Нову рубрику «Літтред», в якій ділитимемось уривками найновіших книжок, «Львівська Пошта» розпочинає з дуже особливого видання. Це книга львівської письменниці, журналістки та фотохудожниці Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач». У ній – листи мами, в яких вона спілкується з сином Михайлом: згадує їх спільні історії, ділиться сумнівами і страхами, розповідає про його друзів і побратимів. Це нон-фікшн, але читається він як художній твір, хоча тут ні слова вигадки.
Михайло – дитина незалежної України. Моральні цінності для нього – життєвий принцип, заради них варто йти до кінця. І він пішов, залишив престижну роботу бізнес-аналітика в американській компанії. У 27 років Михайло став добровольцем з позивним «Лемберґ». Разом з тисячами хлопців і дівчат місією свого життя він зробив захист України.
Бій у Бахмуті 19-20 травня 2023 року змінив все. Тоді Лемберґ і його побратим Банан зникли безвісті, як кажуть одні, чи загинули, в чому переконані інші. Як воно насправді – важко стверджувати, бо територія, де їх бачили востаннє, зараз під окупацією. Надто шаблонна історія, як це страшно не звучить. А за нею нестерпний душевний біль від втрати і невідомість, яка змушу жевріти маленьку іскорку надії.
Книга як самотерапія
Саме в такому стані майже одразу після страшної звістки Олена Чернінька почала писати на своїй фейсбук-сторінці листи до сина і ще несвідомо творити книгу «Лемберґ: мамцю, ну не плач». Матері, рідні і близькі військових, які переживали таке ж, почали відгукуватись коментарями до тих дописів. Вони впізнавали в описаних Оленою ситуаціях і переданих нею Михайлових словах своїх найрідніших.
«Пости мали великий фідбек від читачів. А Лемберґ став уособленням усіх Героїв-добровольців. Мені почали писати багато незнайомих людей та ділитись своїми враженнями і спогадами. Я отримала колосальну підтримку. Так народилась ідея зібрати написане в книгу. Під час війни та в повоєнні часи вона стане буквариком життя для тих, чиїх сімей торкнулась війна», – пояснює Олена Чернінька. У книзі вона не тільки ділиться своїм досвідом переживання і болю, але й показує, як вірить, переосмислює життя, шукає в ньому нові сенси і світло.
Готувати «Лемберґ: мамцю, ну не плач» до друку взялось Видавництво Старого Лева. Авторка і її подруга, редакторка видавництва Мар’яна Савка вирішили приурочити видання до другої річниці повномасштабного вторгнення. «Мій син повертається у Львів книжкою», – твердить мама.
Відучора книга «Лемберґ: мамцю, ну не плач» з’явилась у львівських книгарнях ВСЛ і… до вечора її розкупили. Наразі видання можна замовити на сайті видавництва. З 27 лютого воно буде в продажі у книгарнях всієї країни. А сьогодні, 24 лютого «Львівська Пошта» публікує дуже символічний уривок з видання «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
24.02.2022
Дві ночі перед великою війною я не спала. Читала новини. Західні та північноатлантичні союзники України мало не з кожної праски застерігали про напад росії. Та це здавалося чимось диким і нереальним. ХХІ століття. Який повномасштабний напад? Але, зважаючи на події 2014 року, ця нереальність потроху плавилась у мозку, розтікалась у тілі гарячою лавою, обпікала кожну клітину. Так, я не спала вже дві ночі поспіль. Насувалась третя ніч. З 23-го лютого на 24-те... Чи могла я тоді повірити, що станеться зі мною за такий короткий проміжок часу?.. Михайло завжди знав, що буде велика війна. Він це якось інтуїтивно безпомильно відчував. Завчасно купував зброю, тренувався стріляти. Потім поїхав у Харків, щоб йому зробили операцію на очі. Він полюбив це місто з першого погляду. Там був головний офіс ІТ-фірми, де працював Михайло. Там жили його друзі та багато колег. Операцію Михайлові зробили мало не перед самим початком широкомасштабного вторгнення. Наче в останній вагон застрибнув. У ту страшну ніч, яка назавжди змінила моє життя, я безперестанно моніторила новини. В нашій родині про війну я дізналась першою, бо над ранок усі, крім мене, заснули. Першу звістку я прочитала в чиємусь телеграм-каналі. А далі – шквал новин. Я встала з ліжка й пішла у ванну кімнату вмиватись холодною водою. В країну прийшла війна. І тільки в квартирі, де міцно спали рідні, ще був залишок того крихкого миру, який от-от мав розчинитись у повітрі. Я ходила навшпиньки, наче боялась злякати оті останні хвилини непевного миру в своєму домі. Дивилась час до часу у месенджер. Зелений вогник біля акаунту сина не горів. Спить. «Спи, мій дорогий, – думала я. – Ще є трішки часу поспати в уявно мирній Україні». «День твого від’їзду я пам’ятатиму до хвилини все своє життя. Коли здригалась і пливла під ногами земля. Коли серце тріпотіло й мало не вилітало з грудей. Коли зрозуміла, що більше не маю впливу на дорослого чоловіка, який для мене завжди залишатиметься маленьким хлопчиком. На будь-які мої «А може?..» ти відповідав трохи знервовано: «Ні, мамцю, там мої друзі, їх зараз вбивають». Ти говорив про Харків, куди нещодавно їздив... Три візити у військкомат – і щоразу відповідь: «Чекайте, ми вам передзвонимо». Звісно, тебе це не влаштовувало. І ти поїхав сам. Зі своєю зброєю. Це було 3 березня 2022 року. Ти рвався в Гостомель або зразу в Харків. Без підготовки, не нюхавши ніколи пороху справжньої війни. Я зідзвонювалась із другом, просила його, щоб зустрів тебе в Києві й поговорив по-чоловічому. Друг – військовий. Йому я довіряю. І на той час він уже мав досвід перебування в місцях бойових дій. Ніколи не забуду, як шукали з тобою попутку і знайшли волонтерський бусик. Водій боявся їхати сам, і ти зголосився його супроводжувати. Адже в тебе була зброя. Я плакала, а ти тихо й переконливо говорив мені: «Мамцю, якщо всі будуть ховатись, то України скоро не буде. Як я майбутнім дітям буду в очі дивитись?..». Потім ми фотографувались із тобою на пам’ять. Ти терпіти не міг оцих спільних селфі. Але в той день навіть не сперечався. А потім ти поїхав. І я хрестила того білого бусика, аж поки він зник з очей... Нещодавно загуглила інформацію про тебе. Намагаючись відшукати в мережі хоч якісь твої сліди після зникнення, я натрапила на петицію. Ти її склав і опублікував 22 лютого 2022 року. В петиції йшлося про негайне введення візового режиму з ерефією та твоє детальне покрокове бачення усієї процедури. Чому мені про це не сказав? Ми з подругами «розігнали» б її за кілька днів і зібрали би необхідну кількість підписів. Знову ця твоя самостійність. Ти не любив залучати мене до процесів. Любив тільки показувати готовий результат. Я скинула лінк подрузі й отримала відповідь: «Він у тебе свідомий громадянин. Чому ти дивуєшся?». Боже, що би я зараз віддала, аби ти хоч трішечки не був настільки свідомий і правильний, настільки щирий і чесний навіть перед самим собою...»
* Літтред – поєднання слів «літературний» і «тред» – гілка діалогу, тема, ланка повідомлень на сторінці інтернет-ресурсу
