«Мені подобається управляти невідомістю, кризою» – ці слова керівниці Львівського медіафоруму (далі – ЛМФ) Олі Мирович вразили мене. Вона певна, що великі речі найлегше починати посеред великих викликів, бо вони додають відваги, спроможності та породжують інші потреби. Важко з цим не погодитись. Як і з багатьма іншими твердженнями, озвученими керівницею ЛМФ під час розмови в межах відеопроєкту «Культура на РАЙОНі». Ділюся текстовою версією для медіа «Львівська Пошта», яке стало партнером культурної програми ХІ Львівського медіафоруму.
Ми говорили про те, як співпраця з іноземними медійниками стала в пригоді під час вторгнення і допомагала показувати світові реальну ситуацію; чому на той час навіть для журналістів-міжнародників Україна була сірою плямою на їхній ментальній карті; як російська культура стала «великою» завдяки грошам олігархів, поки наші багатії дбали про власні блага; чому ми маємо вписувати українські питання в глобальний контекст і як у цьому допомагає культура. Навіть трошки зазирнули в майбутнє.
– Як почався твій шлях у Львівському медіафорумі?
– Я очолила Львівський медіафорум наприкінці 2021 року, але прийшла в команду набагато раніше. З 2013-го працювала в Школі журналістики УКУ, команда якої доєдналася того самого року до заснування ЛМФ ще як подієвого майданчика. З 2014-го ми привозили спікерів, були запрошеними учасниками. Студенти ШЖ теж активно долучалися, готували матеріали про ЛМФ для національних і локальних видань. З осені 2018 року я перейшла працювати в ЛМФ: спочатку як фахівчиня з фандрайзингу, потім як директорка з розвитку.
У грудні 2021-го перейняла керівну роль від Юрка Опоки, який мав їхати на стипендію в інститут до Тімоті Снайдера писати книгу і бути в ЛМФ програмним консультантом. Велика війна застала його у Львові, зараз він служить. А ми з командою із лютого прийняли шторм великої війни і пов’язані з нею виклики.
– У рік заснування ЛМФ відбулася Революція Гідності, за якою почалася війна. Як тільки ти очолила медіафорум, розпочалося повномасштабне вторгнення. Як тобі вдавалося починати й підхоплювати важливу роботу в часі війни та розповідати про неї назовні?
– Великі речі найлегше починати посеред великих викликів, бо вони додають відваги, спроможності та породжують інші потреби. Мені здається, що це не випадково. Багато речей в Україні починалися в 2013-му, 2014-му, 2022 роках. ЛМФ просто не став винятком. Я потрапила в правильне місце у правильний час. Досить стійко почуваюся в ситуаціях великого стресу, виклику. Мені подобається управляти невідомістю, кризою.
Уже на початку 2022-го ми з командою готувалися до можливого вторгнення. Розробляли план, що зможемо робити, чим можемо бути корисними спільноті.
– Тобто не були тими, що готувалися до шашликів і не вірили у велику війну.
– Нам хотілося, але цього не сталося. Готуватися і бути переконаним – різні речі. Мій підхід такий: ми готуємося до різних, навіть найгірших сценаріїв, один із яких реалізувався. План допоміг нам бути стійкими й ефективними в перші дні і тижні повномасштабного вторгнення. Та це, безумовно, змінило організацію. За перші чотири місяці команда виросла втричі. Ми почали робити нові речі. 24 лютого відкрили шелтер для журналістів та членів їхніх родин, які переїжджали до Львова з тимчасово окупованих і прифронтових територій.
Коронавірусна криза і повномасштабне вторгнення стимулювали нас подивитися ширше на свою місію, роботу. Фокус ЛМФ змістився до сталої роботи з проєктами, які розвивають медіа. Ми в ширшому контексті подивилися на роботу із суспільними комунікаціями не лише в Україні, а й поза її межами.
– Те, що ЛМФ завжди зосереджувався на запрошенні іноземних гостей, налагоджував комунікацію між ними і українськими журналістами, добре спрацювало під час вторгнення. Ви мали зв’язки, шляхи, розуміння, як працювати з іноземцями. Це спрацювало і допомогло адекватному висвітленню вторгнення. Розкажи про це. Бо, як я розумію, ви допомагали медійникам з інших країн. Львів тоді приймав усіх, кого міг.
– У цьому плані ЛМФ своєюмісією навіть трохи випередив час. Великою частиною команди, яка запускала форум, були комунікаційники Євро-2012. Пам’ятаємо, скільки іноземних гостей і журналістів приїхало до Львова. Вже тоді команда з комунікації розуміла важливість уваги зовнішньої аудиторії для міста, гасло якого «Львів відкритий для світу», і країни. До слова, це гасло затвердили в 2007-му, коли я проходила стажування у Львівській міській раді. Пам’ятаю, як його впроваджували.
У 2012-му Львів став відкритий для світу завдяки чемпіонату Європи з футболу. Далі команда подумала, що ми можемо зробити, щоби журналісти приїжджали до Львова щороку. Щоб відкривали його і нашу країну для себе. Україна тоді була сірою зоною на ментальній карті європейців, не кажучи вже про людей ізінших континентів.
– Стандартна історія. Що знають про Україну? Андрія Шевченка, Кличків і Чорнобиль. Так?
– У найкращому випадку. Добре, коли знали, що Україна – це не росія. Зараз ситуація змінилася, тому ЛМФ як подієвий майданчик став способом відповідати на цю проблему. З 2018 року ми почали придумувати інші формати залучення закордонних журналістів. Пропонували їм стипендії для спільного продакшну історій із українськими фахівцями, вони робили репортажі.
Із 2020-го почали організовувати подорожі. Одна була для медійників із країн Вишеградської четвірки, друга – з країн Східного партнерства, фактично найближчих сусідів України. Учасниками цих подорожей стали журналісти, які пишуть про міжнародні відносини, готують репортажі з інших країн. Та навіть вони дуже мало розуміли наш контекст.
Ще тоді ЛМФ допомагав їм знайомитися з культурним, політичним, економічним, науковим, новаторським, громадянським, суспільним українським контекстом. Ми хотіли, щоби медійники мали ці прямі контакти, зв’язки. Щоби, коли в Україні відбуватиметься щось важливе, вони могли написати про це для своєї аудиторії. Це допомогло ЛМФ на початку повномасштабного вторгнення ефективніше відповідати навиклики.
Пам’ятаємо, скільки журналістів, представників закордонних дипустанов, міжнародних організацій побувало у Львові за тиждень до повномасштабного вторгнення і під час його перших днів. Наші контакти допомогли не лише нам ефективніше працювати, а й контактувати медійникам із потрібними їм інституціями, людьми. Знаходити для них співрозмовників.
– Може, згадаєш враження медійників, які побачили наслідки діяльності «цивілізованої та культурної» росії на межі Євросоюзу? Людям відкривалися очі чи все було стримано?
– Питання складне, бо росія посідала чільне місце на ментальній карті багатьох. Вони не тільки сприймали росію як великого гравця. Вони були захоплені її культурою, добре занурені в сучасні російські тренди, росія була присутня в їхньому житті, а вони – в житті росії.
– Мене це вражає. Ця загадкова російська душа. Не розумію, воно ж патологічне. Ти читаєш цю літературу, історію, навіть історію балету… Чому?
– Це цікава річ. Не знаю, як у тебе, а в мене у школі російська література становила третину, якщо не половину, всієї програми із зарубіжної літератури.
– Здивую тебе. В січні 2022-го мій син отримав «незарах», бо не вивчив «Жді мєня, і я вєрнусь». Я сказала йому: «Якщо ваш викладач не розуміє, то…». А в мене на уроках зарубіжної літератури навіть було завдання написати вірш, імітуючи стиль Ахматової. Тоді це було круто.
– Ось. Наш досвід підтверджує, наскільки ми були занурені в російський контекст і їхню літературу. Середньостатистичний європеєць бачить її окремі витримані зразки. І складає думку не лише з літератури, а й із їхнього театру, який активно гастролює. На початку 2023-го у Франції я з’ясувала, що він для них дуже важливий. Російські олігархи фінансували не тільки місцеві театри, а й галереї, університети. Це ж питання вливання коштів. Культура навряд чи стала б великою сама собою, якби в неї за плечима не було такої фінансової потуги.
– І історичної тяглості. Вибач, але з Францією це настільки переплетено, що нам важко тут конкурувати.
– У кожної країни є свій контекст прив’язки до російського. В Німеччині це провина за Другу світову, в Італії це можуть бути енергетичні інтереси. Та й мистецтво для італійців має величезне значення. Подорожуючи Європою, я виявила, що не тільки російська держава, а й її бізнес багато вкладався в промоцію російського культурного продукту. У нас таких випадків одиниці. По-перше, в нас нема і ніколи не було стільки грошей. По-друге, українські олігархи, багатії воліли вкладати ці кошти в свої яхти, машини, подорожі. Але не розуміли, наскільки інвестиції в культуру, її промоцію за кордоном є благом для них як видимих громадян України.
– Це давня проблема відсутності законодавства про меценатство. Думаю, це був би класний вихід. Але як освічені, адекватні люди реагували, що тут нас обстрілює оця «велика культура»?
Реагували, що обстрілює путін. Застерігали повсякчас, щоби ми неперекладали провину на весь російський народ. За ці три роки багато з них осягнули трохи іншу перспективу. Цьому дуже сприяє культурний продукт. Наші фільми, зокрема «Мирні люди», з перехопленими записами розмов російських військових. Фотографії з Бучі, Ірпеня, факти обстрілу цивільних будівель, свідчення тих, що врятувалися від окупації чи російського полону. Все це вплітається у велику картину, яку вже неможливо заперечити і сказати, що в усьому винен путін.
У нашому середовищі ще тривають процеси інтелектуального осмислення. Багато людей повсякчас провадять величезну кількість діалогів, бесід. Послідовно доводять, що ця війна ніяк не може вважатися війною однієї людини. З якого погляду на неї не дивимося, неодмінно доходимо висновку, що громадянин відповідальний за свою державу. Не кажу, що винен, бо провина і відповідальність – два різні концепти. Якщо не атакувати, а ставити питання, які потроху підважуватимуть переконання, то ці переконання зміняться навіть у затятих прихильників.
– Маєш реальний приклад?
– Так. Якось я мала розмову з канадським фахівцем. Під час неї виявилося, що він реалізовував програму підтримки цифрової безпеки для українських та російських журналістів. Звісно, я напружилася, бо не вважала це справедливим. Щоби підважити його переконання, ставила багато питань: як він перевіряє, наскільки ті, що отримують користь від його програм, відповідають етичним нормам? Наскільки їхня робота щодо України є етичною? Наскільки вони щирі та справжні поза тим, що не підтримують путіна? Бо не підтримувати путіна і підтримувати українців – це різні речі.
Очевидно, що він не мав відповідей. Просто слухав, сприймав інформацію. За пів року я знову зустріла його за кордоном. Він підійшов і запитав, чи пам’ятаю я його. Подякував за ту розмову і сказав, що багато думав над тими питаннями. І вони змусили його подивитися на це з іншого кута. Такі випадки непоодинокі. Головне перебороти своє бажання тут і негайно досягти перемоги в диспуті. Якщо це не питання життя і смерті, значно важливіше дати людині простір для міркувань, аніж задушити її силою власних емоцій та аргументів.
– У горі ми забуваємо, що люди не переживають того самого, що ми. Свої емоції варто опрацьовувати. Я говорила про це з художницею Оленою Каїнською (розмова тут). Ти маєш багато робочих поїздок за кордон. Як нас там сприймають? Чи втомилися від України? Може, бачиш, де нам треба більше працювати?
– Знаєш, коли я після університету шукала роботу, то мала багато співбесід, пробних днів, стрес-тестів. І мені запропонували роботу в міжнародній компанії, де не передбачалося подорожей. Я відмовилася, сказавши: «Хочу, щоби мій закордонний паспорт не припадав пилом». От тобі класична ілюстрація до «бійтеся своїх бажань, вони мають властивість збуватися»…
– …але не так, як ви хотіли.
– Три роки я інтенсивно їжджу за кордон. Переважно як учасниця або спікерка подій, де збираються представники громадянського суспільства і журналісти. Щоразу ретельно готуюся, підбираю тези до потреб аудиторії. Бо аудиторії різні, а мета в нас одна – досягти солідарності, базованої не на співчутті, а на інтересі. Для цього ми маємо бути рівними.
– Рівним не співчувають.
– Так, рівним не співчувають. Рівні викликають інтерес, бажання співпрацювати і розмовляти. Це велика робота не лише з професійним контекстом, але й над собою. За цей час я побувала багато де. Позавчора повернулася з Бельгії, в Брюсселі тривали Дні свободи преси під егідою ЮНЕСКО. На одній із панельних дискусій я розповідала про перспективи розвитку медіа вже після того, як американські донори вийшли з ринку.
Ми сфокусовані на кризі в секторі, яка в нас посилюється воєнним контекстом. Але насправді вона глобальна. Поруч зі мною на сцені сиділи спікери з Єврокомісії, з Латинської Америки, з Африки. Вважаю глобальний контекст, якого ми надаємо українським питанням, ціннішим, аніж коли ми розповідаємо про ізольовані українські досвіди. Ми створюємо відчуття України як частини глобального цілого, коли чуємо колег із інших куточків світу, доповнюємо їхні бачення та їхні досвіди своїми. Можливість глобалізувати українські питання – один із моїх найцінніших досвідів останніх років.
ЛМФ як подія – це теж частина нашої роботи. Цей – уже одинадцятий. ЛМФ 2019-го був моїм першим, у 2020-му ми його не проводили через коронавірус. Наступний відбувся у 2021-му, тільки не в травні, а в серпні. В 2022-му знову не організовували форуму через повномасштабне вторгнення. В команді уже жартували, що відколи я приєдналася до ЛМФ, ця подія перетворилася на бієнале.
Але ми вже цю тенденцію виправили і дуже сподіваємося, що вдасться проводити форум щороку. Бо від цієї події ми теж чекаємо ефекту глобалізації українських питань. Програма ЛМФ складена з огляду на те, наскільки присутній в залі чилійський, південноафриканський, тайванський журналіст зможе почерпнути для себе досвіди або додати своїх.
– Львівський медіафорум триватиме з 15 по 17 травня (розмова записана до форуму; вчора оголосили, що ХІІ ЛМФ відбудеться 14–16 травня 2026 року. –Ред.). Його фокусна тема «Називати речі своїми іменами: вибір, рішення, відповідальність» дуже актуальна. На чому ви акцентуєте увагу з практичних подій і настановчих?
– Програму ми готуємо з кінця літа доволі ретельно. Буде світоглядний і практичний тематичні потоки. В день відкриття матимемо два виступи ключових спікерів. Перший – Каті Зарембо, української письменниці, науковиці, аналітикині, волонтерки, мами чотирьох дітей. Вона доєдналася до «Госпітальєрів», понад пів року їздить на ротації, рятує бійців на передовій. У Катерини була дуже успішна міжнародна наукова кар’єра. Але вона обрала бути тут, щоби виконувати свою місію як громадянка і фахівчиня. Якщо хтось і може говорити про те, що означає називати речі своїми іменами, то це Катерина.
Другу вітальну промову виголосить Грег Мілс, південноафриканський письменник, політичний і громадський діяч. У нього величезний міжнародний досвід в гуманітарних і військово-політичних місіях. Грег був залучений до роботи НАТО в Афганістані, зараз очолює одну з найбільших приватних африканських фундацій Brenthurst Foundation. Він надзвичайно освічений, дуже занурений в український контекст. Регулярно організовує подорожі в Україну політичних лідерів, міністрів, президентів африканських і латиноамериканських країн. Грег написав книгу, яка розкриває масштаб війни в Україні, її вплив на геополітичне становище. Наразі її нема в українському перекладі.
– Хтозна, може, після форуму «Човен» візьметься?
– Можливо.
– Я розумію, що Африка нам важлива. Вона певний час схилялася в бік росії, тож мати там союзників чи людей, які принаймні розуміють, що насправді тут робиться, Україні треба.
– Для початку нам теж треба зрозуміти, які в Африці контексти і що там відбувається. Ми поволі починаємо закривати свої світоглядні прогалини в цих питаннях. Грег – не єдиний представник делегації з Південної Африки. Також будуть фахівці з Тайваню. Поступово ми нарощуємо представництво фахівців, які до нашої дискусії додають контексти поза межами Європи.
