Завжди кажу: якщо ви – наш автор, то це надовго, бо ми своїх пильнуємо. Але за майже два роки рубрики «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок, маємо першу нашу авторку буквально. Бо сьогодні з радістю ділюсь із вами історією зі збірки «Баби-онучки», написаною Іриною Малюк, яка колись була моєю колегою і працювала у газеті «Львівська Пошта».
Книга «Баби-онучки» від першого в Україні феміністичного видавництва Creative Women Publishing планується до виходу у квітні 2026 року. Та ви можете передзамовити її уже зараз за зниженою ціною за покликанням.
Чому вам, мені і нам усім потрібні «Баби-онучки»
Якщо коротко, то тому, що ця книжка про спадок і смисли. Про те, що тримає нас у світі й називається нашою мовою. Збірка «Баби-онучки» зібрала історії, розказані живими діалектами з різних куточків нашої країни. У них ви впізнаєте знайомі інтонації, улюблені слова, запахи й спогади про свій дім. Збірка звучить багатьма голосами й говірками, але говорить з нами однією мовою – українською.
Зараз ми особливо потребуємо дому. Навіть тоді, коли він далеко. Навіть, коли відчути його можна лише всередині себе. Ми повертаємося до своїх і шукаємо в них опору. Часто спогади про рідних і є тим самим місцем, до якого ми воліємо приїхати чи пристати бодай на вечір. Ми впізнаємо дім за знайомими словами чи наголосами. Чи не найкраще це можна простежити у художній збірці «Баби-онучки».
Під однією обкладинкою обʼєдналися 32 українські авторки: письменниці, викладачки, журналістки, блогерки та активістки – внучки своїх бабів із різних етнорегіонів України. Це Марія Кристопчук, Ярина Пришляк, Катерина Щадило, Зоряна Дзера, Тетяна Жидак, Діана Горбань, Уляна Маляр, Віталія Васильчук, Ція Свідерська, Таїсія Наконечна, Жанна Хома, Ірина Малюк, Юлія Мак. А ще Слава Світова (отут з 2:27:00 наша розмова на BestsellerFest), Тетяна Безушко-Граб, Ксеня Шпак, Ольга Ольхова, Таня Добрянська, Софія Безверха, Саша Войцехівська, Світлана Вертола, Ольга Пінчук, Тетяна Вербицька, Марійка Таврійська, Сєда Власова. І Наталя Мороз, Майя Тульчинська, Ельзара Галімова, Лілія Чех, Вікторія Романченко, Оксана Боровець, Ярина Жуковська.
Їхні бабусі ліплять пироги «по-миргородськи», варять мамалигу в чавунчику, печуть пляцки за переписами з пожовклих зошитів. А найперше – хвилюються, аби всі були ситі. Ці тексти написані, аби нагадати: мова, якою говоримо від карпатських полонин до причорноморських степів, від азовських хвиль і до Кримських гір, – розмаїта, прадавня, самобутня, багата і жива.
Ті, завдяки кому збірка «Баби-онучки» сталася
Перше в Україні феміністичне видавництво Creative Women Publishing згуртувало довкола себе людей, які творили книжку «Баби-онучки» такою, аби вона стала чимось значно більшим, ніж просто тематична збірка. Ідейницею збірки є Тетяна Добрянська. Над ілюстрацією обкладинки працювала Ірина Комащук. За артдирекшн відповідала Галя Вергелес. Літературною редакторкою була Наталка Малетич, а головною науковою редакторкою і упорядницею – Тетяна Ястремська. Кураторкою, упорядницею та співавторкою збірки стала Тетяна Жидак.
«Я впевнена, що відчуття приналежности до свого краю і є тим ґрунтом, опорою, що допомагає втримати свій ціннісний орієнтир під час сучасної геноцидної війни. Тому я так сильно вірю, що в час прочитання книжки «Баби-онучки» ви неодмінно повертатиметеся додому. На поріг (не) забутої хати, де надворі так солодко пахне сушеними паперівками. А баба ось-ось і винесе з літньої кухні свіжозварені пироги зі сметаною і наллє студеного компота. І тоді ви разом зачнете говорити», – пояснює Тетяна.
