Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, ми започатковуємо співпрацю з Creative Women Publishing. Це перше в Україні феміністичне видавництво, засноване жінками для жінок: тих, що пишуть і тих, що читають. Почати вирішили з книжки Тамари Марценюк «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю», яку можна передзамовити вже зараз за зниженою ціною. Попередньо видання має побачити світ в листопаді.
Жінки, які не боялися слова «фемінізм»
Книжка «Безстрашні: Історія українського фемінізму в інтерв’ю» досліджує коріння сучасного українського фемінізму. Вона народилась з проєкту «Гендер в деталях» і Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні. Авторка зробила 23 інтерв’ю з жінками, які стояли біля витоків фемінізму в сучасній незалежній Україні та в діаспорі: Мартою Богачевською-Хом’як, Оксаною Кісь, Тамарою Мельник, Тамарою Злобіною, Ларисою Кобилянською, Еллою Ламах, Тетяною Ісаєвою, Наталією Карбовською, Марією Дмитрієвою, Анною Довгопол та багатьма іншими активістками.
«Безстрашні: Історія українського фемінізму в інтерв’ю» виходять до 140-річчя українського жіночого руху. Тамара Марценюк переконана: «Нам важливо знати нашу нещодавню історію та роль жінок у ній. Ми всі стоїмо на плечах наших попередниць. Досягнення українських жінок сьогодення були б неможливими без тих, хто стояв біля витоків — без першопроходиць у гендерній освіті, медіа, політиці та дослідженнях. Без наших безстрашних».
Це не лише захоплива розповідь про розвиток фемінізму, але й важливий інструмент для розуміння сучасних викликів, з якими стикаються жінки в Україні. Видання дає змогу оцінити, що вже змінилося на краще, а що досі потребує нашої уваги. Історії, розказані в цій книзі, не тільки надихають, але й надають важливі уроки для майбутньої діяльності.
«Безстрашні» – жест пошани й місток порозуміння між поколіннями, а ще яскраве свідчення того, як багато ми можемо, об’єднавшись. І як багато вже зроблено. Це документ важливої віхи українського жіночого руху. А ще – збірка історій непересічних жінок, яким точно є що розповісти й чим поділитися з наступницями», – каже про новинку редакторка і співзасновниця видавництва Ірина Ніколайчук .
Про фемінізм від дослідниці
Тамара Марценюк – кандидатка соціологічних наук, гостьова дослідниця низки міжнародних програм, зокрема програми ім. Фулбрайта у Колумбійському університеті. Авторка понад 100 наукових публікацій у міжнародних і українських фахових виданнях, низки публіцистичних статей, розділів підручників і книг.
Тамара викладає на кафедрі соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» з 2004 року. Близько 20 років займається дослідженнями на гендерну тематику. Сфера її наукових інтересів — соціальна структура суспільства і гендерні відносини, гендер і політика, різноманітні форми жіночого активізму (у період від ЄвроМайдану 2013–2014 років до повномасштабного вторгнення).
Авторка веде популярний онлайнкурс на платформі Prometheus «Жінки і чоловіки: гендер для всіх». Поділяє ідею публічної соціології, тому постійно залучена у різноманітні міжнародні дослідницькі або викладацькі проєкти. Із 2015 року разом із дослідницькою командою провела серію із пʼяти соціологічних досліджень «Невидимий батальйон» про становище жінок у Збройних Силах України. У 2023 році за внесок у дослідження на тематику фемінізму і гендерної нерівності отримала міжнародну нагороду ім. Емми Ґолдман.
Чому і як я прийшла до фемінізму: роль освіти і досліджень
Варто виділити два шляхи залучення до ідей фемінізму — через освіту (феміністичні студії, теорію) та активізм (так звану феміністичну практику, низовий активізм). Я особисто сама долучилася до ідей фемінізму завдяки навчанню спочатку на кафедрі соціології Києво-Могилянської академії, а потім — у Швеції. Тобто, мене до них підштовхнула освіта. Але пізніше я перейшла у другий шлях — освітньо-активістський, поєднуючи їх обидва.
Окрім викладання в університеті, я займаюся освітнім активізмом. Пишу науково-популярні книги, проводжу тренінги для широкої цільової аудиторії: журналістів, аналітичних центрів, державних службовців, політикинь, громадських активістів тощо. Допомагаю громадським організаціям і аналітичним центрам розробляти внутрішньоорганізаційні політики недискримінації та гендерної рівності. Маю популярний онлайн-курс на платформі «Прометеус» «Жінки і чоловіки: гендер для всіх». Про те, які ці два шляхи можуть перетинатися, розповім далі.
