Як зрозуміти українців? Інколи мені здається, що ми й самі не можем дати відповіді на це питання. Що вже казати про іноземців? Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, книга, яка мала б допомогти це зробити. «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від видавництва Vivat написала дослідниця кроскультурної взаємодії Марина Стародубська. Придбати новинку ви зможете після 9 вересня. До цього можете передзамовити її за зниженою ціною на сайті видавництва. І ознайомитись із ексклюзивним уривком книжки у нас.
Про що саме книга
«Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» – перша науково-популярна книга українською мовою про українську національну культуру. Вона описана через оптику міжнародних флагманських систем аналізу національних культур. Книга буде помічною зацікавленим у популярному роз’ясненні взаємодії між різними культурами. А ще фаховій авдиторії, якій кроскультурна тема актуальна, для роботи, тож потрібен «концентрований» контент без «води».
Чому корупція в Україні (хибно) вважається «непозбувною»? Яка причина того, що ми обираємо політиків певного типу й не довіряємо державі? Чому публічні дискусії у нас так часто перетворюються на «срачі»? Чи дійсно тут «пороблено» й системні зміни за західними шаблонами в Україні неможливі? Читачі знайдуть відповіді у новинці на ці та інші питання.
«Я «вигрібала» усі свіжі дослідження, що виходили в Україні на момент написання книги. Звіряла ці дані з доробками іноземних науковців й інтегрувала у текст. Усі джерела в книзі відкриті, бо я прагнула дати читачеві право на сумнів і важіль для перевірки моїх слів», – твердить Марина Стародубська.
Попит на роз’яснення «чому»
Перш за все варто розповісти кілька слів про авторку. Марина Стародубська – керуюча партнерка консалтингової компанії TLFRD та викладачка Києво-Могилянської бізнес школи. А також гостьова лекторка L’Institut Magellan (Париж), Unversity of Tartu (Естонія), Tallinn Technological University (Естонія) і не тільки.
Шлях до цього видання Марина Стародубська розпочала понад 10 років тому. Але тоді ще не була впевнена в інтересі до такої теми, хоч клієнти й питали, чи не хоче вона написати книгу. Авторка констатує, що повномасштабне вторгнення усе змінило: «Болюче загострений інтерес до розуміння незбагненної жорстокості і менталітету сусідньої країни спричинив попит на роз’яснення «чому». А частку відповіді дають саме кроскультурні студії».
Та що більше вона говорила з людьми на ці теми, то більше бачила незадоволений запит на просте пояснення логіки. За поведінковими патернами, підходами до взаємодії й ухвалення рішень у різних культурах. Розмовною мовою, але щоб це ґрунтувалось на валідних джерелах і з доказовим підходом.
«Після повномасштабного вторгнення понад половина консалтингових і навчальних заходів у нас у TLFRD на кроскультурні теми. На моїх програмах за кордоном навчаються люди з понад 20 національних культур. Тож досвіду й матеріалу не бракувало. Однак поштовх до написання книги стало повідомлення від СЕО Vivat Юлії Орлової. Вона запропонувала: «Не хочеш написати книгу? Ми видамо її», – додає Марина Стародубська.
«Свої» і «чужі»: суспільство недовіри всіх до всіх
Відомий багатьом вислів «свій до свого по своє» походить із Галичини часів польської окупації 1920–1930 років, коли українці гуртувалися, щоб підтримувати вітчизняних виробників і підприємців. Однак у кроскультурному контексті він набуває додаткового сенсу, адже українське суспільство – одне з найнедовірливіших у світі за низкою показників: від загального рівня цинізму в суспільстві (59,7%) до наднизької недовіри до державного апарату загалом (18,6%), уряду (31%) та судової системи (16%) на фоні надвисокої довіри до родини (96%), родичів (68%) і друзів (60%) та практично відсутньої довіри до людей, з якими раніше не було взаємодії (13%). Суспільна довіра сама по собі не є позитивним чи негативним явищем, бо це така ж менталітетна характеристика, як колективізм чи дистанція влади. Однак розуміння, низька вона чи висока і на кого спрямована, багато чого пояснює в масовій поведінці громадян – як одне до одного, так і до інституту «держава» та ґрунтовних суспільних змін чи реформ. У цьому розділі поговоримо про суспільну довіру в Україні та її щоденні прояви, а також про суспільні норми – усталені неписані правила щодо того, як «на часі» і «не на часі» чинити, говорити та взаємодіяти.
