«Як це взагалі можливо?» – почула я від колеги, коли анонсувала, що писатиму про студентську прем’єру за коміксом Арта Шпіґельмана «Маус». Цю виставу актори-четвертокурсники готували від початку навчального року. Кілька днів тому представили її глядачам, ще й в межах державного іспиту. Отут я побачила, пережила, переконалась, що поставити і втілити «Маус» таки можливо. Розповідаю як для медіа «Львівська Пошта» і раджу потрапити на покази 24-25 червня в Театрі Лесі (стежте за анонасми на їхній сторінці). Якщо ж дочитаєте текст до кінця, то дізнаєтесь ще й про український слід в коміксі «Маус».
Від захоженят до «Лави»
Рік спостерігаю за захоженятами – студентами курсу Дмитра Захоженка (тут наша з ним розмова) в ЛНУ імені Івана Франка. Хтозна, чи звернула б тоді увагу на них, якби самі не взялись за мене з усіх можливих сторін. Один з юних акторів Олександр Петрина навіть видзвонив мене у вихідний і перепросившись запросив на виставу. Зачарована такою наполегливістю я здалась, таки прийшла і не пошкодувала.
В 2023-му «Заходжу до Лесі» (а саме так тоді називався їх проєкт) створили репертуарний театр. З того часу взяли участь у «Золотому леві» та «Святі музики», їздили на гастролі, стали лабораторним театром «Лава». Мають вже сім постановок, серед яких Шекспір, Брехт (бачила, раджу), «Бу-Ба-Бу» (а її радить Юрій Андрухович). За кілька днів, 17-18 червня в Театрі драматургів у столиці покажуть Sex education (дівочу версію), написану Ніною Захоженко.
«Лава» вміє дивувати. Перш за все своєю щирістю. І якщо Театр Лесі – це ковток свіжого повітря, з якого для мене почалась зміна театрального Львова, то ця молодь і їхні роботи – те, без чого тепер не уявляю його. Вони нешаблонні, вільні, юні і водночас навдивовижу дорослі в тому, з чим працюють і як творять. Кидають виклик і провокують аж до незручності. Але, щиро кажучи, я до кінця не була певна, що такий непростий матеріал, як «Маус», їм по зубах.
Що таке «Маус»
«Маус. Сповідь уцілілого» Арта Шпіґельмана – наразі єдиний комікс, який здобув Пулітцерівську премію (1992). Це автобіографічна розповідь нью-йоркського художника-інтелектуала, описана у двох частинах графічного роману – дотаборовій і таборовій. Вона про те, як Арт записує історію батька Владека – польського єврея, який пережив Голокост – і створює за нею комікс. Його герої зображені антропоморфними тваринами: євреї – мишами, поляки – свинями, німці – котами, французи – жабами, американці – собаками.
Українською «Маус» вийшов у «Видавництві» в 2020-му в перекладі Ярослави Стріхи. Зараз його не знайти в книгарнях, але на сайті видавця триває передпродаж нового видання, яке попередньо чекають з друкарні вже в липні.
«Маус» – один із найцікавіших літературних текстів про травму другого-третього покоління після катастрофи. Про тих, хто виріс у тіні чужого болю й намагається привласнити й переповісти по-своєму досвід, що опирається оповіданню, знайшовший власний голос, всупереч тиску традиції, – пояснює Ярослава. – У нашому закутку Європи між великими історичними травмами ніколи не минало більше кількох поколінь. Та в нас травматичний досвід тих, кого особисто не зачепила трагедія, але кому все одно доведеться жити із провиною вцілілого і жахом секонд-генд, проговорений мало. Тож «Маус» не лише актуальний для багатьох, якщо не всіх потенційних читачів, а й заповнює напівпорожню нішу».
Чому вам варто побачити постановку «Маус»…
Якщо наважитесь подивитись «Маус» від «Лави» – точно вийдете після нього іншими. Ця вистава – інтенсивний 100-хвилиний психотерапевтичний сеанс, який ще довго після його завершення змусить думати про те, що хочеться забути і чого не хочеться відчувати. Ще до її початку вам доведеться зробити напозір легкий вибір, за який згодом доведеться відповідати. Від нього залежатиме, з якого боку ви сприйматимете історії Владека, Арті (і напевно свою). І повірте на слово, це матиме чимале значення.
