Мені пощастило змалечку знати, хто я і звідки, ким були мої предки, де вони жили і чим займались. Лише подорослішавши зрозуміла, як це вплинуло на мене і те, якою я стала. Але таке щастя дається не всім. Та навіть якщо вашій родині не вдалось зберегти сімейну історію, ви все ще можете її відтворити. Як і з чого почати – розповідає Анна Ніколаєва у книзі «А тепер і спитати немає в кого», яку вже можна передзамовити у видавництві «Лабораторія». Саме про це видання розповідаю сьогодні у рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок.
Пізнаємо історію свого роду
Почну з особистого. Родинам моїх батька і матері вдалось зберегти понад десяток старих цупких фотокарток початку ХХ сторіччя. З них на мене дивиться геть юна прабабуся Євгенія у вишуканій сукні і поважна прапрабабуся Марія Дмитрівна. Завдяки одній з таких світлин я знаю, якою була поріділа після двох світових воєн родина прадіда по маминій лінії – суворого вусаня в багато вишитій сорочці. Завдяки іншій – як виглядали мій прадідусь-вірменин Аарон Гайкуні і прабабуся-асірійка Газалі. Скільки себе пам’ятаю, тато (уже покійний) дописував і підправляв величезне родинне дерево. Вже за незалежної України йому вдалось дізнатись кінець історії Аарона, який сплавляв ліс і зник безвісті. Тато знайшов його могилу на цвинтарі… в Глазго.
А чи замислювались ви скільки таємниць приховано серед старовинних фотографій і туманних спогадів вашої родини? І як багато історій досі залишаються нерозказаними, а зв’язки із далекими близькими – втраченими? Книжка «А тепер і спитати немає в кого… Як дослідити історію свого роду» – це практичний путівник у світ генеалогії, що допоможе крок за кроком зібрати і зберегти навіть найменші уламки родинної пам’яті.
З чого розпочати дослідження свого роду? Як шукати інформацію, аналізувати документи, працювати з архівами, фотографіями і ДНК-дослідженнями? Українська етнологиня Анна Ніколаєва детально і водночас доступно пояснює, як дізнатись більше про власну родину і зрозуміти себе. Адже коріння відлунює в нас сильніше, ніж здається. Потрібно лиш встигнути запитати.
Видання допоможе вам поринути у дивовижні мандри власним родоводом й дослідити історію предків. Авторка розповідає, де шукати інформацію і як ставитися до сімейних таємниць. Вона наводить цікаві історичні факти і безліч невигаданих життєвих історій. Тож фактично ви отримуєте покрокову інструкцію для вивчення свого родоводу, перевірену на досвіді Анни Ніколаєвої. Тому «А тепер і спитати немає в кого» рясніє прикладами її особистих досліджень, інфографікою й фотографіями. Видання доповнене розділом про пошук біологічних батьків.
«А тепер і спитати немає в кого» ґрунтується на особистому досвіді
Анна Ніколаєва – українська дослідниця, етнологиня, кандидатка історичних наук, співавторка подкасту й ютуб-каналу «Пороблено» (книга її колеги по подкасту Дарії Анцибор «Дреди, батли і «стіли» також була у рубриці #літтред). Народилася на Поліссі, виросла на Харківщині, довгий час мешкала у Києві і кілька років у Львові. Працювала науковою співробітницею Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, координаторкою і менеджеркою освітніх та ІТ проєктів. Екскурсоводка по Львову і підприємиця у сфері туризму (II місце у номінації «Кращий гід» Ukraine Tourism Awards 2021).
Я поспілкувалась з Анною про те, чому вона взялась за тему дослідження родинної історії, як і з ким працювала над книгою «А тепер і спитати немає в кого» та чому обрала саме таку назву.
Чому вирішили написати кнгу саме про дослідження роду?
Дослідження сімейної історії – моє хобі. Ця частина життя цікавить мене ще з раннього віку, це те, чим я займаюсь в вільний час. В кожного в житті є період, коли людина звертається до цього, починає замислюватися про своє життя. Це дуже актуально, бо досліджуючи сімейну історію ми можемо дослідити і зрозуміти себе.
Я – кандидатка історичних наук, дослідження сімейної історії важливе для мене. Мені набагато легше і цікавіше читати книги про те, що було, а не те, що буде. Коли ми вчимо історію, досліджуємо її, то можемо зробити висновки, відрефлексувати травми. Це допомагає рухатися вперед.
Ця тема є актуальною, особливо зараз, коли ми живемо в активній фазі російсько-української війни. Я працюю з різними людьми, читаю лекції і бачу, що багато хто зараз замислюється над історією своєї сім’ї. Люди намагаються знати втрачені документи, дослідити недосліджене, зрозуміти, ким вони є.
На жаль, в нашій державі маємо достатньо етнічних росіян (і не тільки), які не розуміють, чи можуть вони себе назвати українцями. Маю надію, що книга «А тепер і спитати немає в кого» допоможе їм відповісти на це запитання.
Скільки часу ви писали книгу і як працювали над нею?