Освітньо-науковий шлях до феміністичної тематики
Освітнє середовище формує наш світогляд: ми соціалізуємося не тільки в дитинстві, а й упродовж життя. Як результат здобутої освіти ми отримуємо не тільки диплом, а й певні цінності. Заклад освіти відповідальний за те, консервативніші вони чи егалітарніші.
Пригадую свою звичайну школу в місті Ковелі Волинської області, яка залишила неоднозначні враження стосовно гендерних стереотипів. З одного боку, у нас у школі проходив конкурс «Знавець хімії». У ньому могли брати участь і дівчата, і хлопці, завдання були однаковими для всіх незалежно від статі. Погодьтеся, це виглядає нетиповим, якщо пригадати численні шкільні конкурси краси чи господинь для дівчат і козацькі змагання для хлопців. Я ходила в математичний клас, і вчителі не казали мені й моїм однокласницям, що математика чи загалом природничі (точні) науки — тільки для хлопців.
З іншого боку, в моїй школі було і стереотипне навчання на певних уроках. Фізкультура проходила за «класичним» сценарієм, як я це називаю: хлопці грали у футбол, дівчата сиділи і спілкувалися, розважали вчителя. У результаті під час здавання нормативів було складно, тому що учнів і учениць не завжди фахово готували до цього. Розділеним за статтю було навчання на уроках праці та на допризовній підготовці. Вдумайтеся у зміст назв підручників — «Обслуговуюча праця» для дівчат і «Технічна праця» для хлопців. З того, що я пам’ятаю, на цих заняттях хлопці вчилися робити граблі — дуже корисна для побуту і життя навичка. А я завдяки їм умію в’язати шкарпетки і шалики, вишивати хрестиком і гладдю. Але тепер я думаю, чи не доцільніше вчити дітей незалежно від статі кориснішим для повсякденного життя навичкам, як-от пришити ґудзик чи зробити дрібний ремонт одягу, приготувати базову їжу (наприклад, правильно зварити яйце), перевірити справність розетки чи вміти забити гвіздок, аби повісити картину. Важливо, щоб школа вчила думати, аналізувати, критично мислити, а не лише повторювати й відтворювати інформацію.
Мені пощастило отримати фахову освіту на кафедрі соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА). Соціологічна освіта спонукає критично дивитися на світ і становище різних людей у ньому. Наприкінці 1990-х років я слухала курс «Вступ до гендерних студій», де йшлося якраз про фемінізм. Курс викладала одна із засновниць гендерної соціології в Україні Світлана Оксамитна. У межах проєкту, про який ітиметься пізніше, я взяла інтерв’ю із пані Світланою, і вона поділилася цікавими історіями та інноваціями, які запроваджувала в університеті.
Прослухавши курс «Вступ до гендерних студій», у 2000–2001 роках я зацікавилася тематикою гендерної рівності та обрала її для своїх дипломних робіт, а згодом — для кандидатської дисертації. У 2005 році я вперше потрапила за кордон на тривалий період. Це було місячне перебування в Ґотланд-університеті (Швеція) в рамках річного дистанційного навчання «Міжкультурна комунікація». Свої враження про відмінні від українських гендерні відносини я описала для журналу «Я». Також я вирішила написати кандидатську дисертацію саме на основі вивчення досвіду гендерної політики і гендерних студій у Швеції. У 2006–2007 роках я проводила PhD-дослідження в Ґетеборзькому університеті, результатами якого стали публікації в різних виданнях та текст дисертації «Інституційні засади регулювання ґендерних відносин» (2009).
Також я активно долучалась до феміністичних навчальних програм. Передусім, у 2005 році відвідала IX Міжнародну літню школу з гендерних студій «По той бік фантазматичного дзеркала: діалог Схід-Захід у сучасних гендерних дослідженнях» у Форосі, яку організовували Ірина та Сергій Жеребкіни із Харківського центру гендерних досліджень. Під час цієї школи я познайомилася з дослідницями і дослідниками із пострадянського простору. Ми разом читали й обговорювали феміністичні праці, проводили польові дослідження.
