Секс, фемінізм і срачі сторічної давності – саме з цього починаємо 2026 рік у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок. Сьогодні у ній «Гострі каблуки. Настільна книга з літературного фемінізму» Віри Агеєвої і Ростислава Семківа. Якщо встигнете передзамовити новинку на сайті видавництва Stretovych до 13 січня, то отримаєте її з автографами авторів.
Про що «Гострі каблуки»
«Гострі каблуки» – спільне творіння дуету літературознавців, критиків і співведучих ютуб-каналу «Шалені автор(к)и» – ґендерної дослідниці, професорки Києво-Могилянської академії Віри Агеєвої і доцент кафедри літературознавства могилянки Ростислава Семківа. Книга поєднала історії про чотирнадцятьох письменниць. Вони жили так само яскраво, як і писали, руйнували стереотипи й змінювали уявлення про традиційні ролі жінки. Вони змушували публіку довкола боятися їх, дратуватися, критикувати – але й поважати водночас.
Віра Агеєва і Ростислав Семків захопливо ведуть читачок і читачів шляхом письменниць, які змінили світ літератури. Від Мері Шеллі до Лесі Українки, від Вірджинії Вулф до Соломії Павличко. Українки тут представлені поруч із авторками західної літератури, що наголошує належність нашого письменства до світового культурного простору.
Це оповідь про перехресність культур і спільний нерв жіночого письма, про гостроту розуму й стилю. І хоч не всі були задекларованими феміністками, але від часу високої романтики й до вступних акордів початку ХХІ сторіччя кожна по-різному стверджувала: «Бути самій собі ціллю».
«Гострі каблуки» = «Шалені автор(к)и»?
Ось що пише Віра Агеєва про «Гострі каблуки»:
«Під гарною обкладинкою книги «Гострі каблуки» ми з Ростиславом Семківим вирішили продовжити наші діалоги про «Шалених авторок». Відбирали насамперед за принципом представлення розповідей як про українську, так і про зарубіжну літературу. І, ймовірно, вийшла така собі контурна карта, нарис історії літератури, твореної жінками. Підготовчі матеріали для майбутніх літературознавчих студій. Вміщені нариси суттєво доповнили й продовжили матеріали відеоблогу. З прози, написаної жінками, тільки й можна дізнатися про ту частину людського досвіду, який здебільшого опинявся поза фокусом у писаннях чоловіків. Бо все, що відбувалося з жінками, видавалося не аж так важливим. Успадкування престолу, боротьба за владу, виграна битва – це грандіозні сюжети. Натомість матері, сестри, доньки усіх видатних творців великої історії зоставалися в хатньому приватному просторі, переймаючись дрібницями. Чи вони при тому знали великі пристрасті, пориви, жадання звершень? До якогось часу література не дуже-то й хотіла про це повідати читачам, хоча принаймні талановиті, нешеренгові обраниці долі на хід тої глобальної історії впливали. І не лише тому, що виховували спадкоємців престолів, але й обстоюючи власні інтереси, плетучи інтриги, усуваючи супротивників. Зброєю іноді ставали не лише гострі підбори, але й гострі стилети чи навіть мечі».
Для публікації у «Літтреді» я обрала уривок з розділу про Ірину Вільде. Чому? Краще за Ростислава Семківа я не напишу, а він каже таке:
«Проти завченої безпомічності й подвійної суспільної моралі щодо жінки також виступає українська творчиня сімейної саги «Сестри Річинські» Ірина Вільде. Кожна з її персонажок торує свій непростий, але безумовно унікальний шлях у світі, жити в якому їх не вчили.
Як наважитися розповісти про травму, ословлювати яку заборонено? Як досягти фінансової незалежності? Як міцно стати на ноги? Як вижити? Авторка, змушена творити в трагічні 30–40-ві роки ХХ століття, й сама добре опанувала цю науку, аби, зрештою, перетривати все й залишити один із найпомітніших слідів в історії української літератури».
Протестувати проти подвійної моралі: Ірина Вільде
Цій дивовижній жінці, авторці одного з найкращих українських романів ХХ століття, випало жити в трагічні й не надто сприятливі для творчості часи. Але, попри всі неминучі втрати, вона змогла зреалізувати свій талант і зостатися вірною найдорожчим для неї ідеям і цінностям.
Окрім того, саме Ірині Вільде (1907–1982) вдалося запропонувати «жіноче» бачення, такий собі інваріант модерністського роману-виховання через багатоголосся жіночих досвідів.
Дарина Макогон (саме таким було справжнє імʼя авторки) народилася в письменницькій родині. Її батько, Дмитро Макогон, був учителем та знаним галицьким письменником, хоч і другого ряду. Псевдонім авторка утворює від німецького wilde – «вільна», «свавільна», навіть «дика». Майже жіноча версія Оскара Вайлда.
Ірина Вільде належить уже до того покоління галицьких жінок, які отримують офіційну гімназійну матуру. Вона закінчує гімназію і стає студенткою Львівського університету, який, однак, полишає після третього курсу. То був час бойкотування українцями польського університету як інституції, і це був її спосіб долучення до політичної акції. Таке рішення не стало на заваді подальшим крокам дівчини. На якийсь час її життя пов’язане з Коломиєю. Коломия ж натоді – не лише досить потужний культурний, але й феміністичний центр.
Молода Дарина потрапляє під опіку громадської діячки й редакторки Олени Кисілевської, а разом з тим – і в осердя галицького феміністичного руху. Вільде співпрацює із «Союзом Українок», працює в журналі, який видає Кисілевська. Це саме та Галичина, яка вимушено виконує роль української культурної столиці. Адже від початку 30-х Київ – уже місто соціалістичного реалізму. Письменників репресують, а ті, що лишилися, як то кажуть, «співають в тон». Відтак саме у Львові, до того ж свідомому своєї особливої ролі, відбуваються страшенно цікаві речі.
Тодішній Львів – це передовсім три зоряні імені: Богдан Ігор Антонич, Юрій Косач і, звісно, Ірина Вільде. Усі троє, майже по черзі, отримали премію ТОПІЖ і це було визнання. Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка опікувалося літературним конкурсом та нагороджувало найкращі літературні тексти року між 1932 та 1938 роками.
Однак коли премію отримала Ірина Вільде, це спричинило скандал. Так, її перші дві повістинки – «Метелики на шпильках» і «Бʼє восьма» – були прозою, яка дуже відрізнялася від тодішньої галицької. Але чому це спричинило скандал?
Ну бо як? Були ж написані «правильні», «патріотичні» українолюбні романи, що мали розбудовувати нашу українську будучність! А це що таке? Ірина Вільде потрапила під удар старосвітської, україно- й козакофільської риторики, яку висловлювали романи на кшталт тих, що писав, скажімо, Богдан Лепкий. І згідно із цією риторикою, замість того щоб підтримати саме патріотичну літературу, премію присудили якомусь неподобству – історії дорослішання дівчинки-підлітка, яка розповідає речі, про які не можна розповідати.
А все тому, що Вільде пише дуже модерну психологічну прозу. Вочевидь, вона взорується не на українські, а на польські й німецькі зразки. Тобто це той випадок, коли для авторки справді важить естетика. І те, що перемагали саме такі тексти (адже й проза Юрія Косача насправді дуже модерна!), – це передовсім заслуга саме Михайла Рудницького, західника, європеїста, берґсоніанця, вихованця Сорбонни, якому романи Лепкого вже не читалися.
Успіх виданих у другій половині 30-х повістей «Метелики на шпильках» і «Б’є восьма» визначила непорівнянна, як на тодішній контекст, авторська відвертість, готовність торкатися строго табуйованих речей. Вільде пише про труднощі становлення емансипованої жінки в патріархальній спільноті, про подвійні моральні стандарти, про те, що дівоча цнота ставала мало не товаром, а заказаність знання про власне тіло прирікала на тяжкі психологічні травми. Насправді репресованою виявляється не так сексуальність, як розмови про секс, у згоді з властивою вікторіанській епосі певністю, ніби досить лише сором’язливо відвернутися від проблеми, удавати, що нічого не відбувається, і пуританська мораль восторжествує.
В опублікованих 1936 року «Метеликах на шпильках» зустрічаємося з тринадцятилітньою Даркою Попович, донькою вчителя з маленького буковинського села, котра змалку наділена небуденною силою характеру й умінням обстоювати свої принципи навіть попри те, що поки не вміє їх як слід сформулювати. Дівчинку-підлітка вже хочуть бачити бездоганною панною, котра відповідає всім узвичаєним стандартам. Найперша чеснота – це чемність і скромність: не суперечити дорослим, не виявляти свою індивідуальність, пригнічувати всі бажання й «непевні» зацікавлення.
Сама освіта, засади виховання ґрунтуються на тому, щоб закрити другій статі доступ до знання, зокрема й інформації про власне тіло.
Першої серйозної урази дитина зазнає в цілковито, здавалося б, безпечному, обжитому домашньому просторі. Якраз на її день народження приїздить неодружений вуйко, котрий користується приязню Дарчиних батьків. Сексуальне насильство виявилося тим страшнішим, що про нього страшно розповісти хоч комусь, адже, передчуває дівчинка, дорослі звинуватять і висміють саме її, жертва й виявиться винуватицею всього, що сталося. Гість же не соромиться.
Ірина Вільде аналізує дорослі чоловічі «забави» такого штибу як невід’ємну частину патріархального побуту, акцентуючи і нечутливість спільноти до подібних травм, і непослідовність суворої, здавалося б, моралі. Дівчинці гнівно докоряли, що зосталася на кілька хвилин у саду з приятелем-однолітком, але натомість збули легким жартом домагання п’яного дорослого чоловіка, хоча це відбувалося ледь не на очах родини. Дитина почувається ображеною, приниженою і сподівається на мамине співчуття. Але натомість мусить засвоїти гіркий урок про нещирість дорослих, їхнє уміння закривати очі на небажані речі: «Як то, Боже єдиний, мама знає, що з нею там робили, і може так спокійно, з такою посмішкою, що від неї аж серце умліває, говорити про те при всіх? Це хіба якесь непорозуміння, якесь страшне, смертельне непорозуміння… Дарка вже не тулиться, а ховається у мамину стать. Проте бачить просто себе спітніле, аж масне вуйкове обличчя, що дивиться на неї з безличним сміхом, відвертає голову в іншу сторону і натрапляє на друге, третє, четверте обличчя. Всі ці лиця, як маски з гарбузів, сміються з неї… Всі тут сміються з неї, а мама, рідна мама, замість взяти її в оборону, замість розторощити кожному голову, хто відважився б посміхнутися з її горя, сама притакує їм! (цитується за: Ірина Вільде «Метелики на шпильках. Бʼє восьма. Повнолітні діти» – Київ: Віхола, 2023)». Якраз у цей момент Дарка й видається отим «метеликом на шпильці» – барвистою, святково вбраною істотою, котрою милуються поціновувачі колекції; тринадцятилітня дівчинка існує насамперед для того, щоб їм подобатися, розважати, а її власні почуття ніхто не бере до уваги. Цей момент власне і став для персонажки Ірини Вільде одним із перших етапів самоусвідомлення, формулювання настанови на спротив, обстоювання власної індивідуальності, ревізування прийнятних для загалу ієрархій.
