«Я була пацифісткою, та зрозуміла, що є справедлива війна. І людина має право боротися проти варварської агресії. За Україну варто боротися!» – саме з цієї цитати Ольги Токарчук треба почати цей текст для медіа «Львівська Пошта». 8 і 9 травня польська письменниця, лауреатка літературної премії Nike, Міжнародної Букерівської премії та Нобелівської премії з літератури (2018) відвідала Київ і Львів. Це був візит солідарності на підтримку українців разом із її чоловіком Гжегожем та директором Фундації Ольги Токарчук Іреком Гріном.
Я побувала на львівській зустрічі в ЛНУ ім. І. Франка і навіть поділилася в соцмережах конфузом ще чинного ректора. Але не могла позбавити й вас можливості зануритися в двогодинну розмову з гостею, яку модерував перекладач, поет, доцент УКУ Остап Сливинський. Не тільки через надважливу підтримку України, але й через сказане про роль культури і літератури в цій війні та нашому житті. А ще тому, що мимоволі (чи ні) ця бесіда вивела на обговорення зневажливе ставлення до жінок та вивищення через приниження. Не буду переказувати всього, краще почитайте самі. А якщо ви раптом не в курсі, про що пише Токарчук, спочатку прогортайте текст до кінця, де я залишу роз’яснення Остапа Сливинського.
Модерована розмова з Остапом Сливинським
Скільки часу минуло з твого попереднього приїзду в Україну?
Я багато разів була в Україні, востаннє 2016-го. Планувала цю поїздку ще з початку вторгнення. Завдяки Польському інституту випала нагода, якою я радо скористалася.
Солідарність – це сила спільноти. Це важливе слово для поляків, українців, європейців. Із «Солідарності» почалися зміни в 1980-х. Сьогодні говоримо про неї в Україні під час тривалої російської агресії. Це війна проти всього демократичного світу, але насамперед проти України і українців. Дисиденти казали «надія вимагає захисту». Чи не вимагає його сьогодні солідарність? Чи може література щось зробити для неї? Українцям здається, що світ щораз менше солідаризується з ними. Може, література і культура мають тепер робити те, що перестають робити політична еліта, міжнародні інституції? Чи має література таку силу?
Література за своєю природою – це солідарність. Вона єднає людей на значно глибшому рівні, аніж розмови, політичні переговори, медіа чи соціальні мережі. Це дивовижне явище. Береш книгу, написану іншою мовою, у іншій культурі, і отримуєш магічну можливість проникнути в цей світ. Побачити його очима людей, яких не знаєш.
В 11 років я читала повість про людей, які жили за Полярним колом, полювали на тюленів, сушили м’ясо. Я ніколи не любила м’яса, але зажадала від мами сушеного бочка. Жувала його і ніби справді жила в тому світі, поряд із тими людьми.
Думаю, ви маєте такий досвід перебування в книжці. Це один із найдорожчих подарунків, які людина може собі зробити. У воєнні часи література є зброєю. Потрібно навчати вашого досвіду писання і читання, поширювати його в світі. Бо література – це спосіб спілкування, солідарності та знайомства з тими світами, в яких ми не можемо бути.
Мене вразила думка з твого есею «Країна Метакси» зі збірки «Чутливий наратор». Даю читати його студентам, бо там найкраще пояснення, чим є література. Ти пишеш, що вона має еволюційну функцію, бо дозволяє нам проживати ситуації, які в нашому житті не трапляються. А якби й траплялися, то ми були б до них готові. Так ми стаємо більш пристосованими до життя, поширюємо свій життєвий простір. Література мала б робити людство кращим, та чомусь так не стається. І той чуйний оповідач останніми роками стає усамітненішим. Czuły можна перекласти і як «ніжний». Чи не має той оповідач стати наполегливим, сильним, а може, й агресивним?
Цей твір складний для інтерпретації. Якщо читати його спрощено, оповідач сприймається як співчутливий до всього, але не здатний діяти, лише пасивно сприймати реальність. Я створила цей образ, пишучи «Веди свій плуг понад кістками мертвих».
Думала про Яніну Душейко, яка робить низькі вчинки. Але й захищає слабших, бореться за справедливість, добро, ставить контроверсійні питання. Вона є чуйною оповідачкою, але водночас здатна на чин. Не думала, що Яніна стане моєю найвідомішою персонажкою. Її фанклуби є в Америці, Канаді. Підлітки знають її завдяки програмі з Дуа Ліпою.
