Як ви ставитесь до любові без зобов’язань? Вірю, від мене питання дещо дивне, та за останній тиждень навалилось забагато всього. Тож хочеться раз в ніколи почитати і подумати про щось не надто серйозне. Саме тому сьогодні у медіа «Львівська Пошта» публікуємо огляд літературознавиці і літературної критикині Ганни Улюри «Вічні образи і плинна література: як мінялося наше ставлення до любові без зобов’язань – Дон Жуан знає».
Не думати про серйозне зрештою таки не вдасться. Та відволіктись – ще й як. Бо Ганна підібрала для цього огляду книжки, в яких Дон Жуан – жінка, вічний спокусник, котрого виправляє щире кохання (чи ні?), підстаркуватий Казанова, вуаєрист, який сам нічого й не пережив. І навіть зламаний хлопчик, що повторює батьків сценарій життя.
Вічні образи і плинна література
Вічні образи. Це одне з понять, що характеризує складну систему літературних впливів, першоджерело яких або втрачене, або не локалізоване чітко; вужче – один зі способів інтертексту. Праворуч від вічного образу – кліше, ліворуч – загальне місце, топос. А от чого поруч нема, так це архетипу: вічний образ не синонім архетипу, а антонім. Архетип відбиває якісь докорінні, початкові, універсальні особливості людської психіки.
Вічні образи можуть з’явитися тільки в певному контексті і поволі ставати типом – літературним, уже потім психологічним. Гамлет, Дон Кіхот, Кармен, Дон Жуан, що менше на себе вони схожі, то скоріше ми їх в книжці впізнаємо. Для них важить контекст, а уже потім зміст. Вони існують поза твором, в реальності митця, навіть тоді, коли є героями твору.
Дон Жуан, подейкують, був спочатку реальною людиною і жив у Севільї у ХІV столітті. Уже в XVII століття це стало неважливим, адже Дон Жуан став героєм п’єси Тірсо де Моліно і відтоді пішов по руках. Здається, кожен класичний драматург і кожен других класичний поет мусили долучитися до трактування цього образу. Так сформувався більш-менш сталий набір рис, за якими ми впізнаємо Дон Жуана (а заодно і донжуана). Це цінник, спокусник, зрадник, що живе заради насолод і «полювання». Легка здобич йому не цікава, не задумуючись, убиває чоловіків, котрі заступаються за честь жінок. Один із убитих приходить з того світу і забирає розпутника в пекло.
Дон Жуан – це завжди любовний трикутник і божий гнів, що відновлює справедливість. Попри таку доста жорстку сюжетну схему, Дон Жуан як вічний образ на диво адаптивний. Він пристосовувався до всіх без винятку естетичних концепцій і художніх стилів. А в постмодернізмі йому – так просто рай (ну чи пекло, якщо звертатись до першоджерела).
Джейн Делінн «Дон Жуан у Віліджі» (1990)
Її героїня імені не має, лише те назвисько, котре винесене в заголовок – Дон Жуан. І яка ж вона зарозуміла прикра жінка! Вибісила навіть найвідданіших читачів L-прози, але саме це і мала на меті. В епіграф винесена репліка з Брета Істона Елліса – того, хто задав центр канону «американських психопатів» і навчив обережно ставитися до відвертих сповідей мерзенників. Вони можуть вигадувати про себе бозна що лише для того, щоби нас вибісити і довести до стану, який і самі обожнюють – праведної люті без підстав.
Вона подорожує. Це і є сюжет «Дон Жуану»: героїня двадцять років переміщається в просторі. На це вказують навіть назви розділів – «Пуерто-Рико», «Ібіса», «Айова», тощо. В своїй мандрах вона мала в носі звичаї і ритуали місцевих. До прикладу, в Марокко господарка гест-хаусу привітала її, на погляд американки, надто тепло, але то була просто гостинність. Та вона всю ніч лежить гола-готова в своєму ліжечку і чекає, коли господиня прийде отримати те, на що зробила заяву. І злиться, бо та не приходить.
Такі мандри свого часу організовувалися в класичні шахрайські романи. Герой шукає пригод на свою голову, бо відверто нудьгує і потребує нових вражень. І поки шукає – влаштовує іншим проблеми. Не варто сподіватись, що в такому творі головний герой чогось навчиться. Він уже все про себе знає: «Я – покидьок». Вона – з цієї когорти, з пікаро: шукає сильних сексуальних переживань. А собі бреше, що в пошуку тієї самої єдиної.
