Давненько в рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок, не було нових видавництв. Та сьогодні до нашого кола співпраці нарешті доєднується «Фабула» (сподіваюсь, що всерйоз і надовго). Ще й з якою книгою! Зустрічайте «Ужгородські історії» Банді Шолтеса, я за нею полювала для «Літтреду» з 9 серпня минулого року.
І ось 13 лютого «Фабула» оголосила передпродаж. До 1 квітня «Ужгородські історії» можна передзамовити за зниженою ціною. А одне з оповідань із книжки «Боже, ти нормальний чувак» прочитати вже сьогодні, ще до виходу видання в світ – ексклюзивно у «Літтреді».
Історія книжки «Ужгородські історії»
Перш за все мушу розповісти, чому мені розходилось на тому, щоб «Ужгородські історії» були в рубриці. Все просто: Банді – цікавезний чувак. Письменник, корінний ужгородець, автор чотирьох романів, співавтор трьох літературних збірок, перекладач, журналіст. Мені страшенно пасує його манера письма і те, як Шолтес вміє розповідати історії. Ми френди на фейсбуці і я роками насолоджувалась його дописами. Але не так давно його сторінку заблокували (оновлення: 2 березня уже розблокували). І, відверто кажучи, моя ретельно вибудувана стрічка зі зникненням із неї нових історій Банді таки збідніла, й від того сумно.
Тішить те, що зовсім скоро матимемо його «Ужгородські історії», де тих фірмових історій хоч греблю гати. З них читачі дізнаються, скільки дорослих може спати на одному дитячому ліжку. Чи варто пам’ятати колір Юліного ліфчика. Що таке нічна логіка. Які наслідки має крадіжка німецького пальта. Що сказав Славік, коли йшов за бухлом. Чим займається ужгородський антиковбой. Як перекрити пішохідний міст підручними засобами. Де можна замовити лузерське пиво. Як виправити власну біографію з мінімальними витратами. Від чого сумують таксисти. І навіть що можна знайти в незнайомому місті з допомогою іграшкової горілки.
Певна, що лише з цього переліку ваша уява розбурхана уява вже намалювала карколомні пригоди автора. Але повірте, «Ужгородські історії» значно більші за це. Фактично це хроніка Ужгорода від 1980-х років до наших днів, в якій так багато цікавих, особливих і непересічних людей. Мені щиро бракує таких відвертих і чесних текстів, де автор ділиться пережитим і побаченим. Не ховається за вигадку, а показує реальний світ – такий дивний, смішний, сумний, особливий в своїй небуденній буденності.
«Цю збірку оповідань я написав про реальні події та історії. За винятком буквально кількох. Герої оповідань – реальні живі люди, вони зображені такими, якими є, без прикрас. Так само чесно передано і їхнє спілкування, у якому вони користуються не тільки літературною мовою – радше навпаки. Та й загалом: у певному сенсі книжку можна вважати зрізом епохи – яким був Ужгород у дев’яностих та нульових і яким є останні років десять. І цю епоху частково відображено у змісті та мові оповідань», – пояснює Банді.
Перші відгуки про «Ужгородські історії»
Письменник і перекладач Андрій Бондар вважає, що за книжкою «Ужгородські історії» Банді Шолтеса культурні антропологи майбутнього вивчатимуть звичаї і традиції ужгородських вулиць, гастрономів і барів. З їхніми диваками, пияками, аутсайдерами, святими і грішниками. Її безперечна перевага – відкритість до життя і його нехитрих меандрів. Десь так само відкритим був Чарльз Буковскі, принциповий шукач людської справжності.
«У Банді впізнаєш власних знайомих, яких він ненав’язливо робить літературою. Ця проза звучить його голосом так, як він би тобі розповідав. Колорит багатоголосого Ужгорода додає до сучасної української літератури центрально-європейської «екзотики». Адже Ужгород місце переходу, перевалу, а Банді в ньому – умілий провідник, у якому свята простота поєднується зі щемким жалем за чимось втраченим», – пояснює він.
Письменник, військовослужбовець ЗСУ Артем Чапай, який був героєм «Літтреду», переконує, що Банді – один із найбільш самобутніх письменників України. Ще від часів, коли писав про Сігет і труси Іггі Попа.
«Банді представник європейської альтернативи в українській літературі та української альтернативи в літературі європейській. Зворушливі оповідання Шолтеса проймають постійною іронією та, що важливіше, самоіронією. У них ми разом із ненав’язливим, але не завжди непомітним спостерігачем і співрозмовником зустрічаємо то чудного дідуся, то п’яного (не)американця, то алкоголіка з дивною ужгородською біографією», – додає Артем.
З вибором оповідання для публікації мені допоміг Юрко Рокецький – соліст гурту «Мертвий Півень», автор книжки «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни», яка також була у «Літтреді». Він каже, що «Ужгородські історії» Банді прелегко віднесуть вас у благодатні (та й добряче призабуті) часи нічних кнайп та вуличних приключок. З усіма їхніми приємними бонусами: старими добрими друзями, випадковими п’яничками, бандитами-відчайдухами, міськими божевільними, студентами, безхатченками, повіями та іншим посполитим людом, який несамовито жив своє краще життя.
«Тут іронія, а подекуди й сарказм, плавно переплітаються із явною симпатією автора до своїх героїв, навіть якщо вони того, на перший погляд, не заслуговують. Поза тим, це блискучий олдскульний сторітелінг із міцною лексикою, дотепними цитатами. І несподіваними поворотами сюжетів (часто автобіографічних), який тримає увагу з маніакальною майстерністю», – підсумовує Юрко.
Боже, ти нормальний чувак
Боже, дорогий наш Боже, ти в кожного свій, усі мають Бога, тебе, тобто всі користуються тобою по-своєму, порозумій, нічого поганого я не мав на увазі, в дитинстві я ходив у підпільну церкву, стояв там на колінах, у греко-католицьку, з бабусею-угоркою, по неділях, у роках тисяча дев’ятсот вісімдесят другому, тисяча дев’ятсот вісімдесят третьому, тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому, тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятому, тисяча дев’ятсот вісімдесят шостому, і навіть у тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомому пару разів, але тоді вже почав опиратися, бо став підлітком, а підлітки не хочуть слухатися бабусь, вони хочуть змінити світ, та й сестрі моїй двоюрідній Наді дозволяли не ходити, якщо вона не хотіла, а вона ніколи не хотіла, і мені це здавалося несправедливим, хоча в молитвах я про це тобі, Боже, не говорив.
Але хоч і ходив у підпільну церкву, я мушу, як і багато інших мудаків навколо, подати тобі типу запит, Боже. Знаю, що тобі ці запити приходять ящиками, вагонами, терабайтами, патріархатами і раковими пухлинами. Вдень і вночі, цілий рік, тисячоліттями і кожен день, і завтра, і повсякчас, і на віки вічні. Але я, Боже, про музику – так, багато хто запитує тебе про музику, підозрюю, сотні людей в секунду, але навряд чи мільйони, і це дає надію, надію не на вічне життя, а просто на комунікацію.
Так от, шановний єдиний Боже, так от, старий, скажи, прошу, навіть на колінах, коліна взагалі не проблема, мені не вперше, з 1982 до 1987 року я по неділях на літніх канікулах стояв на колінах по дві години в підпільній греко-католицькій церкві, читав сфотографовані молитви, а моя двоюрідна сестра не ходила, спочатку взагалі-то ходила, а після 1984 року перестала, вона завжди вміла таке, чого я не вмів.
Так от, дорогий, скажи: чому у світі так багато тупої ідіотської пустопорожньої гівняної музики? Навіщо вона потрібна? У чому її сенс? Навіщо народилися музиканти, які її роблять? Навіщо ти дав їм пальці, музичні школи і можливість навчитися грати на гітарах і синтезаторах? Чому не вивів із ладу їхні артикуляційні апарати і чому не заглушив барабанні перетинки отим тупорилим і принизливим для людства співакам і співачкам?
Я не питаю про рак, про безруких дітей, про голодних африканців, про жовту медофф 0,7, про рекламні агенції, думаю, ти не раз відповідав уже, навіщо всі ці страждання, а тепер скажи про музику. Про тупих вокалістів, тупі тексти пісень, тупі мелодії, тупі ритми, тупі кліпи, тупі концерти, тупі танці, тупі аранжування і тупі голови.
І якщо ти вже підняв трубку, Боже, скажи ще пліз таке – чому мені не хочеться сидіти в цьому барі, чому хочеться йти додому, якщо в душі я вважаю, що в барі краще, хоча дома вечеря і ноутбук з інтернетом, а сьогодні навіть чебуреки домашні, прикинь, дякую тобі, до речі, за них, хоча це і не найкорисніша їжа.