«Маус» можна порівняти з потягом. Він стартує, повільно розхитучись, і заколисує спогадами 80-річного Владека (Анна Рябцева і Володимир Левінець) про молодечі походеньки з Люцією (Іванна Гуменюк, також у ролі дружини Арті Франсуази), одруження з першою дружиною Андзею (Єлизавета Пустовалова і Віра Ганчар). Про старі-добрі часи, коли дерева були зеленішими, а цукор солодшим. Попервах навіть його суперечки з сином Арті (Анастасія Іванес і Олюня Федина) і дружиною Малою (Яна Колодійчук і Аліна Кондратенко), старечі примхи та бурчання Владека не вибиваються із цього розміреного руху.
Але ви й незчуєтесь, як цей потяг з розвитком історії розженеться до такої швидкості, що вам нестерпно хотітиметься опинитись будь-де, лиш би не в ньому. Бо хто при розумі добровільно хоче переживати відчуття затягування зашморгу на шиї? А саме так сприймаються описані Шпіґельманом і відтворені акторами «Лави» події. Втрата первістка Ришо, затримання і зникнення один за одним великої родини, друзів. Пошук харчу і постійні переховування по «добрих» людях не за дякую, готових здати нацистам, щойно у вас закінчаться кошти.
Та з моменту потрапляння молодого Владека (Олександр Петрина і Андрій Галаджун) в Аушвіц хочеться хіба відвести очі і зажмуритись. Аби не бачити фізичних і моральних знущань над беззахисними, знесиленими людьми, яких вважають розхідним матеріалом. У виставі справді є сцени повного оголення, обливання водою і шмагання ременем. А запахи свіжозапареної кави, яєшні з сосискою, смаженої прямо на сцені, поту акторів і диму прив’язують до побаченого невидимими путами. Саме вибір, зроблений до початку показу, вплине на те, чи ви співпереживатимете все з героями, і від цього буде легше. Чи безпомічно споглядатимете (а по той бік глядачі відводили погляд значно частіше).
… і співпережити цей іспит
Попри всі жахіття Голокосту «Маус» насправді не про це. Історія, яку ви співпереживатимете з акторами, про велику самотність. Про самотність старих, які стільки пережили, та тепер вони нікому не потрібні – їх не чують, уникають. Їх вміння робити все самим, звички берегти кожну копійку, зачерствілий хліб і навіть спалені сірники висміюють, але колись це їм врятувало життя.
І про самотність молодих, чиї життя не загрожені, та травма предків наздоганяє, душить. Тож вони тікають від тиску обов’язків, нагадувань, намагаючись подбати перш за все про себе. «Маус» про саморефлексію, болісний ріст особистості через проживання батьківських і власних травм. З цим нам, як і Арті, доведеться працювати все життя.
А ще рано чи пізно доведеться дорослішати, спостерігаючи, як наших принципових і впертих батьків поволі зраджує пам’ять і полишають сили. Я дивилась на старого Владека і бачила свого тата. Ні, він не вигадував серцевих нападів, у нього буцімто ламався комп’ютер, збивались налаштування в телефоні чи терміново треба було спробувати його черговий гастроексперимент. Ми з цього підсміювались, але грали в цю гру. Аж поки він не почав втрачати пам’ять і сприймати своїх внуків за дітей.
Та ці всі проблеми ми хоч потроху визнаємо. А от як працювати з ізольованістю і несприйняттям інших я поняття не маю. «Маус» неодноразово показує, як поляки, які страждали від нацистів, відігравались на євреях, бо вони слабші і безправніші. Як старий Владек, котрий пережив Голокост, кидає расистький коментар про випадкового темношкірого попутника. Чи знецінює досвід Андзі, відпускаючи коментарі «вона була нервовою» і «вона пережила те ж, що й я», хоч в таборах вони були порізно. І, нехтуючи її проханням зберегти щоденники з описом пережитого для Арті, знищує їх після самогубства дружини.
Український слід в історії коміксу «Маус»
Закінчувати проблемами не хочеться. Тому повернусь до графічного роману «Маус» і український слід в ньому. Перекладачка Ярослава Стріха звертає увагу на те, що у 1980-х, коли вийшов комікс, він був дуже несподіваним. Зокрема через поєднання поп-культурної візуальної естетики з розповіддю про страшні події. Та це не взялось нізвідки.