Не менш важливим був OSI-HESP Регіональний семінар із вдосконалення викладання «Гендер, сексуальність і влада» (2011-2014), який організували Марія Маєрчик і Ольга Плахотнік. Чотири роки підряд викладачі та викладачки із пострадянських і постсоціалістичних країн збиралися двічі на рік на навчальні сесії, які проводили такі відомі дослідниці, як Сара Кроулі (Sara Crawly), Джек Галберстам (Jack Halberstam), Тула Ювонен (Tuula Juvonen), Стіві Джексон (Stevi Jackson) та інші. Також я і викладала, і певним чином навчалася у 2017 році на Міжнародній літній школі із феміністичної урбаністики.
Викладання і дослідження на феміністичну тематику
П’ять років поспіль я викладала на кафедрі соціології у НаУКМА авторський вибірковий курс «Фемінізм як соціальна теорія і суспільний рух». Тобто, радше співвикладала, адже спочатку я запросила до цієї роботи колегу із кафедри соціології Володимира Іщенка (який мав авторський курс «Соціологія суспільних рухів»), а потім — дослідницю із гендерних питань Марію Маєрчик. Це був цікавий досвід вивчення фемінізму як розмаїтого явища з різних теоретико-методологічних перспектив та у різних країнах. Курс я передала іншим колежанкам — Марії Маєрчик і Галині Ярмановій.
У 2014 році, перебуваючи в Німеччині за програмою академічних обмінів ДААД як гостьова професорка, я викладала англійською мовою у Європейському університеті Віадріни (Франкфурт-на-Одері) курс «Фемінізм у Східній Європі: між глобальним і локальним». Цей курс слухали студентки і студенти не тільки із Східної Європи, а й з Північної Америки, Австралії, Азії. Цей досвід розширив моє розуміння фемінізму як суспільного руху, актуального наразі, зокрема, в усіх країнах світу.
Не менш захопливим було публічне викладання влітку 2015 року для широкої цільової аудиторії спільно з Тамарою Злобіною лекторію «Поверх фемінізму» в межах «Культурного проєкту». Інтерес до наших лекцій виявився чималим, запитань було багато, що вчергове довело факт зростання суспільного запиту на інформацію про боротьбу за рівні права і можливості жінок і чоловіків.
Було цікаво виступити у Мінську в «Єврокафе» взимку 2016 року на запрошення Ірини Соломатіної з публічною лекцією «Феміністична критика гендерної нерівності на ринку праці». Окрім того, кілька разів я прочитала дуже загальні лекції про фемінізм, у тому числі в Україні, зокрема «Фемінізм як соціальна теорія і суспільний рух» у 2014 році в межах артпроєкту «Війна/ВОНА. Осмислення війни з позиції жіночого» (Харків).
У 2017 році я видала книгу «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» (видавництво «Основи»). Мене приємно вразили відгуки на неї, тож я подумала, що доцільно було б оформити у книгу-підручник, написану в науково-популярному стилі, інший матеріал — зокрема дотичний до тем фемінізму. Мої напрацювання за роки викладання і досліджень вилилися у науково-популярну книгу «Чому не варто боятися фемінізму» (видавництво «Комора», 2018). Книга містить розділи про різні хвилі та напрямки фемінізму у світі, а також інформацію про тематичне розмаїття і критичний потенціал сучасного українського фемінізму.
Ще в 2011 році мене як науковицю приємно здивував епізод, коли в межах стипендійної програми ім. Карнеґі я поїхала на чотири місяці з дослідженням у Нью-Йорк (США), де опитувала дослідників і активістів чоловічого руху. Тоді я відкрила для себе таке суспільне явище, як чоловічий рух проти насильства (Antiviolence Men’s Movement). Дізнавшись, що чоловіки активно долучаються до боротьби з гендерним насильством, я була вражена.
Цей напрямок руху я описала у своїй третій науково-популярній книзі «”Захисники галактики”: влада і криза в чоловічому світі» в розділі про чоловічі рухи. Йдеться про організації на зразок «Чоловіки можуть зупинити зґвалтування» (Men Can Stop Rape), «Звернення до чоловіків» (A Call To Men), «Залучення чоловіків» (Men Engage), «Чоловіки зупиняють насильство» (Men Stopping Violence) та інші. Активісти чоловічого руху проти насильства добре знають, що насильство з боку інтимного партнера — одна з найпоширеніших форм насильства проти жінок. Стратегічно важливим є використання освіти за типом «рівний — рівному», коли саме чоловіки пояснюють іншим чоловікам, у чому проблема, та мають змогу в своєму колі сісти й поговорити, чому вони агресивні, сильні та неемоційні. Я думаю, що варто більше писати і поширювати позитивні та успішні практики чоловіків з підтримки гендерної рівності та феміністичного руху.
