Сьогодні в рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок, «Абидобраніч» Кота Харктерника. Це артбук віршів і фотографій Юрка Костишина – митця і воїна. Він загинув 15 грудня 2025-го, не встигнувши потримати в руках «Абидобраніч», яка все ще на передзамовленні у волонтерському «Видавництві 333» (10% коштів з книжок та мерчу воно скеровує на закупівлі для ЗСУ).
Книжка ось-ось вийде, а автора вже нема. Війна триває вже дванадцять років, та вимовити ці слова вголос мені досі не вдається. Ні про «Абидобраніч» Кота Харктерника, ні про Looking at Women Looking at War: A War and Justice Diary і «Свідчення» Віки Амеліної. Та про всіх наших «Недописаних», вбитих росією. Все, що можу я, як і ми всі – це сумувати за ними, пам’ятати і вшановувати їх. Хоча б розповідаючи про їхні книжки, творіння, них самих.
Цього разу говоритиму не я, а письменниця і подруга Кота Характерника Катерина Міхаліцина. Бо саме вона допомогла укласти «Абидобраніч» і організувати фотовистаки «Аби добраніч». Її розповідь про створення цієї збірки рве серце на шмаття. Але й показує, який світлий і талановитий Юрко… Таким він був і залишиться в нашій пам’яті. Як надовго – залежить від кожного з нас.
В «Абидобраніч» відчувається його пульс
Писати про Юркову книжку «Абидобраніч» зараз нестерпно. Навіть не так – це ніби підійти впритул до того розпашілого, запилюженого степу, якого так багато в його текстах. І побачити, що все це, з травами, вирвавами, усією Юрковою неповторною легендарикою, розсипається на порохняву, звіюється, залишаючи по собі любов. Любов, що не має більше фізичного адресата, тому так болить…
У житті всякої книжки стаються свої перипетії, часом передбачувані, часом не дуже. «Абидобраніч» мала вийти значно швидше, бо Юрко попросив мене написати до неї передмову ще десь на початку 2025. Я, звісно, не відмовила. Почитала тексти, тоді ще без фото, написала свій. Він дуже тішився і сміявся, що я його перехвалюю.
А я просто йшла слід у слід його світом, розкішним плетивом пережитого, прочитаного, згаданого, домисленого. І, знаючи Юркові фото, чимало з яких зберігалися в мене після початку спільної роботи над виставками в січні 2024, відчувала там його пульс. Абсолютну щирість, дитинність, уважність до деталей і вміння вихоплювати через них саму суть життя, навіть якщо довкола всуціль смерть і розруха.
Коли в серпні 2025 Богдан Кордоба, видавець, звернувся до мене з пропозицією взятися за проєкт «Абидобраніч» уже як упорядниці я теж, звісно, погодилася. Довго намагалася допитатися Юрка, як саме він бачить поєднання фото і текстів, яку послідовність хотів би вибудувати. Але він тільки й казав: «Роби, як знаєш, ти зробиш краще».
Фотографії і замикання кола
Він якось ніколи особливо серйозно не ставився до своїх фото як до мистецького явища. Просто ловив життя в усіх його проявах, ділився ним, світився через нього і засвічував інших. Ось тут підбиті дерева, ось покинуті хати, розбиті школи. А ось колосся в промені сонця, жук-олень небувалого розміру, зброя і котик. Черевики в багні й руки, чорні від бруду, кіптяви, землі, яку повсякчас захищають. Ось воно, життя, наламане, але таке красиве. То живіть, люди, живіть наповну, поки ми, воїни, даємо вам цей шанс і цю нагоду. Так мені й хотілося то показати.
Я обирала фото, припасовувала їх до текстів і слала Юркові через усякі месенджери: «Глянь, перечитай, затвердь». Бо ми з дизайнером Дмитром Подолянчуком працювали у Львові, а Юрко – на передовій, на Сумщині. Кілька разів він дивом розминався зі смертю, і я пекельно, до чортиків боялася не встигнути зробити макет.
Скидала частинами зверстане, а він, з властивою йому скромністю, все допитувався. Що каже Дмитро як фахівець? Чи добрі ті фото, чи вдалі ракурси? Чи багато з ними махатися, бо ж всі вони зняті на звичайнісінький телефон? «Питання ж не в телефоні чи фотику, – писала йому я. – А в очах і серці того, хто бачить. А так, як ти, цю війну і цю землю не бачить ніхто».
