«Ну хто так робить?! Як навчити дитину вчитися»: уривок книги Артура Пройдакова

Скажу одразу: я вам заздрю! Коли в школі вчилась я, та й навіть мої троє дітей, я б за новинку з нинішнього «Літтреду» багато віддала. Бо краще вчитись на чужих помилках, підказках і порадах, ніж навпомацки шукати правильний шлях. Хочете, щоб ваша дитина не просто закінчила школу, а здобула ті знання і навички, що в майбутньому допоможуть їй бути ефективною і досягати поставлених цілей? Тоді новинка «Ну хто так робить?! Як навчити дитину вчитися» Артура Пройдакова саме для вас! Саме вона сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок.

До 23 вересня на сайті видавництва  Stretovych триває передпродаж новинки за зниженою ціною. А ми тим часом поділимось уривком з неї про те, як вибудувати якісну співпрацю між батьками і вчителями. І традиційно розповімо про автора та створення книжки.

Хто такий Артур Пройдаков?

Артур Пройдаков народився й виріс на Луганщині, звідки виїхав у 2014 році. У 2021 році став переможцем національної прем Global Teacher Prize Ukraine. Один з десяти найкращих вчителів світу за версією Global Teacher Prize 2023. Співавтор онлайн курсів «МовиТи», експерт проєкту Learn, автор «Подкастів з української літератури».

Артур має понад 10 років досвіду роботи в державних і приватних школах України. Виконавчий директор освітньої фундації «МрійДій», яка реалізовує програми й проєкти для дітей та освітян. Проводить тренінги і публічні зустрічі з українськими освітянами по всій Україні та за межами.

У книзі «Ну хто так робить?! Як навчити дитину вчитися» Артур Пройдаков ділиться власним досвідом (як позитивним, так і набитими гулями), кейсами і практичними порадами, що стосуються всіх аспектів навчання дитини.

Кому ця книжка стане корисною?

Перш за все видання «Ну хто так робить?! Як навчити дитину вчитися» буде корисним батькам, які хочуть зробити процес навчання приємним, не нудним і ефективним. А також тим, які не можуть достукатися до своїх дітей. Звісно ж, вчителям і дотичним до шкільної освіти, педагогам, методистам, керівникам – всім, хто працює у галузі освіти і науки. Зрештою, усім, хто шукає якісні освітні рішення та ефективні підходи до навчання дітей.

«Ну хто так робить?! Як навчити дитину вчитися» розповідає, як батьки можуть найкращим чином впливати на навчання дитини. Зокрема, як обрати школу для своєї дитини в Україні, як сформувати здорове ставлення до оцінок. А ще як заохотити ставитися до домашнього завдання, наче до цікавих викликів і робочих проєктів.

Понад те, ця книга – практичний порадник з організації простору для навчання, тайм-менеджменту, розвитку креативності. Вона про роботу в команді, комунікацію з вчителями. А ще про якісний відпочинок і культуру читання в сім’ї. Адже все це впливає на те, як ваша дитина проведе шкільний період і що від цього отримає.

Чому Артур написав цю книгу?

Вам цікаво, для чого успішному і затребуваному вчителю ділитись власними факапами? І взагалі, з чого усе почалось? То читайте, як це пояснює автор:

«Усе почалося з фрази моєї вчительки. У школі я був доволі уважним і старанним учнем. От чого браку­вало в моєму шкільному рюкзаку – то це мотивації. Ку­па завдань, купа вправ, олімпіади, конкурси, підручники, параграфи. Я не зовсім розумів, нащо мені це все. Як це знадобиться в моєму житті? Та й чи знадобиться взагалі? Це нерозуміння не надто надихало мене на якісь додаткові зусилля.

«Ну хто так робить, Артуре?!» А як треба робити? Хтось знає, як саме? Відповіді я намагався шу­кати в книжках. І ті тексти мені підказували, що вся сутність навчання… в тому, щоб продовжувати навчання. Не буде якоїсь фінальної точки з назвою: «Я все знаю! Усе, кінець». Будуть піт-стопи, етапи. Вони завершуватимуться. Але тут же відкриватимуться інші дистанції. І там теж дове­деться навчатися. 

Своїм учням і ученицям нині пояснюю, що слід шукати натхнення й мотивацію в навчанні. Слід прагнути до нового та актуального. Бо це ж не суто про школу. Так, у школі ми закладаємо базу й ґрунт, це очевидно. Але й після випуску скільки нам доведеться ще вивчити та перевивчити. За своє життя люди змінюватимуть професії кілька разів. Знан­ня застарівають. Нові навички стають більш затребуваними. Висновок очевидний. Ми маємо навчитися вчитися.

