Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії». Це друга книга видавництва, яке працює у ніші українського та перекладного історичного нон-фікшну, мемуарів та документалістики. Її можна передзамовити до 25 червня за зниженою ціною в 360 гривень. По завершенні передзамовленя книга коштуватиме вже 490 гривень.
Історії ув’язнених, але незламаних
«Сила опору. Українці в радянських таборах» – це 25 біографічних портретів людей, які відбували багаторічні терміни ув’язнення у радянських виправно-трудових таборах та тюрмах і яким вдалося вижити. Герої книжки – від бандерівців, ув’язнених у 1940-х роках, до дисидентів, останні з яких вийшли на волю 1991 року перед відновленням Незалежности України. Їхні долі об’єднані боротьбою проти одвічного ворога – московської «імперії зла» – і заради однієї мети: бути вільними громадянами Української держави.
Авторами текстів видання є історики та журналісти, які пишуть про рух опору радянській окупації: Радомир Мокрик, Христина Коціра, Юрій Пуківський, Святослав Липовецький, Інна Березніцька, Володимир Молодій, Оксана Левантович. Додаткової візуальної сили книжці надали мальописи Тані Приймич. Кількадесят коміксованих ілюстрацій показують, що супергерої у нашій історії були. Навіть, якщо їх голоси тривалий час були дискриміновані та замовчувані.
Книжка про гідність ціною життя
«В основі книги «Сила опору. Українці в радянських таборах» досвід документування – ще до того, як це стало повсюдним мейнстрімом – війни та повоєнних репресій, над яким понад десять років працювали історики та журналісти «Локальної історії». У цій книжці ми зібрали 25 біографічних портретів колишніх в’язнів таборів ГУЛАГу та радянських тюрем, більшість яких уже відійшли у засвіти. Ця книжка про незламність та гідність ціною власного життя. І це аж ніяк не патос», – каже співзасновник та головний редактор проєкту Віталій Ляска.
Особливо прикро, що ці люди, які дочекалися відновлення Незалежности України, не одразу стали своїми у нашій державі. «Іван Мирон, учитель із Закарпаття, який відбув 25 років таборів, чекав амністії аж до 2019 року. Сотенний УПА Мирослав Симчич, який провів в ув’язненні понад тридцять три роки, отримав звання Героя України лише у 99 років, за кілька місяців до смерти. Сьогодні на фронті воює його старший син, 57-річний Ігор Симчич. Свою місію сприймає стоїчно: «Для кожного покоління виникають інакші завдання. Чоловіки повинні битися за свою землю». А чиясь боротьба триває і досі. Позбавленого батьківщини Мустафу Джемілєва у Кремлі й нині вважають небезпечним ворогом», – веде далі він.
Святослав Липовецький «ГУЛАГ: мала зона у великій зоні»
«Не кожному дано, як Вані Левітському, вже в 14 років зрозуміти: «Кожний чесний чоловік мусить потрапити до тюрми. Зараз сидить тато, а виросту – і мене посадять»… – так написав Олександр Солженіцин у книжці «Архіпелаг ГУЛАГ». І справді, Іван «сів», коли йому виповнилося 23 і він належав до 10 відсотків громадян СРСР, які пройшли через ГУЛАГ (з рос. – Главное управление лагерей).
В’язні називали СРСР «великою зоною», натомість під «малою» розуміли розгалужену систему таборів та в’язниць. Вони були розташовані на території усіх 11 часових поясів найбільшої держави ХХ століття. Від 1929-го до 1953 року в ГУЛАГу опинилося майже 18 мільйонів осіб, а все радянське населення 1939-го становило понад 170 мільйонів.
Туфтою та амоналом
Ця історія сягає ще XVII століття, коли в царській Росії запровадили каторгу. Cлово «каторга» походить від грецького katergon – галера, на якій гребли невільники. Однак уже від ХІХ століття каторгу асоціювали з Сибіром – регіоном, який Російська імперія активно колонізувала. В’язні були основною силою освоєння нових територій, тож найважчим покаранням (після смертної кари) було довічне заслання. Щоправда, на важких роботах працювали лише 5–7 років – максимум, що можна було витягнути з людини в таких умовах. А 1917-го проголосили амністію, за якою звільнили всіх каторжан – приблизно 88 тисяч осіб.