Я писала книгу «А тепер і спитати немає в кого» близько дев’яти місяців від пропозиції «Лабораторії» і підписання угоди. Саме видавництво запропонувало ідею книжки, бо в портфоліо я маю лекцію про дослідження сімейної історії. Коли до мене звернулася редакторка, я майже одразу придумала план книги, розділи. В голові з’явилася картинка, як має виглядати книга.
Писалось легко. Моментами треба було більше заглибитися в тему, дослідити історичний контекст, знайти додаткові матеріали. Робота над книгою видавалась захопливим квестом, завдяки якому я розкривала різні історії.
Найбільш щемливо і водночас важко писались розділи про міграцію в XIX-XX столітті. Розповідаючи про документи, які можна знайти, я пояснювала певні історичні процеси. І раптом усвідомила, як сильно вони перегукуються з нинішньою ситуацією. З теперішньою міграційною хвилею і виїздом людей з України. В книзі я описую, як нащадки українських емігрантів у третьому поколінні намагаються знайти свої корені в Україні.
Думаю, що такий погляд на генеалогію, дослідження сімейної історії з різних боків, може дати перспективу і розуміння, що ж може когось чекати далі. Тому це дуже важливо. «А тепер і спитати немає в кого» ґрунтується на особистому досвіді. На власних прикладах розповідаю, як я шукала і досліджувала матеріали, пояснюю логіку пошуку.
Знаю, що науковим редактором «А тепер і спитати немає в кого» став Сергій Фазульянов. Розкажіть про цю співпрацю.
Сергій Фазульянов – генеалог-практик, досліджує родоводи на замовлення уже понад 20 років. Коли запропонувала йому стати науковим редактором книжки «А тепер і спитати немає в кого», Сергій перепитав, чи точно я не помилилася. Бо він не немає наукового ступеню. Та Сергій досліджує сімейну історію професійно, щоденно, це його рутинна робота. Тому знав точно, як і що перевірити, розумів, чи пишу правильно.
Я ж – етнологиня, любителька, яка досліджує сімейну історію для себе. Але вмію легко пояснювати. І, напевно, оце поєднання Сергієвої експертизи і моєї легкої подачі робить книгу особливою.
Чому обрали таку назву?
Мало молодих людей мають жагу до таких досліджень. Часто ми повертаємося до свого коріння, досліджуємо сімейну історію в досить в зрілому віці, на схилі літ, коли стаємо найстаршими представниками родини.
Назва книги спонукає до збору інформації і початку досліджень вже сьогодні. Бо завтра буквально не буде в кого запитати. В цей важкий для всіх нас час маємо розуміти: окрім нас ніхто цього не зробить. Якщо не впорядкуємо і не збережемо свої сімейні архіви зараз, то завтра їх може не стати.
«Чого тут боятись? Людину можна вбити лише раз, а не 39 разів»
Ще одна страшна трагедія, ще один злочин проти людяності й геноцид, під назвою Голокост. У 1920 – 1930-х роках у Європі відбувся сплеск агресивного націоналізму, расистського та соціального антисемітизму. Новий антисемітизм вимагав обмежити господарську діяльність євреїв та видалити їх із суспільного життя країн, в яких вони жили. Він оголошував євреїв нижчою та небезпечною расою. Прийшовши до влади у Німеччині, Адольф Гітлер зробив расовий антисемітизм основою державної політики та офіційної ідеології Третього рейху. У 1938 році там почалися арешти євреїв, масове руйнування синагог, пограбування підприємств, власниками яких були євреї, а також було здійснено реєстрацію єврейської власності з метою її конфіскації надалі. Крім євреїв, переслідувалися й інші групи населення, серед яких роми, геї, люди з психічними порушеннями – всі, кого рейх вважав своїм ворогом. Це був лише початок великої трагедії, яку ще називають Шоа. В онлайн-архіві, зібраному Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр», міститься понад мільйон оцифрованих документів за ХХ сторіччя. Тут можна ознайомитися з електронними копіями архівних документів, що стосуються трагедії Бабиного Яру, періоду окупації Києва 1941–1943 років, актовими книгами РАЦСів, довідковими картотеками, фондами районних управ та іншими матеріалами. Дані центру постійно оновлюються, тому час від часу рекомендую заходити на їхню сторінку й перевіряти. За допомогою цих документів ми можемо отримати максимально повну інформацію про загиблих у Бабиному Яру та їхніх родичів, про людей, які жили в Києві у довоєнний і післявоєнний час, персоналізувати історії мешканців, зрозуміти склад населення міста і його околиць, розкрити раніше не відомі історичні факти. Кожен, хто бажає зазирнути в минуле, користуючись пошуком за документами, може отримати інформацію про своїх родичів. Команда Центру активно оцифровує архівні документи й додає їх на свою сторінку. В онлайн-архіві Бабиного Яру вже доступно 4,5 мільйона сканкопій, які можуть допомогти вам пролити світло на історії власної родини. Наприклад, тут можна знайти такі генеалогічні документи. Безпосередньо інформацію про