Книжка «Абидобраніч»збиралась докупи – туди увійшло понад 100 фотографій, зокрема із Запоріжжя, Сумщини, Курщини. Юрко тішився мов дитина. Обрав фото для обкладинки. Потім, приїхавши у коротку оздоровчу відпустку, попросив додати на сторінку з біо ще одну світлину. Не свою, а з родинного архіву, де зображено його бабусю Палазю, якій присвячений артбук «Абидобраніч» і яка згадана в одній з найсвітліших у ньому історій. Це було як замикання кола.
Я встигла і не встигла водночас
У листопаді все вже було готово. Юрко прийшов у відпустку, якої так чекав. Ми сиділи в його тернопільській кухні, мама Оля готувала чай, тлустий кіт Обі-Ван Кенобі (а по-домашньому Боба) розпластався на диванчику. А я змушувала Юрка ретельно й уважно вичитати макет «Абидобраніч». Він підсміювався з моєї серйозності, але таки зробив те, що я просила. Потім повів гуляти улюбленим Тернополем.
А ще за якийсь час повернувся на передову – на Дніпропетровщину. 4 грудня написав пост про книжку: «Ну, що ж, ось-ось…». 10 грудня отримав важкі поранення при виконанні завдання, а 15 помер у запорізькій лікарні. Речення про загибель – єдине, не погоджене з ним у книжці. Я встигла і не встигла водночас – Юрко знав і бачив, яким буде його артбук «Абидобраніч», його перша власна книжка, але так і не потримав її в руках. І я не знаю, чи це рахується.
Задоволення від спільної роботи густо сплелося з почуттям провини: він її не побачить. Утім – книжка є. Точніше буде зовсім скоро. Там є його тексти. Там є його фото – маленькі дзеркала унікального всесвіту Юрка Костишина, воїна, митця, людини. Читайте. Вдивляйтеся. І не забувайте казати найлагідніше «абидобраніч» своїм найдорожчим.
Уривок з артбуку «Абидобраніч»
Пізнього літнього вечора тіні потроху видовжувались, «як носи в померлих», – казала моя бабуня, накульгуючи на одну ногу і спираючись на зашурану ковіньку. Виходила на розбитий роками мурований поріг та зі старечим зітханням присідала на розмальований нехитрими рисунками ослінчик.
Потім вітер-шибеник втихомирювався, ніби боячись накликати на себе праведний гнів бабуні, і аж тоді сполохані зорі з острахом виходили з-за сірих хмар. Бабуня піднімала голову догори, поправляла гаптовану «гамериканськими» нитками хустку, що налізла на зморшкувате чоло, і втомленими очима шукала знайомі сузір’я.
Дідуньо давно вже спочив у Бозі, та старенька все любила примовляти: «Бракує тебе, мій дідо, бракує...» А мені нагадувала, як приїздив на літні вакації з мамою її провідати: «Бачиш оно... та не туди глядиш... он туди дивись... аж допіру добре... Пояс Орійона, бачиш?»
«Так, – посміхався я з того, як бабуня перекривлювала ім’я давнього грецького героя, – бачу». «Ото там всі наші є. Колись і ми там будемо. Стрінемося та як запразникуємо! Бо там – Вирій. Там весь чесний люд», – промовляла і гладила мене по скуйовдженому волоссі своєю спрацьованою теплою рукою. Як мені було добре тоді!