Більшовики усвятенили поняття «труд», тож 1919-го з’явився декрет «Про табори примусової праці». У першій половині 1920-х кількість в’язнів сягнула майже 100 тисяч, а від 1930-х зростала в геометричній прогресії, досягнувши піку в 1948–1953-х, коли в системі ГУЛАГу щорічно перебувало від 2,2 до 2,5 мільйона осіб.
Приготування до масових репресій розпочали наприкінці 1920-х. Подібно до старої колонізації, тепер в’язні мали відіграти чи не головну роль в іншому глобальному проєкті – індустріалізації. Для цього заснували окреме Головне управління виправно-трудових таборів (ГУЛАГ) і передали у відомство політичної спецслужби – ОГПУ. Відтоді поширений термін «зек» частина ув’язнених пояснювала як «заключенный каналоармеец» – через масштабну участь невільників у побудові Біломорканалу. Інші ж в’язні розшифровували як «заключенный красноармеец» і воно теж мало раціональне зерно – навіть перші четверо керівників ГУЛАГу, які в 1930–1938 очолювали відомство, самі потрапили під чистки й були страчені.
Йосип Сталін оцінив внесок в’язнів в індустріалізацію країни, тож у серпні 1938-го запропонував новітній вид каторги для в’язнів, що відбули покарання: «добровільно-примусове залишення» в Сибірі та інших регіонах з суворим кліматом.
«Чи не можна справу повернути по-іншому, щоб люди ці залишалися на роботі – нагороди давати, ордени, можливо? А то ми їх звільнимо, повернуться вони до себе, знюхаються знову з кримінальниками й підуть старою стежкою. У таборі атмосфера інша, там важко зіпсуватися, – заявив він на засіданні Президії Верховної Ради СРСР у серпні 1938 року. – Давайте […] доручимо Наркому внутрішніх справ придумати інші засоби, які змусили б людей залишитися на місці. Дострокове зняття судимості – можливо, так би мовити? – щоб вони не від’їжджали. Сім’ю потрібно їм привезти і режим дещо для них змінити, може, вільнонайманими їх вважати. Це, як у нас говорили, – добровільно-примусова позика, так і тут – добровільно-примусове залишення».
Якість тієї рабської праці передає жарт ув’язнених: «Без туфти і амонала не побудували б Біломорканала». Поняття «туфта», як брехня, підробка чи невиконана праця, перейшло з жаргону в’язнів до радянського лексикону. Та все ж цілі сфери народного господарства були зав’язані на праці ув’язнених, особливо такі, як золотовидобувна, вугледобувна та деревообробна промисловість.
На Колимі, яка стала чи не найбільшим у світі золотодобувним центром, уже в червні 1941-го в’язнів перевели на 12-годинний робочий день. А якщо вони не виконали денної норми праці, то робочий час продовжували ще на 2 години. Згодом за таке бригади залишали в забої доти, доки не виконували плану. Попри виснаження, дистрофію та масову смертність, тут таки видобули більшість радянського золота.
У квітні 1943-го поняття «каторга» знову з’явилося в офіційній термінології. За найважчі злочини Президія Верховної Ради СРСР затвердила «фашистським лиходіям» смертну кару через повішення, а їхнім «поплічникам з місцевого населення» – висилку на каторжні роботи від 15-ти до 20 років. Каторгу запровадили в Норильську, Воркуті та на Колимі.
«У царській Росії і в буржуазних країнах це суворе кримінальне покарання застосовували до найпрогресивніших елементів суспільства… у наших умовах каторга дає нам змогу скоротити велику кількість смертних вироків і зосередитися на найнебезпечніших ворогах…» – так пояснював її суть начальник ГУЛАГу генерал Віктор Насєдкін.
Зупинити терор криміналу
Скасування смертної кари та поява особлагів несподівано врятували та полегшили життя політв’язнів. У спецтаборах вони становили більшість, а серед них особливо вирізнялись західні українці, чи як їх називали «бандери».