Проєкт «Безстрашні: вони творять фемінізм в Україні»
Весною 2018 року я спільно з гендерним онлайн-порталом «Гендер в деталях» розпочинала проєкт «Безстрашні: вони творять фемінізм в Україні». Формат — розмови-інтерв'ю з дослідницями та активістками, які вивчають тему забезпечення рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків та борються за них. Це представниці таких сфер, як освіта і наука, громадський сектор і державні структури, низовий активізм і засоби масової комунікації тощо. Частину цих інтерв’ю я взяла в 2017–2018 роках як гостьова дослідниця Колумбійського університету за програмою імені Фулбрайта в межах дослідження «Фемінізм як соціальна теорія і суспільний рух: світовий досвід і Україна» в США.
Героїні проєкту належать до різних поколінь — починаючи з 1990-х (початок незалежності України) та закінчуючи 2010-ми роками. До серії інтерв’ю включено також розмови з респондентками — представницями української діаспори та дослідницями феміністичної тематики в Україні, які мешкають у США, адже на той час я мала змогу поспілкуватися з ними наживо. Проживши 9 місяців у Сполучених Штатах, я була приємно вражена українським діаспорним жіночим рухом. Окрім того, одна з його активісток, Марта Кебало, була моєю «гостьовою мамою» в Нью-Йорку.
Цей проєкт має на меті відтворити історію й розмаїття фемінізму в Україні, звернути увагу на особливості запровадження ідей рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в українському суспільстві. Ідея такого проєкту виникла, коли я зіткнулася з тим, що нові активістки не завжди знають, що відбувалося в українському суспільстві стосовно фемінізму за останні 30 років, особливо коли йдеться про 1990-ті роки. Оскільки я долучилася до гендерної тематики на початку 2000-х років, то чимало всього було цікаво дізнатися й мені самій.
Початок проєкту (весна 2018 року) було приурочено до Міжнародного дня боротьби жінок за свої права. Потім до 8 березня 2019 року ми зробили фотовиставку і лекторій з героїнями проєкту. За понад два роки тривалості проєкту мені вдалося поспілкуватися з 20 дослідницями та активістками. Ще близько 10–15 потенційних героїнь або відмовилися від інтерв’ю, або згодилися поспілкуватися зі мною не одразу. Всі ці розмови були цікавими для мене, адже відображають різноманітні аспекти феміністичного активізму в Україні та за кордоном. Особливо цікаво читати про певні історичні та міжкультурні паралелі. Останні інтервʼю я брала у брала в 2021 році, а фінальне інтервʼю із Тамарою Злобіною — у 2024 році.
Серед викликів цього проєкту зазначу, що витратила на нього значно більше ресурсів і зусиль, ніж очікувала. Розлогі усні інтерв’ю — це чимало часу із впорядкуванням інформації, адже довгочити не дуже читають. Також, затверджуючи свої тексти, не всі були задоволені: дехто передописували, прагнули додати певну інформацію. Втім, це специфіка жанру усного інтерв’ю: все на світі складно включити, тому доводилося йти на певні компроміси. Також чимало часу знадобилося на написання бібліографічної інформації про героїнь, пошук лінків з джерелами, текстами, інтерв’ю, відео тощо. До того ж це не завжди вдячна робота, адже, знову ж таки, складно охопити всю наявну інформацію, тож доводиться обирати головне, хоча завжди хочеться подати якомога більше.
Я планую продовжувати цей проєкт з новими інтерв’ю, з активістками і дослідницями уже «середнього» та «молодшого» поколінь, які розпочали діяльність у 2000-х і 2020-х роках. Проєкт втілюється за сприяння ресурсу «Гендер в деталях» та фінансової підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні. Також я вдячна за допомогу у його реалізації програмі імені Фулбрайта, координаторці ресурсу «Гендер в деталях» Тамарі Злобіній, а також програмній координаторці Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні (2012–2022) Анні Довгопол.