Прийняти відповідальність за свої дії — це один із голов­них принципів, про які говоримо разом із дітьми на уроках. І коли я став першим українцем, який потрапив до списку 10 найкращих учителів світу за версією Global Teacher Prize, в один момент відчув так багато відповідальності і за себе, і за всю спільноту українських учителів.

Тоді я подумав про книжку. Бо книга – це універсальний інструмент, який може передавати ідеї крізь час і простір. Вона здатна охопити більшу кількість читачів та читачок. Ладна викликати більше обговорень, відтак і більше шансів, що ці методи й лайфгаки застосують на практиці. Тому коли взимку 2024 року Світлана Стретович написала мені у ФБ й запропонувала зустрітися на каву, я вже знав, що це той шанс, який не можна втрачати».

«Вчитель і батьки – одна команда»

Інтернетом гуляє картинка. На ній є дитина, її батьки, її вчитель. Картинку поділено навпіл. Ситуація така: дитина отримала погану оцінку. На одній половині картинки вчитель висловлює зауваження дитині та батькам, що дитина погано вчиться. На іншій половині – батьки висловлюють зауваження вчителю, що дитина погано вчиться. 

Часто ця картинка є узагальненням системи взаємовідносин між педагогами і батьками. Дуже легко звинувачувати одне одного в проблемах чи викликах, пов’язаних із навчанням. Начебто дитина проводить у школі чимало часу, щоб просуватися в цьому непростому навчальному процесі. Але ж і вдома багато часу дитина приділяє виконанню д/з, а ще є хобі, відпочинок, спілкування з рідними, друзями тощо. І тут точно вже педагог не може вплинути на те, що відбувається в дитини за межами школи, правда?

Таке перекидання претензіями і вимогами, ніби гарячою картоплею, не надто допомагає покращити ефективність навчання дитини. Проте чітко усвідомлюю, що побудувати ідеальну навчальну систему і в закладі освіти, і вдома в дитини фактично неможливо. Що ж тоді робити? Шукати порозуміння та планувати співпрацю. Попри все.

Під час заняття в школі вчитель чи вчителька, звісно, відповідальні за хід уроку, пояснення матеріалу, планування активностей у межах уроку. Але і батьки відповідальні за те, щоб дитина мала розклад вдома, вчасно готувалася до уроків, виконувала домашнє завдання, достатньо їла і спала, відпочивала тощо.

Важливо, щоб батьки не нехтували інтересами педагогів. Наприклад, часом можна натрапити на таку думку, що в школі є більш важливі дисципліни (яким треба приділяти більше уваги та ініціативи) і менш важливі (де, зрештою, достатньо просто прийти, відсидіти і піти). Буває, що просувають такі ідеї саме батьки. Так-от краще уникати цього розподілу, краще налаштовувати дитину на те, що, зрештою, кожен предмет, кожен урок є цікавими й актуальними. Відтак усі вчителі заслуговують на те, щоб діти були включеними в контекст уроку, а не свідомо ігнорували предмет і педагогів уже на самому старті заняття чи спілкування через настанови батьків. 

Відповідальність батьків у цьому аспекті – цікавитися шкільним життям дитини, обговорювати процес навчання в закладі на уроках, на окремому занятті. Тримати руку на пульсі подій. І заохочувати добре ставлення до всіх предметів: чи то урок біології, чи то математики. Якщо вдається намацати перші камені зіткнення (незрозуміла тема, нечітке пояснення, не встигає засвоювати матеріал) варто не ігнорувати цих сигналів, а відразу включитися й за нагоди прокомунікувати – як з дитиною, так і з педагогом. Можливо, додаткове пояснення, додаткова вправа чи завдання додому стануть помічними. Головне – не нехтувати, не казати, що все якось само собою минеться. Що довше лишатиметься це питання непроговореним, то більше шансів на те, що згодом цей маленький розрив перетвориться на величезну прірву і ми станемо героями тієї картинки. 

Чомусь доволі часто батьки намагаються уникати спілкування з вчителями, а ті, у свою чергу, не дуже хочуть говорити з батьками. Напевно, це через те, що більшість таких розмов – це сварки й суперечки. І тут важливо. Нам не йдеться про спілкування через конфронтацію, ні! Насамперед про діалог конструктивний і позитивний. Бо і батькам, і педагогам хочеться одного – щоб дитина оволоділа певними знаннями, засвоїла навички, подолала освітні вершини і з цим досвідом пішла у великий світ. 

