокус» увійшла до списку 100 найвпливовіших жінок України (2021).
Чому Ярослава вирішила написати книгу? Краще неї я цього не поясню, тому читайте самі нижче. І уривок з «Театр, ютуб, секс» про роботу Ясі на «Говорить Україна» (так-так, я теж офігіла, але це допомогло мені зрозуміти логіку багатьох наступних подій). І передзамовляйте, бо вам вона точно треба.
Мені було соромно писати цю книгу. Коли Світлана й Дмитро підійшли до мене рік тому на Книжковому Арсеналі й запропонували її зробити – я почервоніла. Я не раз писала відгуки чи рецензії до чужих книг, проводила презентації і модерації дискусій навколо. Але… книга про мене? Це ж я маю щось вам, хто її читає, дати? А чи зробила я щось таке, щоб писати про це в книзі?
Ось вона вже завершена, і мені досі соромно. Соромно за те, що, попри десятки успішних і не дуже проєктів, сотні історій, тисячі знайомств із неймовірними людьми – мені все ще соромно привласнювати собі свій досвід і свої перемоги. Мене цьому не вчили. «Будь скромнішою», «Не виділяйся», – довгий час лунало в моїй голові. Тож крокуватимемо цим шляхом разом.
Ця книжка – моя спроба поділитися з вами своєю історією, щоб розповісти, як я прийшла до себе і як у цьому мені допомагає відвертий діалог із собою. Я не буду розкидатися порадами про те, як стати успішною. Я поділюсь, як у боротьбі за себе – не втратити себе. Тут мовитиметься про досвід провалів, неправильних рішень. І про те, як навчитися приймати себе, свою вразливість і як віднайти силу.
Адже часто найважче – заглянути всередину себе, коли навколо так багато чужих і досконалих образів, які нам нав’язують з усіх закутків. Але хіба ж це не найцікавіший життєвий виклик – розібратися, хто ти насправді? Для мене так точно.
Я радо й щедро поділюся своїм досвідом у публічній діяльності, ютуб-блогерстві, журналістиці, створенні театру й управлінні ним і всім, що я роблю, – бо вірю, що це може бути корисним.
Як створити незалежний театр з нуля або як працювати в кадрі на телебаченні? Що потрібно, аби сформувати особистий бренд? І чому він має приносити користь не тільки вам, а й суспільству? Навіщо говорити про секс? Як пережити кризовий період і де черпати для цього ресурс? Що таке соціальна відповідальність і чому вона потрібна всім?
Завдання цієї книги – не допомогти вам стати ідеальними, а показати, що ви – вже, у цю мить, чудові. Хочеться, щоб ми змогли відчути себе більш вільними й справжніми. Бо бути собою – це найсміливіше, що можна зробити у світі, який постійно пропонує бути кимось іншим.
«Я набачилась стількох різних українців і різної України, що це задало мені на подальше життя своєрідну планку справжності й щирості»
Я добре навчилася розрізняти цікавих для кадру людей, умовних фріків. Я досі можу, ідучи вулицею, помітити людину, яка була би телевізійною та ефектною на екрані. Тобто такою, яка привертатиме увагу будь-де: в тіктоці, у соцмережах, на телебаченні. Є щось таке в їхньому погляді, зовнішньому вигляді, манері говоріння, що триматиме увагу глядачів. Завдяки цій навичці мені було простіше влитися до наступного мого проєкту — «Говорить Україна» на телеканалі «Україна». Давайте чесно, ви зараз такі: шо?? Оці трешові нарізки з тіктоку? Оця жовтуха? Маю сказати, що ваше враження поверхове. Тому що це шоу змінило не одне життя. Я дуже пишаюсь роботою на «ГУ». Медіаспільнотою поповзли чутки: запускається нове шоу. Першою співбесіду пройшла дівчина з моєї команди й рекомендувала мене разом з іншими колегами. Таке часто траплялося. Ти триматимешся людей, з якими тобі добре працювати в парі, і підтягуватимеш їх за собою. Так ми пішли на проєкт ще тоді, коли ніхто не уявляв, чим він стане і як розвиватиметься далі. Я пройшла серйозну співбесіду. Серйозну, бо, на відміну від інших, там питали не тільки про досвід, а й про цінності. Спочатку мене взяли на посаду журналістки-ресьочерки. Співбесіду проводив Ілларіон Павлюк, який був співзасновником продакшену. Моя команда спеціалізувалася на двох напрямах. Перший — це умовні фріки: епатажні, дивакуваті й екзотичні, так би мовити, люди, які вибирали виділятися якось візуально. Хтось поводився ексцентрично, хтось ходив із татуйованими білками очей. Це були реальні люди. Ми принципово хотіли показати реальних героїв та їхні реальні історії. Другий напрям — це кримінальні історії і розслідування. Це був важкий досвід польової журналістики з потерпілими або сім’ями обвинувачених. Бувало, в тебе з оператором є тільки один шанс взяти коментар. Бувало, що я його пропускала, і потім ох як вигрібала. Тут працюють зовсім інші журналістські методи. Це тобі не лайфстайл-інтерв’ю, коли ти можеш сидіти в теплому закладі з культурним діячем і спілкуватися про життя, попиваючи трав’яний чай. Дуже важко працювати з людьми, які переживають втрату.