Публічна соціологія і непроста феміністична тематика
Я поділяю ідею публічної соціології — науки і досліджень заради суспільних змін, тому постійно залучена у різноманітні міжнародні дослідницькі або викладацькі проєкти. Останні роки я працюю з непростою тематикою. Наприклад, улітку 2020 року ми спільно з дослідницькою командою ми провели соціологічне дослідження «Невидимий батальйон 3.0: сексуальні домагання у військовій сфері». Окрім соціологічного дослідження, в соціальних мережах було розпочато гештеґ-кампанію #ГоворитиНеМожнаМовчати. Зокрема, на фейсбук-сторінці «Невидимого батальйону» з дозволу наших респонденток публікуються історії про досвід сексуальних домагань. Інші гештеґи, використані в цій кампанії, — #ЗахистиСвоїКордони, #ЗахистиЇїКордони, #ЗахистиЙогоКордони, #НевидимийБатальйон, #ветерани_проти_насильства. Це дослідження є логічним продовженням попередніх соціологічних досліджень «“Невидимий батальйон”: участь жінок у військових діях в АТО» (2015) та «“Невидимий батальйон 2.0”: повернення ветеранок до мирного життя» (2018–2019), до яких я була залучена як соціологічна координаторка спільно з Анною Квіт і Ганною Гриценко.
Думки в середовищі феміністок щодо того, чи варто жінкам брати участь у бойових діях, різняться. Одні вважають, що жінки мають юридично та фактично зрівнятися з чоловіками в усіх сферах діяльності, і армія — не виняток. Інші обстоюють позицію, що війна — це «чоловічі ігри», схильність до насильства є складовою чоловічої соціалізації, й жінкам не варто брати в цьому участь. Чому в 2015 році я долучилася до досліджень становища жінок у військових діях на Донбасі? До мене прийшла з проханням провести дослідження Марія Берлінська, випускниця НаУКМА, яка належала до дискримінованої групи — будучи аеророзвідницею, вона не була належним чином оформлена. Також Марія розповіла мені про інших дискримінованих жінок і запропонувала долучитися до соціологічного дослідження цієї тематики. Тобто, проєкт «Невидимий батальйон» — це низова ініціатива, і це важливо. Оскільки склалась група жінок, зацікавлена в тому, аби змінити ситуацію, дослідження мало позитивний результат. Я й мої колежанки по дослідженню щодо жінок-військових визнаємо всю проблематичність цієї тематики, але все одно взялися за неї. Зазначу: це не просто кабінетне дослідження, а розповіді про життя, думки конкретних жінок та порушення їхніх різноманітних прав. Хоча якраз у кабінетній частині дослідження зазначено, що воно виконується на засадах ліберального фемінізму, а також визнається критична позиція радикального фемінізму щодо участі жінок у війні. Але найважливіше, що за останній рік ми прийшли до такої проблемної й табуйованої теми, як сексуальне насильство і сексуальні домагання в армії.
У 2021 році ми розробили онлайн-курс «Гендерна рівність та протидія сексуальним домаганням для військових», розрахований на співробітниць і співробітників сектору безпеки та оборони України, ветеранів і ветеранок, військових журналісток і журналістів, працівників та працівниць середовища військової освіти, а також на всіх зацікавлених у темі забезпечення гендерної рівності у військовій сфері. Я повсякчас повертаюся до думки, що освіта є важливою для розуміння тематики рівних прав і можливостей для жінок та чоловіків.
Протягом останніх 10 років російсько-української війни я чимало пишу і роблю багато публічних виступів на тему участі жінок у війні й гендерної рівності в секторі безпеки й оборони. Українські жінки виявилися доволі видимою групою на війні. Жінки-військові почали сміливо виборювати свої права, аби могти виконувати державний обовʼязок щодо захисту Вітчизни. Зокрема вони були серед співзасновниць і активісток кампанії «Невидимий батальйон», а пізніше — Жіночого ветеранського руху. За останні роки війни жінки отримали доступ до військової освіти, поступово долають «скляну стелю» у військовій сфері як ринку праці, мають можливість працювати на бойових спеціальностях, стають більш видимими у медіа як бійчині й фахівчині військової справи. Водночас військовій інфраструктурі бракує уваги до питання гендерної чутливості — актуальними лишаються питання розуміння потреб жінок, гендерного насильства у Збройних Силах України (ЗСУ) та його висвітлення у медіа тощо. У ситуації повномасштабної війни, безпекових викликів та післявоєнного відновлення важливо не втратити досягнень України у напрямку забезпечення гендерної рівності, яка може сприйматися як неактуальна. Зокрема, необхідно не допустити зниження впливу жінок на ухвалення рішень, надати жінкам нарівні з чоловіками доступ до військової освіти та сектору безпеки й оборони (у тому числі на рівні ухвалення рішень), протидіяти гендерному насильству, популяризувати ідеї гендерної рівності та недискримінації, зокрема в ЗСУ.