У мене в досвіді чимало історій, пов’язаних із спілкуванням з батьками учнів. Зізнаюся, коли вперше на Сумщині до мене вийшли із запитом на розмову, я поставився підозріло, мовляв, зараз будуть якісь претензії. А я ж наче і так докладаю максимум зусиль у своїй роботі… Проте ні! Ми зустрілися, мені розповіли трішки про контекст дитини, виклики, що мали місце раніше в школі, поділилися захопленнями дитини й навіть підказали, як саме можна спробувати завоювати її увагу. Завдяки цій розмові я став ефективніше взаємодіяти не лише з конкретним учнем, а й з іншими дітьми на уроці. Мусимо пам’ятати, що в центрі освітнього процесу – дитина, а не оцінка за певну тему. І така зустріч і щирість між батьками й учителями – це точно про перевагу для неї. 

Іншого разу було таке спілкування. Мені сказали, що хлопець у школі адаптується, для нього зараз насамперед важливий акцент на соціалізації та контактах з іншими дітьми. І я намагався на уроках долучати його до взаємодії в командах. Причому щоразу міксувати склад груп. Спочатку хлопець був доволі пасивним і наче лише спостерігав за роботою збоку. Потім став більш включеним. А з часом уже сміливо долучався до обговорення й навіть презентації результатів роботи в команді перед усім класом. Безпечний простір є максимально важливим для ефективної взаємодії в колективі. І ось ця територія є спільною і для вчителів, і для батьків. Коли ми відверто озвучуємо певні запити, ділимося враженнями й вибудовуємо стратегію, як далі діяти.

Навчання, мотивація до навчання – це відповідальність і самої дитини, і батьків, і педагогів. Це немов пазл. Не можна скласти картинку, якщо один зі шматочків загубиться. Тому шукати компроміси й зберігати щирість – це ключі до потенційного успіху. 

Для когось це може бути задача із зірочкою. Проте нам цього не уникнути. Рано чи пізно нам доведеться вчитися комунікувати й домовлятися. І це ок. У цьому немає нічого страшного. Головне – правильно побудувати тональність розмови. І говорити як партнери, а не як затяті вороги. А в ідеалі вчитель на уроці і батьки вдома – це одна команда. І вони мусять не заперечувати одне одного, не вигадувати наклепів, а саме підсилювати, підстраховувати.

Як будувати команду? Можна почати з такого. 

Перший крок у вдалій комунікації – це контакт. Розмова. І це не про збір коштів на штори. І не про ремонт укриття. Це про змістовний відвертий діалог. ЩО і ЯК відбувається в школі. ЩО і ЯК відбувається вдома, коли дитина сідає (чи не хоче сідати) робити уроки. ЩО говорить дитина батькам про школу. ЩО говорить дитина в школі вчителям про підготовку вдома. ЩО в дитини не виходить. На ЩО треба звернути увагу.

Планувати регулярні зустрічі для спілкування між учителем та батьками. І це не має бути той випадок, коли сама ідея для зустрічі вже викликає роздратування з того чи іншого боку. Зустріч не є приводом для сварки чи конфронтації. Ні. Це спілкування з метою знайти рішення.

Шкільні уроки для батьків. Провести один раз на місяць не батьківські збори, а зустріч у форматі уроку. Де батьки відчують себе в ролі учнів та учениць. Тоді вони краще розумітимуть навантаження на своїх дітей, чого від них на уроці хочуть учителі і як вони організовують сам навчальний процес, взаємодію в класі.

Консультації щодо виконання домашнього завдання. Якщо батьки вдома до пізньої ночі сидять над домашкою дитини і самі не розуміють, як правильно виконати вправу, і водночас наполегливо продовжують мучитися – це не добре. Тут варто зв’язатися з педагогом, попросити про додаткову консультацію для дитини. Наголошую. Зустріч не для звинувачення («Яке важке завдання! Ви що собі вигадали?»), а для конструктиву («Як у цьому випадку краще виконати завдання?», «Ось тут ніяк не виходить!»). Це не повинна бути сімейна трагедія. Це має бути вирішеним питанням через комунікацію батьків з учителями. І бажано у вирішенні цього питання не зволікати. 

Пригадую 2016 рік. Я наприкінці кожного уроку коментував дітям домашнє завдання, давав маленьку інструкцію, як саме й навіщо треба його виконувати. Одного разу забув про це. Це той випадок, коли треба було бігти на нараду. Такі п’ятихвилинки для всіх учителів часто проводяться на перервах, треба швиденько дійти з одного класу до іншого, і потім відразу на наступний урок. Можете сприймати це як виправдання, звісно. Мораль така, що домашки я дітям не дав. А ввечері сиджу вдома, переглядаю плани на завтра і розумію, що забув про вправу. Оскільки в мене є окремий чат із дітьми в соцмережах, я вирішую туди написати д/з, сподіваючись, що це не стане викликом. На годиннику десь 20:00. Я надіслав повідомлення, пішов ставити чайник. За хвилин 10 дзвонить телефон, невідомий номер. Це один із батьків учениці мого 6-А. Він доволі толерантно пояснює, що його дочка не буде виконувати д/з зараз, бо так не має бути, що це запізно для оголошення д/з та його виконання. І попросив мене бути уважнішим у процесі взаємодії щодо домашнього завдання. 

Я досі вважаю, що це один з моїх багатьох професійних фейлів. Я не дав д/з, забув, це моя відповідальність і моя проблема. Не мають діти потім пожинати цих плодів і намагатися наздогнати потяг. Я видалив повідомлення в чаті й додав інформацію, що д/з на завтра немає. А наступного дня в класі при всіх дітях пояснив, що припустився помилки. І що намагатимуся такого більше не робити. І такого більше не робив. 

Професійні факапи трапляються. І треба мати сміливість їх визнавати. З тими батьками я потім чудово спілкувався. І досі переконаний, що то був важливий фідбек для мене в плані професійного зростання, та й у вимірі повсякденної комунікації теж.

Домашнє завдання є ще одним полем для взаємодії між учителем і батьками. Знов-таки, якщо мама чи тато каже дитині, що це завдання можна оминути, не варто заморочуватися, то це стане шкідливим кроком на шляху побудови однієї команди. Це відразу буде негативним налаштуванням. Інші крайнощі – великий обсяг домашнього завдання від учителя. І тут маю порадити колегам-освітянам. Не кількість, а якість. Краще запропонувати одну вправу, ніж 5. Але нехай це завдання точно буде досяжним для виконання дітьми. Часи, коли і батьки, і діти по 3–4 години сидять за столом, вирішуючи задачі з алгебри, мають зникнути. Усе в міру. Особливо в непрості часи навколо. Уявіть собі. День у школі з кількома повітряними тривогами й переходами в укриття, повернення додому, та ще й виконання д/з без урахування, чи зрозуміли діти тему, чи не зрозуміли. Тому тут відверто агітую за баланс. Прочитати з вівторка на четвер роман у повному обсязі, виконати 10 задач за один вечір, підготувати творчу роботу з іншими дітьми в онлайн-форматі за два дні (попри ймовірні виклики з доступом до інтернету) – це не дуже раціонально станом на зараз. І це теж важливо проговорити з найбільш затятими прихильниками великої кількості д/з. Не забуваючи про тональність розмови, про кордони й порозуміння. І так, це точно привід для зустрічі й спілкування з учителем. Принаймні поговорити про причини такої політики щодо д/з й висловити свої побоювання. Або, може, будуть дійсно доречні аргументи, і це позитивно вплине на подальшу взаємодію.

Буває і таке, коли батьки просять багато (ні, бага-а-а-ато) домашнього завдання. Мотивують це тим, що дитина має не відпочивати, а наполегливо працювати вдома, системно й ґрунтовно. І я неодноразово спілкувався на цю тему, казав про баланс і вікові особливості. Що я точно не буду давати всьому класу такої кількості завдань. Був компроміс. Я пропоную конкретній дитині виконати більше вправ, аніж іншим. На одну-дві вправи більше. Але це на короткий період часу. Якщо в дитини із цим усе складається добре, вона швидко все робить, то тоді винагорода – узагалі додому без д/з. Учень провів так кілька тижнів, виконуючи старанно і якісно, і потім отримав узагалі так само декілька тижнів уже без домашнього завдання. Кожен випадок індивідуальний. Закликаю вас шукати конструктивного спілкування в кожній ситуації.

Побудова такої команди однодумців, партнерів може сприйматися як утопія. Проте точно варто спробувати. Дуже багато залежить і від спільноти школи, і від цінностей колективу вчителів та адміністрації. Водночас важливим є і ставлення самих батьків – без звинувачень та образ, із повагою і розумінням. 

Якщо два кораблі будуть рухатися в одному напрямку, то так можна швидше й безпечніше дійти до фіналу подорожі. Якщо ж це шляхи, що суперечать один одному: різні стратегії, різні вимоги, різні орієнтири, – це може призвести до блукань океаном або тупцювання на одному місці. 

І, звісно, на старті слід зафіксувати, що це не про конкуренцію. Це не про те, що вчителі добрі, а батьки погані, чи навпаки. Це про чесний і системний спосіб відверто комунікувати й підтримувати одне одного. Бо від цього у виграші точно будуть наші діти – як на уроці, так і вдома.