Але то був час, коли дерева були великими, а ми були ще маленькими. Та й тепер, уже дорослий, при нагоді задивляюсь у зоряне небо і шукаю в його темних глибинах той дивний, химерний Пояс, шукаю там бабусю та всіх наших. І від того мені стає добре…
Великим і вказівним повільно розминаю грудку сірого цукру – моя вечірня тактильна медитація. Той падає долі, бентежачи солодким запахом плем’я великих лісових мурах, які, стоячи навшпиньки, дякують незбагненним дарам давно забутих богів. Сьорбаю, щулячись, охололу розчинну каву. Не голосно, але й не тихо крайня на сьогодні мантра летить навздогін втомленому сонцю і розмазаним по замурзаній братванці дивного горизонту хмарам. Дивно все це спостерігати, ніби якусь фантасмагорію Сальвадора Далі. Тільки відморожені пальці ніг нагадують про сувору, невтішну довколишню і дотичну до тебе реальність. Така вже наша Ойкумена. Втома проникає в усі зім’яті закутки скоцюрбленого тіла, моститься собі там, ніби у звитому ластівками гніздечку, а ти не противишся сьому, бо, мабуть, і не хочеш. Розкуйовджене сиве волосся втікає з полону набакир зодягненої флісової шапки. Поправляєш неслухняного чуба, щоб не ліз в очі. Згадуєш рідний Дім і тих, хто в ньому, та повільно засинаєш... А тим часом – зорі танцюють небом як конденсат твоїх, сполоханих світом, думок… Дороги, що загрузли в темряві, без імен, прізвищ та назвищ, самі клички, як у псів-безхатьків, без будь-яких розпізнавальних знаків, – коли ти бачив востаннє? Доповідаю: ми – завжди і повсякчас. Перші розбиті машини на Київському шосе, ніби дохлі рибини, викинуті морем на узбережжя. І, як насмішка, напис: «Щасливої дороги!» Куди, не знаєш мо’ часом? А ще – мамути-блокпости посеред диких поліських лісів та замерзлих боліт. І дивовижний схід весняного сонця. Фільмую все в голові – на довгу пам’ять. Кава з пластиковим запахом у придорожньому кафе, приправлена боязким і розгубленим поглядом продавчині. Мережі тут немає. Є мережа сердець і невимовних душ: «Як ти?» – «Добре». Якась прадавня містерія, в яку ти віриш попри забобони, смерті, поранення, вибухи авіабомб чи «градів». У моїй душі – спокій, надія та шурхіт соснового гілля об брезент бойової машини, наче тихий сміх загадкової мавки до тих, що йдуть чорнотопом…
«Виїзд!!!» Кажуть: у вас є вибір – їхати цією простріляною зусібіч дорогою або петляти он тим замінованим полем. Ти ковтаєш пил Водій втоплює педаль. «Газу!» Проскочили. Потім ночуєш у розпанаханій мінами посадці край стертого з лиця землі поля. Ніздрі забиті пилом так, що ти не чуєш смороду мертвих диких свиней, які догнивають у вирвах. Засинаєш, а насправді – провалюєшся в ніч… Ненадовго, бо знову: «Виїзд!!!»
Юрій Костишин (псевдо «Кіт Характерник»). Народився у Тернополі в 1977 році. В 2015-му добровільно долучився до лав ЗСУ. Проходив службу в складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Після початку повномасштабного російського вторгнення воював у складі 44-ї окремої артилерійської бригади. Брав участь в обороні Києва, воював на Житомирщині, Донеччині, Запоріжжі, Курщині та Сумщині.
Поміж боями на фронті почав фотографувати на телефон природу та своїх побратимів. З 2023-го фронтові світлини Юрія презентували в Україні та за кордоном, мав персональні виставки у Львові, Тернополі, Києві та Вільнюсі.
Світлини Кота Характерника були використані в артбуці Інни Гончар «#4.5.0.», збірці віршів Валерія Пузіка «Три медалі в шухляді», поетичій збірці «Критик до народу або вірші мого дитинства» вже загиблого воїна Назара Мялікгулиєва. Також фоторобота Юрія є на обкладинці релізу гурту «Забавка і Дмитрик — Руїна» на слова Василя Труш-Коваля.
У 2022-му текст Юрія публікувався у благодійному книжковому проєкті Мартина Якуба «Йбн блд рсн», а у 2023-му – у антології військових письменників «Голоси». З віршем Юрія Руфа «Чорним по білому» долучився до аудіозбірки «Незламні», де захисники читають українську поезію.
Кіт Характерник вже був у «Літтреді», щоправда як автор фото до збірки Voices of defenders, що є частиною одноіменного українсько-данський проєкту для підтримки молодих захисників та військових волонтерів в Україні. Його здійснює команда YMCA Lviv разом із KFUM og KFUK i Danmark за фінансування CISU (Civil Society in Development) Данії. А нещодавно оприлюднили наступну частину проєкту Stories of Warriors, для якої 10 захисників та захисниць написали новели, а ще 10 озвучили їх для аудіозбірки.