Героїня фліртує і приводить до себе жінок, які її приваблюють. І навіть тих, якими вона гидує (а чому ні? – це розширює межі її досвіду). В її ліжку опиняються схвильовані єврейські домогосподарки і розбещені голлівудській діви. Насправді вона дещо ворожа до своїх партнерок, навіть зневажлива. Часом складається враження, що вона не любить жінок, і в першу чергу – не спроможна любити себе, яка любить жінок (авторка залишає роботу нашій уяві і емпатії, щоби осягнути причин самоненависті героїні).
Картинка психологічно складна. А описи сексу – прості і чіткі, як перші дві хвилини пошуку на порнхабі. Але є один прикметний момент: вона нам спеціально розповідає про поганий секс – від легкого непорозуміння до повної катастрофи. Спить з тими, кого не хоче, закохується в тих, хто її зневажає і відмовляє тим, хто в ній зацікавлений. Це і смішно, і болісно.
Леді Дон Жуан повертається додому в Нью-Йорк після черги невдалих сексуальних пригод. Саме набирає силу пандемія СНІДу, доба сексуального протесту закінчилася, надто небезпечно і страшно. І вона вертається туди, де дім, щоби знову сидіти перед шинквасом і чекати на ту саму. Підозрюю, що на себе саму, але та бажана Я десь забарилася.
Сама собі Дон Жуан, сама собі Командор – а ніяк не проб’є північ.
Ерік-Емманюель Шмітт «Ніч у Валоні» (1991)
Дружина королівського ювеліра, графиня-господиня впливового салону, мадемуазель, яка відома своїми любовними романами (книжками в сенсі), монахиня. Цих жінок терміново закликала до свого палацу герцогиня. Всі вони впізнають чоловіка на портреті, що прикрашає вітальню. Герцогиня зібрала разом жертв Дон Жуана, а якого запросила на вечерю. Командор тут – жінка і наразі жива, одна з командорів.
Пані організовують судовий процес. Дон Жуан має спокутати зло, що спричинив жінкам: до ранку мусить або назватися мужем, або піти в Бастилію. Дон Жуан обирає одружитися з юною Анжелікою – похресницею герцогині. З Анжелікою вони познайомилися п’ять місяців тому, мали інтрижку, за честь дівчини вступився брат і Дон Жан убив його на дуелі. Дон Жуан якось легко погоджується на шлюб, щось тут дивне відбувається: Дон Жуан вперше в житті закоханий.
Одна з ознак цього вічного образу – атеїзм і блюзнірство. З ними, а не з сексуальністю, як може здатися, працює п’єса. «Те, що я відчуваю до тебе, і є Бог», – говорить людина, яку вперше в житті кохає Жуан. І ясно що взаємно, і ясно що кохання неможливе. Дебютна п’єса Шмітта «Ніч у Валоні» найактивніше сперечається з «Дон Жуаном» Мольєра. Тоді розпутник чітко притримувався поглядів Декарта: ніякого дуалізму душі і тіла, ніякої великої кінцевої мети творіння, людина – автомат, механізм, біоробот (NB: ім’я Декарта, до речі, виринає чи не в кожній адаптації сюжету про Дон Жуана!). Дон Жуан Шмітта наче згодний з цим. Зустріне на вулиці статую, що раптом почне рухатися. Згодом виявиться: то молодик на підпитку вирішив видати себе за механічну ляльку. Це ще один тутешній Командор. При цьому Дон Жуан Шмітта послідовний анти-картіанець: раціоналізм в ньому поступається містицизму, він відчуває Гнів Божий і учиться називати його Коханням.
У фіналі п’єси Дон Жуан помирає і народжується людина. Можна читати: помирає вічний образ, щоби стати героєм Шмітта. Чи: помирає тіло, спрагле насолод, щоби народилася душа, спроможна очиститися (Валонь – відомий осередок католицизму). Або: інстинкти поступилися спроможностям, лялька перетворилася на вольового суб’єкта, і Декарт гірко заридав. А можна…
Шмітт на диво серйозний в своїх міркуваннях про перевиховання розпутника прикладом платонічного відданого кохання. Такий серйозний, що чується обман. Дон Жуан і його слуга весь час на сцені то з тютюнницею, то з люлькою. Пам’ятаєте картину Маґріта «Віроломство образів», де люлька підписана «Це не люлька»? Так от: це не Дон Жуан.