Для роботи з діалектними текстами до проєкту також залучили наукових редакторок, діалектологинь із різних куточків України. Вони подбали про те, щоб кожна історія зберегла автентичність діалекту – так, щоби голоси всіх наших бабів правдиво зазвучали знову.
Галина Гримашевич відповідала за середньополіський говір, Валентина Лєснова – за степовий, Яна Литвиненко – за слобожанський, Тетяна Тищенко – за волинський, подільський, середньонаддніпрянський. Людмила Рябець – за середньонаддніпрянський, Людмила Колєснік – за покутський, Галина Шкурко – за закарпатський, Наталія Хібеба – за бойківський, а Тетяна Ястремська – за наддністрянський, гуцульський говори.
Ірина Малюк: «Для мене «Баби-онучки» – це документування мови предків і збереження родинної історії»
Я вже згадувала вище, що колись Ірина Малюк була моєю колегою. Уявіть собі моє здивування, коли я відкриваю листа з уривком від видавництва, а там текст Іри. Тепер вона викладає на факультеті журналістики ЛНУ імені Івана Франка і пише чудові історії. А от як писалась ця, розповіла для наших читачів.
– Як ти писала свою історію для збірки «Баби-онучки»?
– Коли довідалася про концепцію книги «Баби-онучки», відразу знала, про кого писатиму – про своїх прабабусь. Писати про людей, яких я добре знала, було і тяжко, і легко водночас. Тяжко, бо їх нема поруч, а мені б так хотілося ще щось розпитати. І знову смакувати паленятком баби Марині чи зʼїсти завиванця з маком від баби Гані. Чи просто спертися на вишиті подушки в першій хаті і слухати про все на світі.
Але й легко було, бо це як заплющити очі і переповідати те, що бачиш і чуєш. А від своїх прабабусь я змалку чула бойківський діалект. Зрештою вони мене його і навчили. В історії «Ви вже вдома, бабо?» описую вдачу своїх прабаб через підготовку до однієї події – празника в селі Топільниця (тепер Самбірського району). Але це не лише побутовий сюжет, написаний діалектами. Це розповідь про традиції, про дім як вісь, навколо якої обертається світ моїх прабаб.
– Що для тебе означає бути співавторкою книги «Баби-онучки»?
– Мої прабаби багато говорили, але й багато про що мовчали чи навіть замовчували. Тому «Баби-онучки» для мене до певної міри є документуванням мови предків і збереженням родинної історії. Тепер мої прабаби житимуть не лише в спогадах, а ще й на сторінках цієї книжки.
Маю велику радість приєднатися до стількох іменитих авторок і бути частиною направду унікального видання від Creative Women Publishing, написаного діалектами всієї України. Наші рідні невидимі, на перший погляд, бабусі чи прабабусі стали у цих текстах видимими, знаковими, впливовими, важливими і дуже сильними… У час, коли чимало українців шукає відповіді, хто ми і звідки, ця книга може стати доброю підказкою.
І коли в світі штучний інтелект намагається перемогти людський, це видання декларує абсолютну унікальність і автентичність. Самобутність сюжетів й оригінальність книги у кожному слові для мене мають найбільшу цінність. Думаю, для інших авторок так само.
Окрім уривка оповідання Ірини Малюк «Ви вже вдома, бабо?», також публікуємо уривок ще однієї авторки з Бойківщини Юлії Мак «Я тото, а воно не тото» (співавторки збірки «Твоє, моє і наше Різдво», уривок з якої ми публікували)
Ірина Малюк «Ви вже вдома, бабо?»
…
– Слава Йсусу Христу!
– Слава навіки!
Гості на порозі – час стелити білі обруси, нести нові табуретки до першої хати, ставити на стів повні кльоші пляцків і по вінці наливати моцної горівки.
Інтересно, про шо нись бдут бесідувати свахи після церкви. Ну всьо ся почне з господарки: чи ся несуть добре кури, чи жирне молоко в корови, кілько сметани мож за раз зібрати. І, не дай Боже, повісти правду! Просто бдут казати: «Коби не гірше», «Дєкувати Богу», «Нема ся шо жаліти», «Та байки». Потім баба Ганя бде розказувати про поцюпані ягоди, а баба Мариня – про потичену фасолю, матину, яку зжерли жуки.