жертв цієї трагедії варто шукати на сторінці Меморіального комплексу історії Голокосту «Яд Вашем». Центральна база даних імен жертв Голокосту (Шоа) – це унікальний міжнародний проєкт, який створив та координує Яд Вашем. Його головна мета – знайти імена та відновити історію життя кожного єврея, знищеного в роки Голокосту. Наразі вже увічнено імена 4,7 мільйона жертв цієї трагедії. На сайті також зберігаються історії Праведників народів світу – тих, хто допомагав, переховував і рятував життя євреїв. Хочу поділитися з вами історією родини Пелагеї Єни з Бахмута, яка разом із донькою Ольгою Легостаєвою врятувала єврейську дівчинку Світлану Яценко. У 1941 році їй було 11, і Пелагея з Ольгою дали дитині сховок та допомогли вижити. У 2011 році Ізраїль визнав Ольгу Легостаєву й Пелагею Єну Праведниками народів світу. За ізраїльським законодавством, претендент на це звання має бути неєвреєм, у мить подвигу усвідомлювати, що рятує саме єврея і що за порятунок його можуть стратити за законами нацистської Німеччини. Також він не мав брати винагороду за свій подвиг. Свідчення про порятунок євреїв у Другій світовій війні розглядає комісія з істориків, військових, які вижили у Шоа, а підписує ухвалене рішення верховний суддя Ізраїлю. Повноцінна робота зі збору свідчень про порятунок в Україні почалася лише у 1991 році, у зв’язку з чим ми не знаємо всіх імен людей, які рятували життя інших. Ще одна історія про порятунок євреїв, що вразила мене до глибини душі, відбулася у Дрогобичі. Я щиро вірю, що її мають почути й знати якомога більше людей: – Чому ви, пані, рятували євреїв? – Я? Євреїв? Ні, я не рятувала євреїв, я рятувала людей, приятелів, знайомих. – Вам тоді було 24 роки, не було страшно? – Чого тут боятись? Людину можна вбити лише раз, а не 39 разів, – так щоразу відповідала Слава Волосянська, у дівоцтві Скольська. Одного разу до неї прийшла подруга, яка теж допомагала рятувати людей, і сказала, що є один ювелір зі Львова, який дає мішечок з діамантами, щоб його заховали. Але Слава відповіла їй: «Стасю, не сердься, але нехай він шукає когось іншого за діаманти». Тоді вони вже переховували 39 осіб. У її квартирі більше не було місця, і тим паче той ювелір страждав на клаустрофобію. Вона вже й так піддавала себе та інших небезпеці. Крім того, Слава не бажала грошей. Вона хотіла зберегти життя людям і врятувати себе… – Пані Славо, як минав тоді ваш день? – Я була вдома, чоловік працював, постійно ходила по магазинах. Наш будинок на вулиці Шашкевича був на перетині Грюнвальдської вулиці. Щоразу, коли я поверталася, дивилася, чи немає групи людей на нашій вулиці. Перевіряла, чи не сталося чогось, і лиш тоді спокійно заходила додому. Приносила їжу. Щось випивала й знову йшла купувати їжу. І так весь день. Коли народилася дитина, я постійно ходила туди-сюди, щоб купити харчі. Дрогобич був великим містом. З одного кінця до іншого близько шести кілометрів і магазинів було досить багато, звичайно, без якихось предметів розкоші. Пізніше виникла проблема. У деяких людей вже не було грошей. Доводилося просити інших за цих людей, деякі бунтували, але я говорила досить різко: «Вони важко виживають і не можуть померти з голоду. Всі все одно врятуються». Це все тривало 22 місяці: з вересня 1942 року до серпня 1944 року. 4 серпня, коли її доньці Ані виповнився рік, у її день народження до Дрогобича увійшли совіти. Слава народилась 9 лютого 1919 року в Бориславі, але до школи пішла у Дрогобичі. Війна спіткала її в Ґдині, коли вона саме поверталася потягом додому. Її сім’я спочатку пережила радянську окупацію, коли не можна було навіть вийти на вулицю. У 1941 році вибухнула німецько-радянська війна, яка знову спіткала Славу не в Дрогобичі. Цього разу у Львові. Вона поїхала до знайомої на весілля, а повертаючись потягом додому побачила, що Львів зазнав бомбардувань. Місто не було цілковито зруйновано, але побачений розстріляний трамвай множив її страх. Тоді в будинку подружки Слава зустріла свого майбутнього чоловіка Ізидора, який був старший за неї на 11 років. Саме він познайомив її зі своїми приятелями євреями, які збирались на вулиці Шашкевича у будинку Зайфертів. Там вона вперше бачила більшість людей, яких потім разом із чоловіком рятувала у підвалі. Була там також дво- чи трирічна дівчинка Аня Ліндт, яка говорила про себе «червона як помідор, руда як морква». Її батьки попросили Славу взяти ту малу до себе, адже їхньою вулицею по двоє ходили нацисти й шукали євреїв від оселі до оселі. Вона попросила маму і сестру, щоб ті вийшли з будинку, а Аню поставила на підвіконня. Подумала, що німці не підозрюватимуть, що можна виставити єврейську дитину просто так у вікні. Слава була теж трохи рудою, тож дівчинку можна було прийняти за її дитину. Отак її і врятувала. Аня була наймолодшою дитиною в їхньому підвалі.