У другий і третій дні на ЛМФ обговорюватимуть найнагальніші питання суспільних комунікацій. Медіа є частиною системи соціальних комунікацій. Однією з найбільш важливих, вагомих, впливових, але не єдиною. Тому наші теми теж не суто медійні. Коли ми формуємо адженду медіафоруму, то міркуємо над тим, що кристалізує суспільну довіру. Для прикладу, говоритимемо, як журналісти і гравці громадянського сектору можуть впливати на посилення довіри до інституцій. Бо система, яка постає на наших очах, підриває її. А суспільство без інституцій дуже хитке.
Також буде розмова про те, як ми говоримо про корупцію. За моїми спостереженнями і на думку колег, медіа часто фокусуються на яскравих одиничних кейсах. А культура, яка формує корупцію, залишається в сліпій зоні. Хотілось би осмислити наш досвід і те, як ми можемо змінити підхід до висвітлення корупції. Щоб він служив змінам у суспільстві, а не поглибленню розколу, поляризації суспільства. Мета журналістики – давати громадянам можливість ухвалювати поінформовані рішення. Вважаю, що ми можемо працювати краще в різних аспектах.
– Чому в останні два роки на Львівському медіафорумі з’явилася окрема культурна програма? Як ви з нею працюєте, який бачите ефект?
– Культурна програма в тому чи іншому форматі існувала на ЛМФ і раніше. Але її ніколи не виділяли в окремий компонент. Ми почали це робити, бо розуміємо важливість культури. Останніми роками вдалося збільшити міжнародне представництво учасників і спікерів ЛМФ. Хочемо використати цю нагоду, щоби максимально ознайомити їх із нашим контекстом. Матимемо екскурсію львівськими ініціативами, які у війні, а не тільки у воєнному контексті творять українську сучасність.
Хочемо розширити перспективу середньостатистичного іноземця, для якого це може бути першою подорожжю в Україну. Взяти його за руку і провести нашими реаліями. Познайомити з реабілітаційними центрами. Обов’язково веземо іноземних гостей на Марсове поле, щоби вони усвідомили масштаб трагедії, яку ми переживаємо. І побачили її в більш людяному вимірі, а не просто в новинній стрічці.
Також культурна програма – це аранжування локації, де відбувається медіафорум. Художники і фотохудожники виставлять свої роботи. Організуємо інсталяцію, яка спонукає присутніх подумати про втрату і пам’ять. Хочемо дати для цього простір і залучити не лише українських учасників. Нам важливо не тільки розповідати свої історії, а й цікавитись історіями інших.
– Порівняно з минулим роком культурна програма більш розширена.
– Вечірня програма допомагає познайомити гостей і спікерів з українською музикою, нашими митцями й гастрономічними надбаннями. Ми запланували подію, яка розкриє тонкощі локальних українських культур: кримськотатарської, єврейської та галицької. Шукаємо різні інструменти і підходи, кожен із яких по-своєму промовлятиме до присутніх. Це все складається в єдиний концепт.
Хочемо, щоби цей м’який культурний компонент також розширював горизонти бачення нас іноземцями й того, чим живуть колеги за межами України. Намагаємося зрозуміти, яку музику наші гості відчуватимуть як свою. Що їм буде неочікувано і приємно почути під час вечірньої програми.
– Торік це вдалося завдяки сету T-One і співам під гітару з вашим британським волонтером. Музика чудово об’єднує. Люди розуміють, що ми слухаємо те саме, що й вони, що ми в контексті.
– І притім не треба казати «ми такі, як ви». Не треба хапати людину за сорочку зі словами «зрозумійте нас». Коли ми кажемо: «Нам подобається та сама пісня, що й вам», це промовляє до них навіть голосніше.
– Зазирнімо в майбутнє. Яким ти бачиш XV Львівський медіафорум? Чого ти хотіла б досягти для нього за чотири роки?
– Я би хотіла бачити його в мирній, суверенній, незалежній Україні. Без обмежень, які накладає війна на наших українських колег, які працюють на фронті. І без обмежень, які переживають наші закордонні колеги, коли планують подорож в Україну. Бо суспільне тло, на якому відбувається подія, це, мабуть, найважливіший контекст.
Що стосується наповнення, то я би воліла, щоб ми більше говорили про сценарій майбутнього, аніж заглиблювалися в теми, як відповідати на виклики. Вони безумовно будуть, нам нікуди від цього не втекти. Але я би більше хотіла форуму, спрямованого у спільне майбутнє, аніж на подолання проблем.