Ми спілкувалися на початку війни через інтернет. Але зараз ми вже інші люди. Я була пацифісткою, та зрозуміла, що є справедлива війна. І людина має право боротися проти варварської агресії. Бачу, як змінюється суспільство, Польща. Люди роздумують над тим, щоб долучитися до війська. Ця війна уже в нашій реальності. Ми краще розуміємо вас і співчуваємо, бо вона в нашому часі і просторі.
Нещодавно мій син, пацифіст і вегетаріанець, сказав: «Якби війна дійшла до Польщі, я би приєднався до армії». Я була шокована, мене заціпило. Але це тепер наша дійсність, ми живемо в іншому світі. Син додав, що багато отримав від життя і що може прийде час це все віддати. Він вважає Польщу країною, за яку варто боротися. Вона стала на ноги, більшість людей у ній щасливі і відчувають сенс життя. Я бачила ці поля, людей, автомобілі, природу, коли їхала з Києва сюди. І подумала, що за Україну теж варто боротися.
Що тебе найбільше здивувало в Україні? Чого ти не очікувала побачити?
Найбільше – квіти в садках, на клумбах і кришталева чистота всюди. Я очікувала хаосу, розрухи. Цього чекаєш у країні, де триває війна. Я не відчула атак «шахедів», не знаю, як виглядає війна. Але почала зауважувати на вулицях чоловіків у одностроях, блокпости. Бачила на стіні собору в Києві фотографії полеглих, а коли їхала Україною – прапори на українських цвинтарях. Та насамперед мене вразила ваша енергія. І пильнування щоденного нормального життя.
Чи відчула ти інші настрій, атмосферу, перетнувши кордон?
Ми в’їжджали до нічного Києва в комендантську годину. На вулицях було порожньо, та вже відчувалося ваше спільне тіло. Ви вже не є окремими особами. Це спільне тіло суспільства, народу, підпорядковане вищій меті. Є нові ритуали: хвилина мовчання, нові форми звертання. Це не затирання індивідуальності чи приниження, а навпаки – прояв сили.
Ти говориш про нове усвідомлення себе в світі, своє право на оборону і застосування сили. Як це впливає на літературу? В Україні література набуває нових обов’язків. Можемо щось поставити під сумнів, з чимось погратися. Та замість метафори з’являється тавтологія. Бо війна насправді доволі проста: чорне є чорним, а біле – білим. Чи це не є небезпекою для творення? Чи не відчуваєш ти браку слів?
Якщо мені бракує слів під час письма, я створюю в голові образ і починаю його описувати. Я з покоління індивідуалістів, вихованих після падіння комунізму. Важливими стали окремішність, рефлексія кожної людини. Але що старшою я стаю, то більше хотіла б, щоби моє «я» розмилося. Не люблю говорити про свою біографію, не написала жодного більшого твору від першої особи.
Волію писати про спільне минуле, про те, що можна разом обговорити, що діється в більшому гроні. Це проявляється в «Книгах Якова», «Бігунах», такі історії стосуються спільноти, бо спільні речі важливі. Це не чорно-біле чи якась пропаганда. Письменник завжди має пам’ятати про складність цього світу, різноплановість, різнобічність і намагатися це передати.
Зараз я пишу книжку, дуже занурилася в процес. Хочу описати ситуацію в Нижній Сілезії у Польщі після Другої світової. Пообіцяла собі, що хтось мусить це написати, розповісти цю історію. Звідти прогнали німців і почали заселяти різні етнічні групи. Людей з території сучасної України – Галичини, Поділля. З Франції, з центральної Польщі, польських гір. Євреїв, які пережили Голокост за Уралом і поверталися. Це був соціальний експеримент новоствореної спільноти. Думаю, це буде мій останній великий роман.
Українська культура живе як один організм, у якому постійно кружляють важливі для нас слова. Для тебе важливі пограниччя, бо на них народжуються сумнівні, ризиковані, непередбачувані речі. Чи можемо собі дозволити це тепер? Цю прозорість кордону, межі, через яку щось просочується? Чи мусимо переглянути своє ставлення? Може, нам зараз потрібен непроникний кордон, який би нас захищав, але унеможливлював це прикордоння і взаємодію на ньому. Що нам і літературі з цим робити?