«Шпіґельманова мати, Андзя, колекціонувала самвидавні свідчення про Голокост. Вона перевезла з Польщі до Швеції, а потім у США величезну бібліотеку цих матеріалів, і Арт їх добре знав. В ній були два українські твори, де малюнок і слова – рівноважливі частини свідчення. Це брошура «Ravensbruck – найбільший жіночий концентраційний табір в Німеччині» (1947) Олени Вітик-Войтович і жартівливі шаржі «Альбум політв’язня» Паладія Осинки (псевдо Петра Балея, 1946). Тобто перше знайомство маленького Шпіґельмана зі спогадами про німецькі концтабори – звісно, ще суто візуальне – відбувається не крізь призму Голокосту. А крізь призму ОУНівців з тих самих таборів, де сиділи його батьки», – переконана вона.
Олена Вітик-Войтович (8.05.1921, с. Михайлевичі, Самбірщина – 31.03.2013, Медісон, штат Вісконсин) навчалася у гімназіях Перемишля та Самбора, згодом в Академії мистецтв у Берліні. Там стала членкинею ОУН (б), поширювала інформаційні матеріали серед «остарбайтерів». У 1942 році її заарештували і після чотирьох місяців у в'язниці на Alexanderplatz перевели до табору Равенсбрюк (номер 19-209). Там вона зустріла внучку Івана Франка Віру, яку після звільнення росіяни заслали до Сибіру. Вітик-Войтович була звільнена до приходу радянських військ, жила в Берліні, Відні, Мюнхені, а в 1949-му переїхала до Нью-Йорка. З батьками в Україні їй дозволили листуватися лише з 1967-го. Створила серію рисунків, що ілюструють її досвід у концтаборі.
Спогади Олени Вітик-Войтович з інтерв’ю Іроїді Винницькій з видання «Незвичайні долі звичайних жінок»: «Здавалося: «Ой, не переживеться такий тяжкий час!». Але ми були всі молоді, оптимісти… А навіть, якщо вже треба буде прощатися з тим світом, то обоятно (байдуже), що з нами станеться. Але жаль було, що рідні не будуть знати, де нас поховали, чи ще не поховали. Не раз були і веселі хвилини, хоч то дивно. Потім вже нами так не цікавилися, то ми ніби мали свободу вечорами і співали, жартували. Так що пізніше я кажу: «Боже, ті, що на волі, думають, що ми вже такі цілком нещасливі, а ми все собі сміємо разом, як можемо».
Петро Балей (29 січня 1912, с. Ощів, Холмщина – 27 вересня 2003, Кларк, штат Невада) здобув освіту в Сокальській гімназії (1932) та Люблінському університеті (магістр права, 1939). Активний член ОУН, за це ув'язнений у польському концтаборі Береза Картузька (літо 1934 – січень 1935). У вересні 1941 року гестапо заарештувало його як українського націоналіста, утримували в тюрмі у Кракові, потім вивезли до німецького концтабору Аушвіц. Після війни працював директором та співредактором тижневика «Українська трибуна» (1946-1948, Мюнхен). Друкувався в українських часописах і газетах «Сучасність», «Визвольний Шлях», «Арка», «Українські вісті». У 1949 році емігрував до Каліфорнії. Згодом відкрив власне бюро земельного планування та інженерних робіт. В 2001-му став почесним доктором Києво-Могилянської академії. Петро Балей у передмові до «Альбуму політв’язня» пише: «Життя в'язнів в німецьких концтаборах було занадто жахливе, щоб його можна було в цілості схопити. І занадто неймовірне для тих, що самі не перейшли цього пекла, щоби могли в цілості цю правду сприйняти, бо вона була така неймовірна, що межувала з фантазією. Тому я старався поза малими вийнятками підійти до цієї проблеми більше з гумористичного боку, ніж з трагічного. Хоч уже саме схоплення фактів з гумористичною закраскою дає образ повного трагізму політв'язня німецького концтабору. Мотиви, схоплені з життя та віддані в більшості карикатурами співтоваришів недолі, хай будуть пам'яткою для всіх, що перейшли це пекло на землі. А для кожного українця і чужинця послужать документом боротьби українського народу за його найвищі ідеали».
Бонусом додаю розмову Арта Шпігельмана з Олександром Михедом в 2023 році на 30-му BookForum:
