Не хотілося мені писати про документальний фільм «Океан Ельзи: Спостереження шторму», який вийшов у прокат 6 листопада. Але знайомі й читачі медіа «Львівська Пошта» дотиснули за кілька тижнів. Тому здаюся і розповідаю, що, на мій погляд, так, а що не так з цією роботою.
Трохи цифр і фактів
«Океан Ельзи: Спостереження шторму» зняла студія Knife! Films на замовлення сервісу Sweet.tv, який інвестував у стрічку понад 10 мільйонів гривень і сподівається, що ця сума повернеться за рік. Робота стала першим документальним проєктом у лінійці контенту Sweet.tv Originals. Зйомки почалися влітку 2023-го.
За даними Kinomania Film Distribution на 24 листопада «Океан Ельзи: Спостереження шторму» вже зібрав у прокаті 7 754 228 грн. Зібрані за перші два дні 632 607 грн передають на реабілітацію військових в Unbroken. Переглянули фільм 39 925 глядачів. З такими показниками не певна, чи вдасться цій документалці переплюнути наразі найкасовішу в Україні «Антарктиду» Антона Птушкіна, яка зібрала 75 млн грн. Або фільм «Яремчук: Незрівнянний світ краси», збори від якого становлять понад 15 млн грн.
До слова, режисер Артем Григорян і продюсер Максим Сердюк останнього згаданого мною фільму працювали на тих самих позиціях і над «Океаном Ельзи…». В обох фільмах автори наступають на ті самі граблі, бо виконавчими продюсерами стають Святослав Вакарчук і Марія Яремчук відповідно. А це вже про контроль над стрічками, тобто об’єктивного погляду не варто чекати. Чи не тому в обох роботах є білі плями в оповіді, обходження гострих кутів і намагання причесати історії, які аж ніяк не були такими гладкими й однозначними.
30-річна історія гурту чи приправлена роздумами хронологія?
Чого чекати від документалки «Океан Ельзи: Спостереження шторму»? Гарно знятих сцен і хорошого монтажу. Море архівних і не бачених досі фото та відео. Звісно, багато музики, яка супроводжувала нас усі ці 30 років. Не можу сперечатися зі сказаним у фільмі, що вже маємо покоління дорослих українців, для яких «Океан Ельзи» співав усе їхнє життя.
Як і з тим, що музика гурту так чи інакше супроводжувала нас впродовж більшої частини історії незалежної України. Так, іноді емоційно торкає і накриває. Проте стрічка фактично виїжджає на сентиментах і спогадах, бо глядачі мимоволі згадують моменти життя, з якими в них пов’язані пісні «ОЕ». Але хіба сентименти – ознака якісного кіно?
Основна канва «Океану Ельзи…» складена за принципом хронології. Згрубша кажучи, «як народився, вивчився, одружився, працював…», так і тут: зустрілись у Львові, переїхали до Києва, успіх і розпад, новий склад, Майдани, війна, пережили 30-річчя гурту, працюємо далі.
Я довго не могла знайти вдале формулювання, що ж не так, чому магія кіно не спрацювала для мене. І зрозуміла лише тоді, коли писала цей текст: документалка нагадує мені враження від «шішного» тексту. Якщо не вчитуватися, то все гладко й красиво. Та при глибшому зануренні розумієш, що все замилене, бракує деталей і яскравих акцентів.
Де ж найцікавіше?
Найбільша перевага і водночас недолік фільму «Океан Ельзи: Спостереження шторму» в тому, що він намагається охопити щонайширше коло глядачів (зрештою, як і музика «ОЕ»). Тож якщо ви не дуже цікавились історією гурту, не стежили за всіма перипетіями довкола нього, то ця стрічка саме для вас. І, можливо, таки стане «відвертою розповіддю про головний гурт незалежної України», як мовиться в описі.
Якщо ж знаєте про «ОЕ» трохи більше, ніж його пісні, будьте готові до нерозкритих питань і незакритих гештальтів. Отут якраз дуже чітко проявляється риса, притаманна нашим політикам (нагадаю, що Вакарчук був двічі по року народним депутатом, навіть очолив партію «Голос»), – недомовленість. І вона тягнеться наскрізною ниткою крізь увесь фільм.
Решта учасників гурту з різних складів де-не-де відхиляють завісу позасценічного життя «ОЕ». Є в стрічці трошки про гастролі, фанаток (Денис Дудко таки трохи відсмалив) і п’яні дебоші (Мілош Єліч). А від фронтмена чуємо хіба, як махав ножем, коли йому накуреному явився Мерк’юрі. І ще про ідею викинути телевізор з вікна готелю, яку так і не вдалося втілити.
Так, «Океан Ельзи: Спостереження шторму» багатий на спогади й людські моменти. Тут є про невпевненість у собі та невміння триматися на сцені, сумніви, дивні танці, навіть якісь внутряки з продюсерами й музикантами. Є навіть пояснення, чому «океани» не брали участі у відборі на «Євробачення» і чому Вакарчук не носить годинника.
Але того, що називають «м’ясо», нема. І це чи не найбільше розчарування від фільму. Бо, попри все почуте, учасники «ОЕ» складають враження білих і пухнастих. А де ж рок в історії про рок-гурт?
Розвал золотого складу «ОЕ»: зіркова хвороба чи «так сі стало»?
Та й без року не до кінця розкритих питань у фільмі «Океан Ельзи…» вистачає. Наче й розповідають Вакарчук, Гудімов, Хусточка про створення гурту, львівський період, але мені бракувало спогадів про «Ляльку» (хоч шматочок відео звідти таки є) з «Дзиґою» і Марека Іващишина. Хіба можна за вуха притягнути Славкове: «Коли ми виїхали з підвального Львова, арттусовки, в повсякденний, то від його культурного життя хотілось бігти». Але саме в «Ляльці» «ОЕ» починав і отримував перші гонорари за виступи.
Наче й говорять про причини виходу з гурту Шуров із Хуточкою та Гудімов, але згладжуючи гострі кути. Помітно, що їм хочеться сказати більше, та не кажуть, щоб нікого не образити. Все списують на рішення менджменту просувати більше Вакарчука, що, зрештою, привело до його повного лідерства у колективі й одноосібного ухвалення рішень. Тож не дивно, що, не маючи можливості реалізуватись у гурті, вони розійшлися. І лише після цього змогли втілити власні проєкти – «Гудімов» та Esthetic Education.
Наче й каже Славко: «Лідерство – це не узурпація влади, а об’єктивна річ, тому що я пишу пісні, співаю на сцені плюс маю безапеляційний сильний характер, потужно викладаю свої думки і за них борюсь». Але так і не визнає навіть частково, що «це проєкт Слави Вакарчука в супроводі «Океану Ельзи», як влучно зауважує хтось із російськомовних журналістів у фільмі.
Петя Чернявський…
Ще одна нерозкрита історія про вихід з «ОЕ» гітариста Петра Чернявського, який замінив Павла Гудімова. Про творче розлучення оголосили 11 квітня 2013-го відпискою «рішення аргументовано творчими причинами і прийняте за спільною згодою всіх учасників групи». Петро чи не єдиний з «океанів», кого не було на концерті до 20-річчя гурту на «Олімпійському».
У фільмі помітно, що інші музиканти розповідають про нього знехотя. Клавішник Мілош Єліч згадує, що спочатку з ним було класно і легко працювати, але потім почалися конфліктні ситуації. Басист Денис Дудко прохоплюється: вилізали такі моменти, що навіть не хоче розказувати про це.
А от Вакарчук помітно сумує за Петром, з яким був дуже близьким. Каже: «Якщо говорити про музичну важливість Петі, то я думаю, що він найталановитіший і найбільш тонкий музикант, з яким я був на одній сцені. Та він часто ходив у власні подорожі, з яких не дуже любив повертатися до нас. Цілеспрямовано робив усе, щоб його перебування в групі ставало нестерпним. Просто вже далі не було сенсу. Та зі всіх музикантів він єдиний, з яким би я хотів, щоб так не було».
… і росія
Також мене здивувала «аж» двохвилинна розповідь про російську частину історії «ОЕ». Хтось із критиків каже у фільмі про «невід’ємну частину успіху та історії гурту, те, яке враження він справляв у росії на людей, медіаменеджерів». Про те, що «все почалося з успіху кліпу «Там, де нас нема» і переросло в постійні тури по росії, які в москві мали вигляд величезних концертів». І що все закінчилося в грудні 2013-го (24) концертом в аеропорту «Шереметьєво» для спецпроєкту «Дождя» (через 10 днів після виступу золотим складом на сцені Майдану).
«Вони брудними ногами потопталися по нашому серцю. Після того, що зробила росія з їх «зеленими чоловічками», анексії Криму, фейкових референдумів, було очевидно, що ноги нашої там більше не буде», – відрізав Вакарчук. Який в 2013-му і «Надєжду» співав для «Дождя», і «Я буду всегда с тобой» на «Новій хвилі», і відіграв з «ОЕ» годинний концерт на головній сцені найбільшого рок-фестивалю росії «Нашествие» (до того гурт виступав на ньому в 1999, 2000, 2004, 2006, 2010 і 2011 роках).
Так, я розумію, що шлях до слави в ті дореволюційні часи лежав через росію і що цим грішили чимало наших гуртів та виконавців. Але чому ж тоді у фільмі нема згадки, що популярність в росії «ОЕ» здобув після виходу в прокат «Брата 2», в саундтреку до якого дві їхні пісні? Чи про дружбу Вакарчука з Земфірою?