Література, яка не порушує сумнівних, ексцентричних, контроверсійних тем, перестає виконувати свою функцію. Це вже не література, а розважальне чтиво, з яким можна полежати у ванні. Я часто послуговуюся цією ексцентричністю як інструментом. Це протилежне від того, що роблять медіа. Вони визначають, що є правдою, що сталося, як ми маємо про це думати. А якщо є прихильники різних поглядів, то їх зіштовхують лобами.
Добра література завжди шукає нетипові, оригінальні, іноді химерні погляди. Показує звичний нам світ підсвітленим з іншого боку. І там, де ми бачили сіру пляму, знаходимо безліч цікавих деталей, які змінюють мислення, можуть зробити нас мудрішими й допомогти побачити те, на що ми раніше не звертали уваги. Я використовую цей метод. Спочатку написане видається дурним. Згодом починає викликати інтерес, стає цікавим. А потім виявляється, що це інший погляд, нова правда.
В одному есеї про літературу ти написала, що вона має право дозволяти собі дивацтва, примхи, навіть часом зануджувати. Не є вадою наявність ідей фікс, до яких письменник постійно повертається, які не відпускають. Чи є в тебе така тема, ідея зараз? Може, ще шукаєш способів, інструментів, щоб це описати?
Так, це тема нового роману, над якою я працюю. Мене захоплюють мережеві зв’язки між людьми. Це як колонія бактерій у чашці Петрі. Всі пов’язані між собою, і зміна в одному місці впливає на інших, навіть якщо вони цього не усвідомлюють. Мене захоплює, як випадковості, зустрічі, зв’язки, взаємодія змінюють нас. Це як помах крил метелика в Бразилії, який призводить до землетрусу в Японії.
Зараз я багато читаю, шукаю докази такої пов’язаності, мережевості. Від геології, виникнення Землі, космосу, біології, війн до людських історій. Це захоплива тема, але повністю її зможе дослідити хіба геній, молодий і гострий розум. Або потужний комп’ютер. Не думаю, що мені вдасться повністю розкрити це в романі. Принаймні спробую. А в наступному житті народжуся знову письменницею, тільки вже чоловіком, і тоді завершу історію (Сміється).
Мене дуже здивувала ідея тестостеронного аутизму, яка вперше прозвучала у романі «Веди свій плуг понад кістками мертвих». Ти описуєш його як нездатність до символічного сприйняття світу, до фікції взагалі. Коли сприймаєш кожну річ окремо, без здатності метафоризувати. Люди, які страждають від тестостеронного аутизму, не розуміють сенсу художньої літератури. Вони найбільше довіряють технологіям. Я часто думав про це останнім часом через події в американській політиці. Джей Ді Венс і всі ці персонажі є, по суті, прибічниками ідеї технофашизму.
Коли ти передбачила це, важко було повірити, що такі люди не тільки проявлять себе, а й отримають владу. І нав’язуватимуть цю ідею. Чи не викликають твої ідеї остраху в тебе самої? Чи не боїшся ти написати щось таке, що може стати реальністю?
Я маю синдром Кассандри. На жаль, багато з того, що я передбачаю, стається. Але я маю не лише похмурі передбачення, а й цілком радісні. Трамп є добрим прикладом тестостеронного аутизму, путін – це також певний розлад. Вважаю, що молоді та здорові уми найчастіше читають художню літературу, черпають з неї щось нове, цікаве. Не знаю, чи Трамп перед сном читає якусь художню книжку.
Зауважила таке за батьком. Замолоду він був уважним читачем, багато читав і дискутував, захоплювався науковою фантастикою. Потім перейшов до читання біографій, зокрема й Гітлера. Він захоплювався ними, занурювався в них. Вірив, що правду може почерпнути лише з такої літератури факту. А на художню літературу вже не мав часу. Думаю, це було пов’язане з розладами здоров’я.
Мені подобається, як гуманно ти ставишся до своїх героїв і героїнь, як говориш про них. Ти даєш їм поштовх, твориш, а далі вони живуть своїм життям, і ти вчишся від них чогось. Чи є герої, які стали тобі важливими і зараз тебе чогось вчать, а ти їх слухаєш?
Певна, що десь між шарами реальності є закуток, де живуть літературні герої. Деякі повертаються. В мене це Вальтер Фромер, який був присутній у «E. E.», «Емпусіоні» і вже «пхається» до моєї наступної книжки. Він трохи вар’ят, дивак.
Дуже люблю Ізидора, хлопця з вадами розвитку з роману «Правік та інші часи». Але найближча мені Ніна Шубур із «Анни Ін у гробівцях світу». Це надзвичайно емпатична, забігана молода жінка, яка рятує богів від них самих.
Коли я пишу якийсь твір і там є персонаж, який мені подобається, то створюю для нього електронну скриньку на Gmail. За тими скриньками можна відстежити, хто з героїв мене найбільше вразив.
Ніколи не отримувала листів із цих адрес?
Ще ні (Сміється).
Це може статися (Сміється).
Гра з літературними персонажами, коли пізнаєш їх і переживаєш разом із ними, є мало описаною психологічною здібністю. А може, й розладом особистості, який можна творчо використати. Адже моментами я стаю ними, а вони – мною. Це дуже дивний стан, який, можливо, варто піддати психіатричному аналізу.
Деякі втілення твоїх персонажів можуть бути дуже втомливими. В романі «Емпусіон» мені важко перекладалися діалоги занудних старших чоловіків, переважно лузерів. Вони впевнені, що чогось досягли у житті, але самостверджуються, принижуючи жінок, і постійно говорять в такому тоні. Я ледве їх витримував. Не уявляю собі, як ти їх писала (Сміх у залі).
Неможливо створити персонажа, якого не любиш. Бачила їх у поношених штанях, з плямами від тютюну на пальцях. Вони були такі жалісні, бідні, що в мене до них прокинулася певна чуйність. Єдиним, кого я не змогла полюбити, був Яків Франк. Ніколи не відчувала до нього емпатії, тому він завжди описується через інших персонажів.
Це дуже непростий головний герой роману «Книги Якова». Він багато дає, є джерелом певної мудрості. Зокрема, й про те, що істину треба шукати десь посередині між офіційними доктринами та ідеологіями. Яків – ідеальна людина пограниччя. Якось у інтерв’ю ти сказала: «Шкода, що таких людей не роблять». Людей, яким властива така внутрішня свобода переступати межі, змінювати імена, ліпити себе. Та, з другого боку, він – засновник релігійної тоталітарної секти, який принижує жінок, переступає через ворогів, у нього нуль емпатії. Як ти до нього прийшла?
Більше, аніж Яків Франк, мене зацікавила ця течія, яка почалася недалеко від Львова. Ми їхали через Буськ, із якого Нахман походить. Ідея цієї течії – вихід за кордони, постійна зміна ідентичності. Вона мені близька. Це про ідеальних мешканців майбутнього, готових до змін пластичних, не застиглих в ілюзорних чи реальних обмеженнях. Ця течія свободи – позитивне в них.
А негатив у тому, що вони переймаються лише своїми потребами. Вони в суспільстві, але можуть завдати йому шкоди. Вдаються до шахрайства, підробляють свою ідентичність, чинять своєрідне насильство. Думаю, саме це приваблює читачів, і довкола цього я хотіла створити дискусію.
Для тебе людське «я» – це не нерви і кров, це оповідь. Спільнота формується не об’єктивними біологічними причинами, а тим, як вона про себе розповідає. Чи була в твоєму житті, дитинстві, юності українська оповідь і якою вона була?
Про дитинство батька Юзефа можу сказати небагато. Він написав спогади, але це покращена версія, так би мовити. Батько народився недалеко від Львова в польсько-українській родині. Мій дід Стефан Токарчук був поляком, католиком, бабця Ольга Токарчук, до заміжжя Козович – українкою, греко-католичкою. Після переселення родини до Польщі батько досить швидко осиротів.
Я змогла скласти генеалогічне дерево лише за тими документами, які були в Польщі, бо не мала доступу до греко-католицьких документів. Батько завжди казав, що я дуже схожа на бабцю рухами, темпераментом. Під час цього візиту в Києві до мене підійшла пані, яка назвалася генеалогинею. Спитала, чи прізвище бабці Козович. І запропонувала скласти генеалогічну гілку з українського боку. Маю на це велику надію.