Одна бде ся жаліти на тяжкі мотичини, а друга – нарікати на грубі перекоси. Потім бдуть ся міряти слойчиками з закрутками по півницях, звіряти рецепти, хвалитися новими переписами лечо, салату, які, певне діло, нихто не бде їсти. А як обговорят усі сотики бульби, кормового бурака, вип’ют доброї самогонки і не бдут юж виділи холодцю, шо ся погано стиг, то повідят одна другі єнше.
Баба Ганя згадає свого первістка Петруся, якого тєжко родила в сімнадцять літ і який вмер за пару днів. А баба Мариня розкаже, як ся розродила третов дітинов в січни 1945 року перед Різдвом, коли йшла война. Вони згадают по п’ять своїх «грубих» часів, але тілько дев’ять живих дітей. Певне, Мариня розкаже про файні книжки, які знає напам’ять, а ще про те, як хтіла ся вчити. Але вдома не бло кому пасти гуси, худобу, то її не пустили до Самбора на науку. Ганя нич в тім не тямит, вдома тілько казали, би ся скорше віддала і би мала ладного чулувіка.
Ті дві баби бдут згадувати своїх мертвих і бдут ся кішити своїми живими. Одна знов си згадає, що «тато до дітей – як задні двері до хати»: добре, шо є, але до них никому нема діла. Ганя розкаже, як ся мучила від голоду у 1946-1947 роках тут, в Созані, а баба Малючка нагадає свасі, як підірвалася на міні: розклала вогень на ріні, коли пасла худобу.
Дві жінки затихнут троха і не будут говорити про своїх чоловіків – обіцяли мовчати. Ганна мовчить про Голодомор, який пережив її чоловік, Микола Геращенко, на рідній Сумщині. Мариня не говорить про то, шо її чоловік Миколай Малюк николи не видів свого кревного тата. А трирічним біг по штреці, доганяючи поїзд, який повіз його маму в першій хвилі еміграції. Він – соціяльна сирота, більше николи не знав маму, вона не вернулася з Аргентини, не зустрілася там з батьком, тілько через роки пересилала сведрики своїм внукам. Вни дві мовчат про то, шо пережили їхні чоловіки на війні – не всьо самі знают.
Коли зайде мова за дітей, то бдут баби кішитися вже правнуками. На остатку баба Ганя згадає, шо має повидіти ше свою першу правнучку, шось порєдне їй зафундувати, може, навіт цілковиту десєтку. Малюки не сильно поділяют радости, вже не перша – п’єта. Має вочи, ноги, руки – Слава Богу, шо така, як всі. Але Ганна дивисі на них так, ніби в тих головах бракне воливи: «Як тота дітина така, як всі, коли вона чисто викапана моя Марійка?!».
Баба Ганя не бде ся з ними сварила, шо то даст пащеку дерти чи траскати дверима? Пискувати до старших сватів так само не пасує, та й не хочеся йти без будьте здорови з гостини. Вона красно дєкує сватам, хвалит сальцисон, юшку з лісниць, просит перепис пляцка і ся збирає додому. Але ше на годинку до своєї Ірини зайде – перше правнучє як-не-як.
…
Юлія Мак «Я тото, а воно не тото»
…
«О! – подумала я, – баба вже слухає сільські вісті. І, судячи з відра, від сусідки Тото́».
Збігла по сходинках і з підскоком помчала в літню кухню.
– Добрий ранок, матко Петришенцева, – одразу з порогу протараторила я і побігла обіймати бабу, котра діставала велике деко з печі.
– Йой, та коли ти тотó навчисі вітати, Юлько? Та то є кара. Слава Ісу!
– Мені майже десять, матко, ще є час навчитись, – сміялась я та зазирала в кожен баняк у печі.
Ця чудернацька сусідка завжди веселила мене своїм бубонінням. Я ніколи не бачила її в гарному настрої. Ніколи. Її життя складалось із суцільних претензій до всього – починаючи від сусідів (передусім), закінчуючи огірками, які ростуть краще, ніж минулого року, а могли б і торік так рости. Проте вона скаржилась особливим тоном, ніби чекала, що когось тим розсмішить. І щиро тішилась, коли хтось реготав.