У такому режимі ти ніби маєш відкладати в бік свою людяність і пріоритезувати роботу. Це були справжні люди, справжні історії в кризовий момент. Це не людина, яка готова до публічності й ділиться своїми рецептами успіху. Це людина, яка могла мені першій довіритися й розповісти про насилля, вчинене над нею, або зізнатися в скоєному злочині. По-хорошому, біля кожного героя і героїні, з якими ми писали сюжети, хотілося сидіти й плакати. Але я не могла собі цього дозволити. Потрібно було зібратися, писати й ставити запитання тут і зараз. Це про дуже швидку реакцію в моменті. У тебе більше не буде можливості щось переписати, тобі потрібно в цей момент увімкнутися й підготувати якісну журналістську історію. Бо, до всього, ми не могли ігнорувати ще й журналістські стандарти: баланс думок і точок зору, оперативність, достовірність, точність, відокремлення фактів від коментарів, повнота інформації. Не скажу, що в мене із самого початку все добре виходило, тому що перемкнутися з жанру лайтових інтерв’ю на швидку й гостросоціальну журналістику нелегко. Але команда, з якою я тоді працювала, мене підтримувала, тож я швидко навчилася. Я набачилась стількох різних українців і різної України, що це задало мені на подальше життя своєрідну планку справжності й щирості. Я навчилася бути собою із цими людьми, не судити про них, а просто працювати пліч-о-пліч, шукаючи правду й рішення. Це був 2012 рік. Роки президентства Януковича, купленої корумпованої поліції, несправедливих звинувачень і всюдисущого безладу. Справа Оксани Макар, Павліченків, потім Врадіївка. У якийсь момент ми зрозуміли, що своїми діями, звертаючи увагу на ту чи іншу кримінальну історію, ми можемо зрушити її з мертвої точки. І оця можливість допомагати людям і впливати на їхнє життя підкупала і мотивувала працювати далі. Ми почували себе важливими. Заявки приходили з усіх куточків України, тому ми багато їздили у відрядження. Нам писали електронні й інколи фізичні листи. Ми забирали пошту щовівторка, і це був особливий для нас день. На продакшені працювали дві редакції, у кожній було по чотири підгрупи. У другій якраз працював Роман Вінтонів і Євген Самойленко, з якими ми потім продовжимо співпрацю на «Телебаченні Торонто». Так от, хто перший перегляне розсилку (звернення на редакційну пошту), той міг вибрати собі найцікавіші історії для опрацювання. Далі ми починали зв’язуватися з однією стороною, з іншою, з’ясовувати, що відбулося. На цьому етапі підтягувалися соцслужби (наприклад, захисту дітей), пенсійні фонди, пенітенціарна служба. Не думаю, що нас як журналістів «Говорить Україна» тоді любили, але точно боялися. Ми змушували ці служби працювати. Це було такою собі грою в Бога, бо коли відчуваєш, що можеш змінити людське життя, починаєш залежати від цього.