І тут я би повернулася до Чернявського, який до 2014-го і після співпрацював із Земфірою, зокрема в 2020-му став співпродюсером її синглу «Крим». А ще в 2014-му писав з Діаною Арбеніною альбом «Мальчик на шаре», продюсером якого став Євген Ступка, який раніше продюсував «ОЕ» (і співпрацював з Земфірою, Йолкою, Дорном, Білик). Плюс грав із гуртами «Токио»/«Мачете», з «Гимном болельщиков» у лютому 2014-го виступив на передвідкритті Олімпійських ігор у Сочі. Чи не тому Славко й Петро розійшлись, як у морі кораблі?
Це кіно про «Океан Ельзи» чи про його фронтмена?
Звісно, у фільмі бачимо Святослава Вакарчука. Його тут не просто багато, а надто багато, як на мене. Можете сперечатися, мовляв, він фронтмен, автор більшості пісень, у «ОЕ» від самого початку. Та, попри все, фронтмен – це не весь гурт.
Барабанщик Денис Глінін також є незмінним учасником колективу з 12 жовтня 1994-го (саме цей день вважають початком історії «океанів»). Ба більше, він грав з 1992-го і в попереднику «Океану Ельзи» – «Клані тиші». Однак після перегляду документалки в мене залишився стійкий посмак, що кіно більше про Вакарчука, аніж про всіх інших.
Гаразд, припустімо, що це так. Тоді в мене виникає ще більше питань. В документалці багато спогадів Вакарчука – дитячих, доокеанівських, про переїзд до Києва, специфіку написання пісень, виправдань щодо спроб у політиці, два Майдани і війну. Про батька як приклад, його депутатство, хворобу і смерть, з якою Славкові важко було змиритися.
«Мій тато абсолютно випадково проти своїх бажань, волею обставин опинився в політиці. Зі звичайного вченого раптом став народним депутатом останнього скликання Верховної Ради СРСР. Я бачив приклад, як людина, яка не хотіла ніколи цим займатися, раптом це робила, й успішно», – каже Вакарчук.
А про маму Світлану майже не говорить, про брата Олега взагалі ні слова (чи я щось пропустила?). І чому так мало згадує про жінок у своєму житті? У фільмі «аж» одна згадка про колишню обраницю, стилістку Лялю Фонарьову, з якою він був у стосунках 20 років і виховував її доньку Діану. Як і про теперішню супутницю життя – продюсерку Євгенію Яцуту, яка народила йому сина Ваню та доньку Солю (як до них звертається Славко у фільмі). Припустімо, що Вакарчук не говорить про особисте. Тоді навіщо показувати його відеорозмову з дітьми наприкінці стрічки?
Що ж маємо?
Особливим доповненням документалки «Океан Ельзи…» стали люди, які колись доклалися до просування гурту. Це колишній продюсер «ОЕ» Віталій Клімов, колишній піарник Віталій Бардецький і басист Олег Сук (Джон). От його мені хотілося б почути більше, бо він точно мав що розказати про початки «ОЕ». Цікавими думками поділилися Сергій Жадан, радіоведуча Соня Сотник, волонтерка Тата Кеплер. Хоч не зі всім сказаним ними я погоджуюся.
Також слово дали музичним журналістам і критикам, які, як на мене, озвучували у фільмі те, що не пасувало говорити самим «океанам».
Та для повноти картини мені бракувало людей збоку. Для прикладу, музикантів і виконавців, з якими «Океан Ельзи» був у одному середовищі. Але то вже мої забаганки, та й фільм не гумовий… його й так скоротили з п’яти- до двогодинного. Хтозна, може, в тих трьох і залишилося те непопсове, що могло зробити стрічку справді відвертою історією…
Що маємо в підсумку? Вдруге я б «Океан Ельзи: Спостереження шторму» не дивилася. Але для загального розвитку таки раджу це зробити. Бо не всім потрібні невідомі факти або чесні відповіді на питання. Фанатам і молоді напевно вистачить такої суб’єктивної історії успіху про мотивацію та важливість праці «хочеш – роби, досягай, іди вперед». І месіанства Вакарчука, пісні якого з особистих виросли в гімни часу.
А от справжньої гострої внутрякової документалки про «ОЕ» ми певно не діждемося. Думаю, що таку – «Океан Ельзи. Backstage» – 10 років тому зняв Сергій Буковський для Film.ua. Там були архіви, зібрані гуртом за два десятиліття, та інтерв’ю з музикантами. А ще матеріали з концертів туру до 20-річчя, робота музикантів, бекстейдж, репетиції, саундчеки. Фільм не вийшов ні в 2015-му, ні тепер, бо «не вдався», як пояснив прессекретар «ОЕ». Чому? Бо, як каже Сергій Буковський у інтерв’ю: «Це фільм не про музику, а фільм про відносини, насамперед всередині творчого колективу. Слава безсумнівно людина дуже талановита, але дуже непроста».