Баба поралась по хаті, а сусідка прийшла набрати води та трохи перепочити за розмовою. Раніше в селах у кожній хаті було багато драми. Чи то від того, що соціальних мереж не було і ти не міг пирскати нікчемними коментарями під фотографією незнайомої людини? Чи то від того, що таким чином люди знаходили собі сенси та мотивацію до нового важкого дня.
– Я тото учора по ягоди ходила, – потираючи коліна, мовила матка Петришенцева, – троха принесла. Тото… Цілу’м пушку чорниць. Більше не пі́ду, бо не годна спину розігнути дотепер.
– Файна вже чорниця, Анно? – зціджуючи сироватку із сиру, підтримує розмову баба.
– Та файна-файна, тото … солодка навіть, але спина болит, то й тієї чорниці й не хочеться, – махнула рукою сусідка. – Най Юлька за́йде з пустим слоїком по обіді, троха’с вам дам.
Я подивилась на бабу з великими від подиву очима:
– З чим треба зайти?
– З банкою, – спокійно пояснила мені бабуся. – Анно, та їжте ви самі ті ягоди. Сьогодні така файна погода, най діти ліпше на ріку підут.
Вона тим часом діставала шумівкою з баняка пироги з вишнею та обережно клала їх у глибоку миску. У нашому селі всі вареники називали пирогами та ліпили їх переважно у неділю. Але вчора ми із сестрою нарвали два відра вишень з бабиного саду, то мусово було якимось чином зменшити їх кількість. Все, що лишиться, доведеться нам утрьох з бабою дрилювати рогачами для волосся.
Я теліпала ногами під столом, ніби пес хвостом перед тим, як йому дадуть кістку. Баба Тамара посипала гарячу страву цукром, поклала зверху дві ложки сметани та поставила переді мною. А сама сіла поруч за стіл далі ліпити вареники.
– То що ви, Анно, хотіли розповісти? – запитала Тамара та витерла руки в передник.
Моя баба була не тутешня. Вона взагалі приїхала з Білорусі молодою, вийшла заміж та намагалась наслідувати справжніх жінок Бойківщини. Але її трохи окультурена українська мова наводила сумніви. Оскільки баба працювала терапевткою в сільському медпункті, цілком зрозуміло, що психологічні сеанси теж входили в її обов’язки.
– Я тото, мушу йти миритисі до Марійки Бабички, – нервуючи сказала сусідка.
– Йой, а шо сі стало? А скілько то ви сі гніваєте? – здивувалась баба.
– Та восьмий рік уже’м пішов, – сумно відказала сусідка.
– Анно, а нагадай ми, через що то ви?
– То стилько часу сі минуло. Та здаєсі, шо то через курей. Мої неслисі на дошках біля Наталчиної хвіртки. Я тото, казала’м їй, шо то мої яйця. А вона не вірила’с ми. Казала, то її кури несутсі там. Я тото, а вона не тото…
Якщо бабину хату від Анниної розділяла дорога, то Наталчину – лише невисокий паркан. Можливо, саме ця деталь і зробила дружбу міцнішою.
– Сталосі, Тамаро, недобре. Чи виділа ти, шо її молодший брат сі вернув з чехів? Тото … Василь.
– Та певно, шо виділа. Такий файний приїхав. Так ніби й схуд.
– Ей, – махнула рукою Анна, – би’с не повертавсі. До моєї Стефки почав сі навідувати. А вона, бачу, сі світит, як той приходе.
Стефці було тридцять вісім років. Заміж вона так і не вийшла, тому досі жила з матір’ю, яка пильнувала кожен її крок. Двадцять років тому вона проводжала до Львова на навчання свого хлопця Влодка. Мав приїхати та одружитись, як всі роблять у селі. А він пішов у науку, переїхав у Київ. Кликав Стефку, але та не могла лишити маму саму з городами та високим тиском. Якось вона побачила свого коханого на селі перед Різдвом. Він приїжджав знайомити батьків зі своєю нареченою. Зареклася дівчина більше любові не знати, щоб не відати таких мук.
…
А хто дочитав аж сюди, тому бонус: наша розмова з Танею Жидак на 32 LvivBookforum:
