Цього разу у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від видавництва Vivat, яку написав під час служби художник і письменник Валерій Пузік. Збірку можна замовити як в друкованій версії, так і в електронній.
200 вцілілих примірників
«Мисливці за щастям» – збірка щемких оповідань про життя на фронті та на деокупованих територіях, з яких, попри звільнення, війна нікуди не пішла. Села зруйновані, поля заміновані, але там живуть люди, які вірять, турбуються одне про одного, будують плани, усміхаються всупереч усьому. На деокуповані вулиці повертаються діти й весна.
Книжку «Мисливці за щастям» Валерій Пузік присвятив Максиму «Далі» Кривцову – поету і військовослужбовцю, який загинув у січні 2024 року. Її наклад був серед знищених в Харкові на «Фактор-Друк» внаслідок російського удару. Та 200 примірників все ж збереглись. Їх розкупили під час Книжкового Арсеналу, книга була в десятці видань Vivat, які найчастіше купували відвідувачі фестивалю. Та в другій половині червня видавництво віддрукувало новий тираж. А з кінця місяця «Мисливці за щастям» уже можна придбати в книжкових крамницях по всій країні і на сайті Vivat.
«Знаєте, у кожної книжки своя історія народження. «Мисливці за щастям», яку написав Валерій Пузік, теж має таку. Колись ми розглядали текст Валерія, але на той час не мали змоги його видати. Але в пам’яті закарбувалось, що Валерій – Письменник. З великої літери, – вважає CEO видавництва Vivat Юлія Орлова. – Зараз він захищає нашу країну на фронті. Проте йому вдалося написати книжку «Мисливці за щастям» – короткі історії з лінії зіткнення і буднів українського солдата, яку ми з радістю взяли в роботу. Ракети знищили практично весь її наклад перед Книжковим Арсеналом. Але ми з автором зробили все, щоб книжка потрапила до читача. Сподіваюсь, що недарма».
«Я чекав, коли мене хтось розбудить»
Ми з Валерієм Пузіком друзі на фейсбуці. Він відгукнувся на моє прохання розповісти про створення цієї книжки. Розповів, що писав «Мисливці за щастям» на Херсонщині. На той час автору було важливо зафіксувати стан, емоції, реальність, якою вона є і як трансформує людину. Це письмо тут-і-зараз. Тексти написані за 3-4 місяці. Валерій взагалі не правив їх після цього, бо йому важливо було зберегти їх первинність.
«Це короткі, телеграфні тексти, можливо сюрреалістичні. Не знаю як їх охарактеризувати. Книжка «Мисливці за щастям» про відчуття, втому, сни упереміш з реальністю. Деякі з цих текстів я публікував у мережі, деякі – ні.
В голові у мене постійно звучала назва «Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу». І я чекав, коли мене хтось розбудить, – згадує Валерій Пузік. – Мав такий план: поїду у відпустку й укладу книгу. Так і сталось. Я зібрав тексти в книгу під час відпустки в квітні 2023 року, але вагався чи потрібно її видавати. Рукопис лежав. Потім з’явилось видавництво Vivat, а назву книги я змінив на «Мисливці за щастям». Так вона мені здається більш оптимістичною».
Праворуч від хмари, за якою сховалося сонце
– Сусід пішов накривати ситцем «пелюстку», залишену росіянами. Не побачив іншу, наступив, ногу відірвало по коліно. Серце не витримало. Помер на місці. Я в морг його завозив і звідти забирав. Бачив. Сімдесят років дідові. Хотілося б спокійної смерті, а не такої.
Сім місяців з моменту, як зайшли росіяни. Сорок вантажівок з боєприпасами стояло на краю, в сільгосптехніці. Постійно їздили, возили туди-сюди.
Потім «піони» заїхали. Вісім штук. І гаубиці. Усе село було напічкане.
Потім прийшли кадировці, стали вирізати худобу, забирати техніку. Найгірше виробляли «ополченці» – «еленерівці» й «денеерівці». То страшні люди. На вулицю краще було взагалі не виходити.
Ще гірше – це їхні внутрішні розбірки: то кадировці приїхали й розстріляли хату, в якій жили «ополченці», то росіяни підірвали машину кадировцям; знову щось не поділили – вибухи. Одну хату просто спалили. Навіть не знаю чому. Люди розповідали: приїхали, облили бензином і запалили. У ній ніхто не жив кілька років.
Ми стоїмо біля дороги й час від часу дивимося в поле.
Вечоріє.
Сонце опускається за горизонт. Хмари б’ють контрастами на тлі жовто-червоної розтяжки неба. На цьому полотні хмари ніби нанесені мастихіном – рвуться, зникають і з’являються то з рожевим відтінком, то з фіолетовим.
Полем під цим мальовничим небом ходить Сергій – місцевий фермер. Пішов глянути на свої сорок гектарів. Його фігура то з’являється, то зникає.
Його друг Вова, високий худий чоловік у засмальцьованих штанях і куртці, викурює одну сигарету за одною. Його обличчя всіяне зморшками, пальці рук товсті, із чорними тріщинами.
Вова говорить спокійно та зважено:
– Росіяни розвантажили в це поле вісім «уралів» вибухівки.
– І не боїться?
– Там протитанкові. Ми корів на краю, біля окопів, пасли. Сергій знає.
– Якщо знає, чому йде?
– Це його поле і його земля. Сіяти якось треба. Я й сам, коли сніг випав, думав узяти металошукач і піти на свій пай. За день я таки прочесав би добрий шматок. Але заборонили. Весна скоро, сіяти треба, а там лише міни.
++
– Наші зайшли деся… одинадцятого числа…
– Листопада?
– Так! Цією ж дорогою. Сапери одразу сказали в посадку не лізти. У поля теж. Нам і говорити не треба. Ми бачили, як вони розвантажували все. Я не знаю,
на скільки це років… десять… п’ятнадцять… двадцять… щоб розмінувати.
Вова підкурює знову. Певний час мовчки дивиться в далечінь. Зітхає.
– Бачиш його?
– Ні!
– І я не бачу.
Ми вдивляємось у поле.
Нарешті помічаю. Маленька цятка людини рухається.
– Он, біля посадки. Бачите?
– Ні!
– Біля стовпа. Праворуч від хмари, за якою сховалось сонце.
– Тепер бачу. Бачу. Сонце сліпить.
Вова напружено вдивляється в далину. Потім зводить погляд на мене.
– Якось росіяни пожартували з нами. Бачиш, ось там нерозірваний снаряд стирчить? Ліворуч від дороги. – І показує рукою.
– Ага.
– Ще влітку, до того як замінувати, поле обстріляли. Потім напилися й ходили вулицями, сміялися: «Страшно було?» – питали. У мене в хаті шибки повилітали й шафа впала. «Бійтеся!» – кричали. А чого боятися? Смерті? Я прожив своє. Дітей шкода.
++
Коли росіяни відходили, знайомий мій хотів виїхати, вивезти сім’ю. Казали йому: не їдь. Не їдь, наші йдуть. Ще день-два – і будуть тут.
Не послухав.
Вагався кілька днів.
Росіяни на той час уже відступили.
Він, значить, зібрав родину. Дружина, двоє дітей, і ще один чоловік сів до них в авто. Виїхали на трасу – і квит. Наїхали на вибухівку. Нікого не знайшли. Мотор відлетів метрів на п’ятсот. Від машини ні-чо-го. Від людей – теж. Майже. Ну там руку знайшли, там ще щось. Хоронити не було чого.
++
Сергій з поля потроху наближається до нас. То присідає, то довго стоїть.
– Хоче, кажись, собі якийсь сувенір знайти, – жартує Вова. Він кидає недопалок собі під ноги.
Ми стоїмо і просто спостерігаємо за Сергієм. За п’ять хвилин він підходить ближче й зупиняється біля російських окопів.
– Сергію, як там? – питає Вова.
– Роки через два засію, – відповідає той. – Якщо вивезу все, що там лежить.
Сергій ходив полем понад три години. Зрештою підійшов до нас, і ми привітались.
Сергій молодий, на вигляд років сорок. Середнього зросту. На пальці – каблучка.
– Розклали все рядами, як у шашках. Кругляки. Протитанкові. У самому полі менше, а от ближче до посадки – щільно. Відстань між мінами десь до пів метра. – Сергій дивиться на мене й веде далі: – Я чищу трохи. Виношу з поля. Складаю біля посадки.
– Так заборонили ж.
– Мені сіяти треба. Якщо не я, то хто?
У нашій розмові пауза.
Я дивлюсь на небо.
Червоного дедалі менше й менше. Сутінь опускається на землю.
Хмари красиві: темні, сині.
– Сергій у нас щасливчик, – усміхається Вова.
– Чому це? – запитую.
– Соняшник три дні збирали на мінному полі. Не підірвались. Але могли. Ми уважно дивились. Побачили – і обережно, обережно назад. Одного разу комбайнер, мій напарник, зупинився в метрі від міни. Ще трохи, зовсім трохи, – і я б тут не стояв.
У попередніх випусках «Літтреду» ми знайомили вас з уривками видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка» книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити», Юлії Чернінької «Спадок на кістках», Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», Тетяни Рубан «Тимчасово переселені», Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