У «Довіднику по ГУЛАГу», який уклав в’язень Жак Россі, під поняттям «бандерівець» згадано: «Бандерів / -ець, -ка – справжній або уявний прихильник, прихильниця Степана Бандери, українського патріота, який в 1940-ві роки боровся за незалежність України від гітлерівських і сталінських окупантів. Опір бандерівців радянська армія придушила до кінця 1940-х років. Сотні тисяч бандерівців, засуджених за «бандитизм», потрапили до в’язниць і таборів, де разом із балтійськими та іншими партизанами зупиняли терор криміналу».
В окремих особлагах кількість бандерівців сягала 50 %. Наприклад, у Степлазі (Караганда) вони становили 46,36 % ув’язнених, а за ними йшли литовці – 13 %. На Воркуті, у Речлазі – 40,1 %, а другі за чисельністю – росіяни з 14,8 %. В’язень Степлагу, москвич Артем Фельдман писав: «Табір мав власну, незвичайну мову. Західні українці, яких після війни було багато в таборі, користуючись тим, що їх розуміли, не хотіли говорити російською, а тільки по-українськи. Іноземці та жителі Середньої Азії, які зовсім не знали російської мови, поступово навчалися їхньої мови, вважаючи її російською».
Та спершу західним українцям слід було організуватися, адже скасування смертної кари призвело до розгулу злочинности. В’язні сприймали 25-літні вироки як довічні, а кримінальники, які раніше боялися смертних вироків, тепер легко брали на себе «25 років». Рецидивісти вбивали в’язнів лише для того, щоб взимку уникнути роботи й пересидіти в слідчому ізоляторі. За офіційними даними, лише за перші три квартали 1951-го було вбито 1284 в’язнів.
До цього середовища потрапили вояки УПА та члени ОУН. Один із них, Євген Грицяк, згадував перші дні в Норильську, куди їхню групу, приблизно 300 бандерівців, перевели з Караганди: «Робочий день закінчився. На вахті житлової зони від нас відокремлюють вісім чоловіків, сковують їм наручниками руки і провадять до буру (барак усиленного режима). Там їх, скованих, б’ють, піднімають догори і ударяють усім тілом об підлогу, копають та топчуть ногами й нарешті замикають в окремій камері. Це там називалося «пропустити через молотобойку»».
Окрім «молотобойки» в таборі існував щоденний ритуал побиття, через який проходили в’язні. Це відбувалося щовечора, після повернення з роботи: «Почався запуск у зону. Наглядачі пильно обшукують першу п’ятірку в’язнів. За воротами суки збивають їх з ніг, б’ють залізними палицями, копають ногами, погрожують ножами і так женуть їх болотом по-пластунськи до бараків, де їх одразу ж замикають. Потім так само поступають з другою п’ятіркою, третьою і так до кінця».
Свавілля кримінальників у Норильську припинили радикально. За короткий час табір облетіла вістка, що одному з найжорстокіших наглядачів – помічнику начальника БУРу Іванові Горожанкіну – відрубали голову. Іншого зухвальця, кримінального авторитета Сікорського прибрали під час праці – на будові він отримав удар в потилицю мішком, у якому був молот… Подібні історії відбувалися по всіх особлагах.
«Колега розповідав і про те, як до них в зону, де панував злодійський закон, прислали великий етап бандерівців, – пригадував ленінградець Валерій Ронкін. – Ті пішли до пахана і спробували домовитися зі злодіями, щоб вони не чіпали політиків, але наступного дня демонстративно був убитий політичний, який не побажав ділитися посилкою зі злодіями, повторні переговори теж ні до чого не привели. Після чергового вбивства бандерівці підпалили злодійський барак, попередньо забивши його двері; злодіїв, які вистрибували з вікон, кидали назад. З того часу злодійська влада в зоні закінчилася».
«Патріоти недопечені, які поставили наше національне питання перед світом»
До кінця 1950-х ГУЛАГ розформували, а 1960-го набув чинності новий кримінальний кодекс СРСР. Уже без 58-ї статті. Частково це була ілюзія змін.
«Ви помиляєтеся, коли вважаєте, що я сиджу в тюрмі, – писав у листі один із в’язнів. – Мене «утримували у слідчому ізоляторі», звідки не кинули в карцер, а «помістили в штрафний ізолятор». І робили це не тюремники, а «співробітники», і цей лист надіслано не з концентраційного табору, а з «установи»».