«КУМ, БРАТ, СВАТ» – КРОСКУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ?
Кроскультурні студії приділяють істотну увагу не лише рівню суспільної довіри, а й співвідношенню довіри до «своїх» і до «чужих» у різних країнах. Адже саме це співвідношення пояснює, чому певні ґрунтовні рішення можуть «гальмуватися» або не працювати» й чому в деяких суспільствах людям, не знайомим між собою чи з різних «бульбашок», так складно домовлятися. Кроскультурні науковці Делгі та Велзель прицільно вивчили співвідношення довіри до «своїх» і до «чужих» у 50 країнах і вивели такі взаємозв’язки між балансом (не) довіри до «чужих» і «своїх» та характерною суспільною поведінкою за чотирма групами національних культур:
• Культури, що довіряють тільки «чужим» (~1,5%) – людям за межами найближчого довіреного кола як «неупередженим» чи «знавцям у темі», і це найменша група (прикметно, що з дуже низьким показником, на межі з недовірою до всіх, там присутня Польща). У таких суспільствах у критичних і важливих життєвих ситуаціях вирішальною буде точка зору не родича чи друга, а визнаного «експерта» в темі – і бажано того, хто не має стосунків взаємодії чи співпраці із залученими в ситуацію людьми. Це загалом про підхід «немає пророка у своїй вітчизні» й щоб ухвалення засадничих рішень мало «належний» вигляд.
• Культури, що не довіряють нікому (~13,5%) – довіру потрібно формувати з плином часу, навіть якщо йдеться про знайомих (тут частина Африки та Південної Америки, Італія, Південна Корея, Румунія та Молдова і, що примітно, майже на межі з довірою тільки «чужим» – Нідерланди). У таких суспільствах будь-яка плідна взаємодія – від дружби до бізнесу чи ситуативного партнерства – можлива тільки після формування довіри та зближення залучених сторін на людському рівні. Ні досвід, ні фах, ні освіта не матимуть значення, доки не відбудеться людський контакт, який завершиться симпатією та усвідомленням спільних інтересів. Тільки після цього можна переходити до справи, а спроби «не гаяти час і бігом домовлятися вже» тільки нашкодять і відсунуть бажаний результат у часі.
• Культури, що загалом довіряють усім (~37%) – суспільства з високим рівнем довіри, які «на вході» довіряють, якщо не бачать ознак небезпечної поведінки (тут «чемпіони» – Скандинавія, англосаксонські культури та частина Європи, а з низькими показниками – частина Африки та Південної Америки, Іспанія, Західна Німеччина, Сербія). Такі суспільства «авансують» довіру без особистісного зближення, оскільки там здебільшого ефективно працюють формальні інститути (тож претензії можна вирішити через суд чи в інший формальний спосіб), або підваження чужої довіри є настільки шкідливим для суспільного статусу, що краще його уникати. Примітно, що саме з країн-чемпіонів із цієї групи Україна «імпортує» реформи, при тому, що їхній механізм розрахований на істотно вищий рівень довіри, ніж є в нас, тож потребує адаптації, щоб мати ефект у нашому суспільстві.
• Культури, що довіряють тільки «своїм» (~48%) – тільки найближчому колу, з яким пов’язує родина, взаємні зобов’язання та інші зв’язки (тут Україна, частина Африки та Південно-Східної Азії, Китай, Росія, Туреччина, Кіпр, Східна Німеччина, загалом – більшість країн Східної Європи); примітно, що ця група країн найбільша з усіх чотирьох. Це країни, де часто співіснують високий запит на справедливість і верховенство права з бажанням вирішувати свої питання «тут і зараз», часто в обхід формальних правил чи вимог. Саме в таких суспільствах найскладнішим викликом є взаємодія між різними «бульбашками», у кожній із яких усередині всі «свої», доки не доходить до взаємодії за межами цього довіреного кола.
У попередніх випусках «Літтреду» ми публікували уривки книги Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від Vivat, збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити», Юлії Чернінької «Спадок на кістках», Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», Тетяни Рубан «Тимчасово переселені», Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