– Нема за що, але знаєш, дорогенький, а ти маєш знати – якщо поставив це дурне запитання, ти на правильному шляху до відповіді на нього. Ну й озирнися там – вино не смачне, туалет смердить, а офіціантки такі ж тупі, як музика, яку вони слухають, але це не моя провина, це все еволюція, так що йди собі, а вночі я прийду до тебе уві сні й відповім на всі твої запитання, так буде краще для всіх.
– Так, Боже, я, слово джентльмена, ціную, дуже ціную твою увагу, але раз ти створив і мене грішного за образом і подобою, чи, може, не ти, неважливо – сорян, знаю, що це окрема тема – мені прийшлося сходити у туалет бару, який без твоєї допомоги, можливо, і не стояв би тут взагалі, ну і я там зробив, що мав зробити, але через несмачне вино втратив нитку розмови, а нитка розмови, Боже, це, мені здається, єдине, на що можу впливати і я, навіть якщо ти відвернешся від мене, щоб перевірити вхідні повідомлення. Так, так, я розумію, ти зайнятий, ти тільки на секундочку відвернувся, а я вже тут як тут із новим питанням, із новою ниточкою розмови, але ж я згоден на всі 112 %, Боже, ти теж маєш право на приватні, спиною до мене, життя та листування, і справи, спиною до всіх, теж.
Ну так от, дорогий, якщо дозволиш, думаю, «дорогий» це б/м нейтральне слово, а ти знаєш what does mean «б/м», думаю, маєш знати, що це більш-менш, хоча тобі глибоко в душі все одно, а чи є, до речі, у тебе душа, Боже, ну ок, я хотів спитати, хотів поставити зовсім просте тупе безневинне і навіть негідне людства запитання: скажи, Боже, чому в барах усі-усі-усі столи хитаються і чому усі-усі-усі мої ручки з них скочуються? От склянки, попільнички, сірники, mp3-плеєри стоять, лежать і не рухаються, навіть блокноти стійко тримаються, а ручки, звичайні китайські ручки, думаю, вони в тебе теж є, то чому вони, Боже мій греко-римо-католицький, скочуються й падають вниз, у бруд, у пил і у шваброву воду? Але ж я п’ять разів на тиждень проїжджаю на велосипеді біля великої старої греко-католицької церкви, собору великого і чотирьохсотрічного.
Ну так, я знаю, що ти знаєш, що я ніколи не заходжу до собору, ну як ніколи, я був у соборі не раз, на Великдень разів п’ять, разів зо два на вінчанні не пам’ятаю в кого, один раз на хрестинах, піп навіть заговорив тоді зі мною, чому, питав, сповідатися не ходите, а ще в мене навіть п’яний металіст Паша під цим собором освячену святою водою їжу хотів забрати, навіть кошик зламав о третій годині ночі, але я не дався, я втік і всю святу ковбасу, паску, тертий хрін і вино спас і сохранив від голодних Пашиних рук, як і ти спасаєш, кого треба, і батькам рідним кошик відніс. Так от скажи, любий, або промовчи багатозначно: чому мої ручки в барах скочуються на землю, на підлогу, на кахель, на ламінат, на паркетну дошку, на підмостки і на п’єдестал?
– Не знаю.
– Так, Боже, я здогадувався, що не знаєш, сорян, зазвичай у друзів, ну ок, у знайомих або сусідів завжди так буває, один питає, другий відповідає «не знаю», це означає, що ти, Боже, нормальний чувак. Або я просто придумав собі нормального бога-чувака. Не знаю, дорогий, чи правильно це, та і хто взагалі може знати перед ликом Бога, що є правильно? Але придумав я собі от такий план: WC, сигарета, навушники, прогулянка, мінеральна вода, чебурек і… а потім як доля направить. По-моєму, як на цю хвилину, план нормальний, а якшо шо – на зв’язку. Ну і правда ж, я не повинен, Боже, записувати все-всевсе-все, про що ми говоримо? Сторінку-другу записав – і досить.
Решта лишиться між нами, слово джентльмена. Головне, щоб голова не боліла і танці на Новий рік удалися, правда? Але інакше і бути не може, бо в нас буде грати чудова прекрасна божественна ковбасна музика, та музика, яку ти створив для нас. Дякую тобі щиро, без тої музики мені і жити б не дуже хотілося, дякую, ти реально крутий, а може, і найкрутіший бог з усіх, що є, дай тобі бог здоров’я.