Сумновідому 58-му статтю замінили різні деталізовані кримінальні статті, і цього було достатньо, щоб уже від кінця 1950-х у тюрмах опинилася нова група політв’язнів. Масово це сталося в 1960-х і пов’язано було з поверненням колишніх в’язнів. Начальник КДБ у Тернопільській області скаржився першому секретарю ЦК КПУ Петрові Шелесту, що лише в його область повернулося 30 тисяч колишніх оунівців. І це при тому, що далеко не всім дозволяли селитися на заході України.
Та все ж арешти, які відбулися в Україні всередині 1960-х, засвідчили появу молодшої генерації в’язнів – дисидентів. Вони відрізнялися від своїх попередників і перше знайомство не завжди було позитивне.
«Нам здавалося, що їхні клюби творчої молоді, всілякі там концерти, деклямації, поетичні збірочки самвидавом, навіть робота Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», – явища просвітянські, вільнодумні, ліберально беззубі, – писав про дисидентів бандерівець Зеновій Красівський. – Зачіпало нас і те, що всі ці люди, без сумніву, патріоти недопечені, недоварені, з комсомольським або навіть партійним душком, люди, що несли в собі й на собі наліт совєтської ідеології, що тільки в місцях ув’язнення нашвидкуруч стали дозрівати в національній свідомості та політичному вишколі, люди, що, фактично, не принесли з собою в ув’язнення серйозного багажу, зробили справу: поставили наше національне питання перед світом».
Всередині 1970-х, за даними «Міжнародної амністії», у радянських таборах перебувало приблизно 10 тисяч політв’язнів. Переважно вони відбували ув’язнення у таборах Мордовії чи в Пермській області. Та не бракувало й тих, хто сидів у Владимирському централі чи по різноманітних психлікарнях. Останні проходили експертизу в московському інституті імені Сербського. Діагностичне відділення очолював доктор Даниїл Лунц, який носив форму полковника КДБ.
На початку 1980-х радянські ЗМІ висвітлювали смерть британського в’язня Роберта Сендса. Той був одним із лідерів Ірландської Республіканської Армії і, відбуваючи термін, переміг у виборах до парламенту. У тюрмі він оголосив голодування і поруч із ним, до кінця, перебувала його матір. Похорон Сендса перетворився на величну демонстрацію.
На радянські публікації про важкі умови перебування в’язнів у капіталістичному світі В’ячеслав Чорновіл відповів статтею «Чому я заздрю Роберту Сендсу?». Її вдалося передати на Захід і в ній він написав: ««Буржуазна демократія», яку в Англії зараз репрезентує уряд Тетчер, не може заборонити ірландцям ні пропагандистських самогубств, ні похоронів-демонстрацій. Натомість репрезентована Брежнєвим, Андроповим та іншими соціалістична демократія з її широкими волюнтаристичними можливостями на такі ідеологічні збитки ніколи не піде. Вона приховуватиме від світу самий факт численних голодовок радянських в’язнів («В Советском Союзе голодающих нет», – почув я на п’яту добу своєї голодовки, коли мене тягнули в карцер, від начальника Табагинського табору майора Сащикова), а на голодующих натягне наручники, роздере їм роти і засуне в шлунок ґумовий шланґ. Якщо в’язень помре, його тіла не віддадуть навіть рідним, а загребуть на таборовому кладовищі, залишивши на могилі табличку з номером. Які вже тут похорони-демонстрації! А такі «дивацтва» «буржуазної» демократії, як вибори в’язня депутатом парламенту, можуть видатися чимось зовсім фантастичним радянським громадянам, які знають одну форму «виборів»: голосування за єдиного кандидата, визначеного партійними органами…».
Попри формальну смерть ГУЛАГу, радянські каральні табори пережили Радянський Союз. У Пермській області їх закрили на початку 1992-го. Але їхній дух і досі витає «великою зоною», якою є сучасна Росія.
У попередніх випусках «Літтреду» ми публікували уривки збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка» книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити», Юлії Чернінької «Спадок на кістках», Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», Тетяни Рубан «Тимчасово переселені», Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