Ганс-Йозеф Ортайль «Ніч Дона Жуана» (2000)
У Празі готуються до прем’єри нової опери Моцарта «Дон Жуан». Лібрето пише італієць Лоренцо да Понте. До земляка (котрого люто ненавидить) приїздить Джакомо Казанова. Понто, візитуючи Казанову, зустрічає прекрасну Йоанну, і тут же вирішує оволодіти юнкою. Йоанна має свій клопіт: у монастирі поволі божеволіє її господиня Анна Марія, котрій у мареннях приходить темний незнайомець і спокушає її. А лібрето тим часом складається порожнє і ганебне, наче ті байки про Дона Жуана, що ґвалтує на нічних вулицях жінок і за те мучиться в пеклі. Та ті байки нині хіба в кнайпах для плебсу переповідають.
Казанова, маніпулюючи Понто, вирішує внести корективи в історію великого спокусника. Тепер опера має стати його мемуарами. Моцарт, котрий щойно втратив батька, намагається передати цей біль через музику і присвячує свою оперу сестрі Марії Анні. Але від роботи його відволікають принади сопрано Йозефи Душек і ревнощі Констанци. Йоанна підмічає, що з майстром Джакомо щось нечисте, і ця темнота її вабить, але наразі вона стає коханкою… Ну добре, все заварилося густо, страва пісною не буде. Прохідна белетристика, а точніше відвертий до непристойності масліт від Ганса-Йозефа Ортайля, є глибшою, ніж здається. Це не атракціон в чистому вигляді, а метапроза (книжка про те, як пишуть книжки). «Ніч Дона Жуана» – парафраз класичної новели «Дон Жуан» Ернста Теодора Амадея Гофмана. Герой Гофмана прокидається від звуків духового оркестру – почалася репетиція в театрі по сусідству з готелем. Саме такий початок має і роман Ортайля: так само прокидається Казанова. І там, і там, до слова, грають фрагмент з «Дон Жуана», але у Гофмана акцент – на гобої, а у Ортайля – на валторні (нічим не примітній саме в цій опері). На валторні в романі грає юнак, що стане слугою, протеже Казанови та водночас прототипом Лепорелло і матеріалізацією самого Дон Жуана. Невинний юнак завершить роман у статусі цинічного спокусника. От це і є «партія валторни» тут.
Три Дони Жуани: гофманівський, моцартовий і той, що йому позичив свій досвід Казанова. Один юнак, якого занапастила сукупність історій тих трьох. Четвертий Дон Жуан. Люди і художні типи в «Ночі Дон Жуана» переходять одні в одних так стрімко, що зрештою зливаються. В новеллі Гофмана міркують, як біографія стає культурним кодом; в романі Ортайля обдумують зворотній процес. І що? Одна зі сцен роману – венеціанський маскарад, який Казанова влаштовує в Празі. За етикетом господар дому єдиний не вдягає маску. Завершується книжка рішенням пристаркуватого розпутника почати писати мемуари.
При цьому найкраще в «Ночі Дона Жуана»: Командор тут так і не з’явиться.
Петер Гандке «Дон Жуан (з власних уст)» (2004)
У Пор-Роялі (комуна, сформована навколо жіночого монастиря) початку 2000-х живе відлюдник-книжник. Він надає перевагу мирній рутині над стрімкою війною і нудить світом. Одного дня перед ним з’являється Дон Жуан. Легендарний коханець підглядав за парочкою, що любилася в кущах, і тепер втікає, поки його не побили за це.
Жуан-вуаєрист поселяється у відлюдника. Разом вони готують-споживають розкішні страви і ведуть довгі розмови. В подяку за гостинність Дон Жуан розказує господарю про один тиждень зі свого життя.
Дон Жуан пережив важку втрату, померла його дитина чи кохана жінка (хтозна) і за звичкою він подався в подорожі – Грузія, Сирія, Норвегія, Північна Африка, Росія і от Франція. Сам він не безсмертний, але невразливий. І між іншим: не спокусив жодної жінки, як ніколи і не піддавався спокусі, просто жахливо привабливий для жінок. Вони боготворять його як рятівника. Його обирають ті жінки, котрі стоять на порозі смерті чи безуму. В одному кавказькому селі дон потрапляє на весілля, де на нього звертає увагу наречена, і Жуан мусить відповісти на її поклик. Так завершується його траур.
Дон Жуан Гандке, хоча розказує «з власних уст», від Я не говорить. Використовує безособові конструкції, котрі відлюдник нам передає в формі Він-оповіді. Вона нічим не нагадує історію, розказану про цікаву людину зі слів самої людини. Власне, в цій історії Дон Жуана і немає. Той, хто так назвався, переповідає чужі розмови, описує підглянуті еротичні сцени і оточуючі його ландшафти. І буцімто ніц не знає про вічного дона. Раптом імпульсивний ідальго став романтичним фланером. Віднині це єдиний справжній Дон Жуан, всі інші – хибні, літературні вигадки (так нам повідомляє відлюдник-оповідач).
Дон Жуан Гандке дарує звільнення, мить абсолютної свободи. Звісно Командора в цій історії бути не може, бо ніхто ж не карає за дари щастя. Чи все таки карають? Дон Жуан виснажений, заляканий, втомлений, старий і плекає думку, що таки не є безсмертним. Сім жінок одного тижня Дон Жуана, які стали героїнями розповіді, у фіналі короткого роману приходять разом у Пор-Рояль (жіночий монастир, нагадаю). І вони не помічають одна одну: Дон Жуан зробив їх настільки унікальними, що вони одна одній тепер – Абсолютний Чужий.
Це притча, очевидно. Дон Жуан в романі ходить вперед спиною, так часто-часто зображають час. Час звільнює. І засліплює. І покидає напризволяще.
Роберт Менассе «Дон Хуан із Ла-Манчі, або Як виховати хіть» (2007)
Натан – редактор сторінки світського життя в жовтуватій віденській газеті, дитя сексуальної революції 1970-х. Його генерація не мислить себе поза еротичним підтекстом. Але у Натана випадок і без того гострий: за татуся мав ще того ловеласа, перепрошую, донжуана.
«Можеш бути щасливим із першою жінкою чи з останньою», – з такою батьківською порадою Натан рушає в доросле життя. Батьківський заповіт він вшанував. Тільки-от коли Натану було шість, шлюб батьків закінчився пекельним розлученням. Мати після цього почала міняти чоловіків, як рукавички, і вони чомусь гинули у дивний спосіб.
Нині Натану під шістдесят, жінок має забагато і кожна наступна може стати останньою, а щастя все катма. Він втратив здатність насолоджуватися сексом, але не спромігся ті насолоди забути. От так всю книжку й переходить від жінки до жінки, не шкодуючи для нас подробиць (з пропозиції анального сексу в першому ж реченні роману, між іншим).
Фінальна сцена «Дона Хуана» бентежить своєю саркастичністю: переодягнений і загримований під жінку Натан чекає, що зараз його жорстко візьме чергова коханка, вбрана як чоловік. Ні, Роберт Менассе – не порнограф (а міг би ним бути, чесно), він – трагік. Уже з назви видно, що в романі Менассе поєднуються (доста претензійно) два вічні образи – Дон Жуан і Дон Кіхот. Обидва майстерно наздоганяють свої ілюзії і отримують від фантазій цілком реальних копняків.
У «Дон Хуані із Ла-Манчі» розгортається одна відома щодо Дон Жуана теза. Цей образ Альбер Камю назвав Сізіфом у ліжку. Він не колекціонує жінок і не шкодує про зраджене кохання – для цього треба уміти бачити своє минуле, а Дон Жуан цього не уміє, він існує поза часом, в дурних повторах безкінечності. Власне, Натан Менассе – це Дон Жуан за версією Камю.
За порадою психотерапевтки Дон Хуан починає писати мемуари. Її звати Ханною. Саме ця Донна Анна (бо Анни тут дві) дарує тутешньому Дон Жуану не любов, а прощення – цілком в рецептах психоаналітичного ХХ століття: проговорена травма стає просто поганим спогадом.
І, до слова, Дон Хуан Менассе одружений.
Отака картинка складається. Висновки можете зробити самі. А ще запрошую продовжити дослідження образу Дона Жуана. Тепер вже в театрі. Читайте мій огляд «Камінний господар» від Театру Лесі і заньківчан: батл чи суголосся?» і йдіть дивитись, як попрацювали з текстом Лесі Українки два львівські театри. У Театра Лесі ерополітичну драму «Жага» Владислава Білоненка показуватимуть 7 вересня. А притчу «Камінний господар» Сергія Маслобойщикова у театрі Заньковецької – 12 жовтня.
