Це мав би бути підсумковий текст про IV Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера». Але я не маю права писати його як звичний журналістський матеріал. Надто багато особистих емоцій у спогадах про чотири шалені дні в Луцьку (половина з них фестивальні), які подарувала мені сама подія і команда, яка її організовувала.
Почну здалеку. Цієї історії могло б і не бути, якби комунікаційницею «Фронтери» цього року не стала моя подруга Лілія Шутяк. Саме вона підбила мене поїхати на цей фестиваль. Але це ж Луцьк, учасники – автори з інших міст, журналісти із всеукраїнських та європейських медіа та жодної прив’язки до Львова. А медіа «Львівська Пошта» – локальне. Проте ми підтримували ІІІ фестиваль «Фронтера» в 2020-му. Тож після чотирирічної перерви я таки мала побачити все на власні очі й розповісти вам.
Україні потрібно більше голосів
Українська культура і мова були на «Фронтері» всюди: нею говорили навіть закордонні учасники. Україніст і перекладач Ришард Купідура зазначив, що за час війни українці не розгубили своєї відвертості та відкритості до розмови, проте зрозуміли, як важливо окреслювати свою роль і місце в світі. Марцін Гачковський, який перекладає українських авторів, був щиро здивований, що в час війни «Фронтера» організована на такому рівні. А португальська репортерка Ана Франса, котра подавала новини з України з перших днів російського вторгнення, зраділа, що Луцьк знову наповнений людьми і життям. Вона розповіла про свою книгу «Шевченко з простріленою головою», у якій ділиться побаченим і пізнаним про Україну, українців із різних регіонів. І зауважила, що такі фестивалі – також форма спротиву.
Тож, здається, творці «Фронтери» таки досягли своєї мети: знайшли голоси, які адвокатуватимуть Україну за кордоном. Проте ми всі маємо шукати їх, бо їм більше довіряють, їх більше чують, переконана Ірена Карпа. Культура, література такому адвокатуванню особливо пасують. І варто робити це не тільки висвітлюючи втрати, страждання, а через історії людей. Смертей так багато, що вони більше не вражають, як би це страшно не звучало. Ці слова, сказані Марічкою Паплаускайте під час презентації книги «Потяг прибуває за розкладом», ріжуть по живому.
Але вони правдиві. Маємо шукати нові шляхи, як достукатися до сердець і умів для розуміння й підтримки. Зрештою, в українців і решти народів Європи не так мало спільного, як може здаватися на перший погляд. Навіть у літературі це прекрасно окреслив літературознавець Ростислав Семків на фестивалі під час лекції про зв’язок української та романської літератур. Цей зв’язок і взаємопроникнення тривають уже не перше століття, тепер вони стають більш інтенсивними. То чому цим не послуговуватися?
Все для військових і перемоги
Почну з кінця. На IV фестивалі «Фронтера» завдяки спільним зусиллям 2000 відвідувачів, організаторів і партнерів за два дні вдалося зібрати 338 100 гривень для благодійного фонду «Ангар. Україна». За них придбають 23 дрони для ЗСУ, точніше для 141-ї піхотної окремої бригади. Окрім цього, громадська організація Azov One зібрала на фестивалі майже 109 552 гривні для «Азову».
І хоч усім присутнім не треба було нагадувати, завдяки кому ми можемо бути на «Фронтері», ці нагадування були всюди. Від самісінького входу на локацію, за яким розташували вуличну виставку про письменників, які стали військовими. Один із них – лучанин Павло Коробчук – згадав про це в дописі на своїй фейсбук-сторінці. І хоч не зміг фізично бути на фестивалі, але тішився, що хоч так присутній на ньому. Були тут і цитати з його текстів, надруковані на футболках волонтерів. А от речник Міноборони Дмитро Лазуткін таки зміг вирватися на три години і стати учасником розмови та читань «Поміж сирен». Також на події я зауважила поета й перекладача Юрія Матевощука, а ще пластуна, мандрівника й ветерана Віктора-Миколу Гаврилюка, якому дивом вдалося врятувати ногу після тяжкого поранення в серпні 2023 року.
QR-коди для збору пожертв були на головних екранах і всюди, де тільки можна. Учасники й ведуча фестивалю Яна Брензей постійно нагадували про донати. На аукціонах розіграли все, що могли, навіть бейдж учасника Сергія Чиркова. А ввечері 28 липня відвідувачі й учасники події вшанували пам’ять загиблих військовополонених захисників «Азовсталі» внаслідок теракту в Оленівці.
Люди – це найважливіше!
«Фронтера» здивувала мене турботою про людей. Усіх без винятку. Одразу помітно, що фестиваль творять із великої любові до міста, української культури. Команда проєкту і три десятки партнерів, які доклалися до нього, зробили все можливе, щоб ці дні стали особливими. Не тільки для українських і закордонних гостей, медіа, а й для відвідувачів фестивалю. Місцевих і приїжджих, малих і дорослих, цивільних і військових, навіть для чотирилапих (для них мисочки з водою поставили). Завдяки консультації від «Доступно.UA» організатори зробили зручною локацію для людей з інвалідністю, а більшість заходів супроводжував сурдопереклад. Не пам’ятаю, де й коли я бачила стільки людей на колісних кріслах і батьків з візочками, які так комфортно почувались. Як і відвідувачів з паличками, для яких фестиваль став культурною реабілітацією. На цьому мені наголосив один із них, коли дізнався, що я медійниця.
Турбота відчувалася в усьому: від чистих туалетів і безкоштовної питної води до смачної їжі на фудкорті та швидкого вирішення дрібних непорозумінь. Тут подбали про дитячі забави і зручну локацію для відпочинку та читання книжок учасників, придбаних на ятці «Книжкового лева». На території Окольного замку було добре навіть під суботнім палючим сонцем і недільним холодним дощем. Тривожність, яка заважає мені нормально жити всі 10 років війни, відступила. Бо відчувалося, що я серед своїх – людей, які поділяють мої проукраїнські цінності.
Чим запам’яталась «Фронтера» її творцям
Здобутки й цифри у підсумках можна описувати довго. Але мені важливіше було дізнатися, що запам’ятають ті, котрі вклалися в цю подію. Для Елли Яцути, засновниці літературної платформи «Фронтера», яка творить фестиваль, найважливішим стало співрозуміння, співчуття, єднання, яких вдалося досягти. Ці відчуття та емоції люди згадуватимуть ще довго. Багато хто з присутніх вже готовий їхати на V фестиваль «Фронтера». Як і ті, котрі не змогли потрапити на цю подію. Бо на фото, у відео й дописах про неї вдалося передати цей особливий настрій.
«Це означає, що нам вдалося вселити в людей віру, що фестиваль у 2025-му буде. Що країна вистоїть. Що й за рік буде змога організовувати в Україні такі великі культурні події. Дуже важливо, що люди мають відчуття оптимізму, мотивації та енергії. Особливо в момент, коли довкола нас стільки зневіри та розпачу», – переконана вона.
Елла певна, що фестиваль дав відчуття своїх серед своїх, людей, які поруч і готові підставити плече: «Ми часто згадуємо початок 2022-го. Пам’ятаєте, які ми тоді були об’єднані? Це відчуття було на фестивалі. От тільки ми єдналися не довкола величезної трагедії, а довкола хорошого. Прекрасно, що в Україні є культура, література, мистецтво. Все це об’єднує українців, дозволяє нам пишатися собою».
Відчуття надійного плеча «Фронтера» дала і моїй подрузі Лілії Шутяк. Вона приєдналася до команди за півтора місяця до початку фестивалю. Прийшла в сформований колектив, який має не один рік досвіду в культурному менеджменті. «Фронтера» для мене – це не лише про творення літературної історії України. Це й про зустрічі зі своїми – людьми, які надихають, змушують рухатися вперед і робити все, щоби про Україну знову й знову говорили в європейському медіапросторі», – пояснює колежанка.
Львівські ниточки
На відкритті фестивалю «Фронтера» промову мав виголосити Остап Сливинський – поет, перекладач, літературознавець, доцент кафедри філології Гуманітарного факультету УКУ, а головне львів’янин. Проте стався форс-мажор, і він не зміг цього зробити. Але промова таки прозвучала зі сцени і… в ній було так багато важливого, львівського, цінного особисто для мене! Це й історія про обстріл міста, під час якого Катерина Міхаліцина написала вірш. І згадки наших, яких забрала ця війна. Рука сама потягнулася до клавіатури – і цей Остапів текст, який спонукає до розмови, став першим матеріалом з «Фронтери». Не лише для «Львівської Пошти», а й узагалі для всіх медіа.
За п’ять днів до старту події гурт DakhTrio, який мав закривати перший день фестивалю, із особистих причин відмовився від участі. Їхнє місце зайняла NAZVA – галицько-донбаський, а фактично львівський гурт. Якщо раптом хто не знає, засновник команди Павло Гоц керував ДК NAZVA – першим приватним домом культури, який закрився в грудні 2022-го. Виступ на «Фронтері» став луцьким дебютом дуету – надзвичайно вдалим, як на мене. Більшість відвідувачів фестивалю просто не могли всидіти на місці під їхній альтернативний етноартхаос. А дехто завдяки цьому виступу відкрив для себе творчість гурту, хоча мені здавалося, що його пісні звучать звідусіль.
І трохи особистого
Дорогу до Луцька я мала долати потягом Ужгород – Ковель, але колега ще по «Львівській газеті» Катерина Сліпченко запропонувала їхати разом автівкою. Всі 20 років у журналістиці я дивлюся на неї як на гуру. Бо те, що вони з Лідою Мельник, Яриною Коваль і Наталкою Сняданко робили у відділі культури, видавалося мені недосяжним. До слова, завдяки останній колонки для «Львівської Пошти», куди дівчата перейшли із «ЛГ» у повному складі, писали, зокрема, Артем Чех і Остап Сливинський. Згодом відділ культури доручили мені, і ось уже 12 років я працюю у ньому з єдиною думкою – тільки б не зіпсувати їхню справу.
Ці кілька годин у дорозі за щирою розмовою змусили мене задуматися. Як і розвіртуалення з талановитою поеткою і перекладачкою Ією Ківою – донеччанкою, яка через війну переїхала до Києва, а потім оселилась у Львові. І увесь час, проведений на фестивалі «Фронтера». Досі думаю, чому ми так часто знецінюємо себе, сумніваємося в собі, чому гаємо час через надуманий страх, замість того щоб спілкуватися з цікавими та важливими людьми, збирати їх унікальні історії нашої культури. Особливо зараз, коли її, нас намагаються знищити. Тож я пообіцяла собі бути сміливішою, беручи приклад із «Фронтери».