Тобто, ми бачимо як успіхи, так і невирішені завдання щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у ЗСУ та інших сферах суспільного життя — і ці питання важливо озвучувати. Героїні моїх інтервʼю говорять про це повсякчас.
Здобутки й виклики фемінізму в Україні за 30 років незалежності
В Україні за останні 30 років зроблено чимало задля привернення уваги до тематики гендерної рівності й прав людини загалом. По-перше, розбудовано національний механізм забезпечення гендерної рівності. Ще у 2005 році прийнято Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків». Україна стала першою пострадянською країною, яка в 2001 році прийняла закон з протидії насильству в сім’ї. Роботу органів виконавчої влади координує Урядова уповноважена з питань гендерної політики. Все це — складові так званої «дії зверху» щодо регулювання гендерної рівності.
По-друге, важливою також є «дія знизу» — жіночий, феміністичний рухи, які борються за права жінок. За останні роки в різних містах України відбулося чимало феміністичних академічних і низових подій (зокрема щорічний Марш за права жінок 8 березня). Ми маємо різні покоління та різні типи жіночих організацій, інституціоналізований ЛҐБТ-рух і публічних чоловіків-феміністів. Міжнародні організації (серед них — ООН Жінки і кампанія HeForShe) підтримують ці ініціативи.
Варто відзначити видимість і активність жінок під час Євромайдану 2013–2014 років. Один із результатів кампанії «Невидимий батальйон» — надання трудових прав жінкам із військової сфери.
Відзначено роль жінок в історії. Яскраві свідчення цього — унікальний Гендерний музей у Харкові, Музей жіночого руху у Львові, Українська асоціація дослідників жіночої історії.
Гендерне насильство — одна з основних тем боротьби жінок за свої права. Кампанія #ЯнеБоюсьСказати, яку ініціювала активістка Настя Мельниченко, привернула увагу до проблематики сексуального насильства.
Фахова критична освіта про права людини — важлива для гендерної рівності. Стратегія впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року, магістерська програма з гендерних студій, курси на гендерну тематику, мережа центрів гендерної освіти, протидія гендерним стереотипам, сексуальним домаганням і дискримінації на рівні університетів, відповідна політика в НаУКМА — все це приклади досягнень у цій сфері.
Частка жінок у Верховній Раді України складає 20 %. Нарешті запроваджено гендерні квоти, аби подолати ті бар’єри та стереотипи, з якими стикаються жінки у політиці. На останніх місцевих виборах 2020 року відбувався проєкт «Вибори без сексизму», в результаті якого маємо кілька судових позовів.
Серед викликів забезпечення гендерної рівності — сексизм, досі поширений у середовищі політиків і публічних осіб. Сектор безпеки і оборони не завжди сприймає жінок як фахівчинь (наприклад, пропонуючи жінкам-військовим виходити на парад на підборах). Бракує історій успіху щодо судових позовів із порушенням прав (сексуальні домагання у військовій сфері щодо Валерії Сікал тощо).
Ратифікація Стамбульської Конвенції — це те, чого феміністичний рух роками очікував від держави і що врешті відбулося після повномасштабного вторгнення влітку 2022 року. Гендерна рівність на ринку праці — ще одна важлива тема для боротьби за права. Сталість міжнародних проєктів і успішна співпраця різних поколінь активісток — це теж виклики, що потребують уваги.
Український фемінізм має досить тривалу історію і тяглість традицій у боротьбі за рівні права і можливості. У 2024 році українському жіночому руху виповнюється 140 років. І ця книга також приурочена до цієї дати. Саме 140 років тому, у 1884 році, Наталія Кобринська заснувала «Товариство руських женщин», що вважається першою українською феміністичною організацією.
У попередніх випусках «Літтреду» ми публікували уривки книги Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від Vivat, видання Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від «Нашого Формату», збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити», Юлії Чернінької «Спадок на кістках», Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», Тетяни Рубан «Тимчасово переселені», Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