Прізвище Токарчук походить із Токів біля Тарнобжега. То була реміснича селянська родина. Мій дід був ткачем, робив гарні килими. Коли приїжджаю на могилу бабці під Ключборком, то маю метафізичні видіння, бо бачу гранітну плиту, на якій написано «Ольга Токарчук». Багато Токарчуків роз’їхалося по світу: Франція, Італія, Німеччина, США, є й у Вроцлаві. Пам’ятаю, як у років 40 батько повернувся до українства. Десь купив «Кобзар», читав його. Він здолав власний шлях до української ідентичності, повертаючись до неї через книги, історію та глибокий особистий інтерес. Він завжди говорив про Україну з особливим зворушенням.
Якось із Франції приїхала батькова двоюрідна сестра, і вони не могли порозумітися. Мова, національність та віросповідання у змішаних родинах передавалися за статтю. А оскільки дід був поляком, то батька теж виховували як поляка, він ходив до костелу. Народився би дівчиною – був би українкою.
Питання з зали
Чи змінилося ваше натхнення після 2022 року? І чи взагалі воно є?
Змінився мій світогляд, бачення життя. Ця війна зачепила нас. Ніхто не міг передбачити, що в XXI столітті, коли люди освоюють космос, якийсь психопат нападе. Почне вбивати людей у сусідній вільній і демократичній країні. Через це я втратила довіру до світу, наївність. Це дуже сильно мене змінило.
Чи актуальні психологічні та філософські концепції в часі війни? І як вони можуть допомогти тим, що зневірилися?
Війна не скасовує цих концепцій чи науки, мистецтва, літератури. Культура має сенс. Вона не лише для розваги. Культура допомагає зрозуміти, долати страждання, збагнути цей хаотичний, перевернутий світ. Я трактую культуру як наш великий дім, який забезпечує нам стійкість.
Як виглядає ваш творчий процес? Чи слухаєте ви якусь музику, коли творите? Які ваші життєві гасло і дороговкази?
Я не маю гасла. В часи Відродження польська шляхта писала своє кредо над дверима будинку. Я б теж так хотіла. Мені важливо бути чесною, доброю, порядною, чутливою і відкритою до навколишнього світу людиною.
Я дуже музикальна, музика спонукає до письма. Мала ідею випустити диск з композиціями, під які варто читати мої твори. Люблю слухати мінімалістичного нідерландського композитора і піаніста Юпа Бевінга, нашу Ханю Рані, метал-гурт Gojira.
Що ви хочете сказати полякам, коли повернетеся з України?
Я розкажу те, що бачила. Про деталі, які мене захоплюють найбільше, які мене дивують і заспокоюють водночас. Нація, країна змінилася після мого попереднього візиту. Це парадокс, але Україна розвинулася цивілізаційно, стала кращою. Скажу про своє велике захоплення вами і тим, як ви святкуєте життя, як цінуєте його. Це неймовірно, коли країна воює, на фронті щодня гинуть люди. Ви просто робите свою справу, Україна стоїть, працюють університети.
Я розповім про Київ, про двох жінок, які сиділи в ресторані і розмовляли. Розповім про родину, яка їхала зі мною в ліфті. Вони усміхнулися мені, дитина щось казала, та я нічого не зрозуміла. Мені важливо передати оцей доказ існування. Бо в нас про Україну часто говорять у медіа, через що вона стає абстрактною, однією з ланок в ланцюжку новин. Мені ж важливо привезти свідчення, що ви є, що ви триваєте.
Як ви бачите взаємодію між українськими та польськими письменниками, культурними діячами в майбутньому?
Я живу у Вроцлаві, де завжди був активний культурний обмін з Україною. Від початку війни у нас жили Оксана Забужко, Катерина Бабкіна, світлої пам’яті Вікторія Амеліна, Таня Малярчук. Сергій Жадан часто приїжджав, у Польщі його дуже шанують. Я підтримую з ними дружні стосунки, це поза межами того, що я полька, а хтось – українець.
Є кілька видавництв, які активно видають українську літературу, директор одного з них сьогодні серед нас. До слова, Warstwy видавало українською книжки для дітей, щоб вони могли читати рідною мовою.
У Вроцлаві зараз 10% населення – українці, українська звучить на вулицях. Думаю, багато цих людей осядуть тут. Вони принесуть у польську культуру свої історії, писатимуть нові романи, вірші. Щоб багато не говорити, скажу так: ми просто приречені один на одного.
На мені зараз футболка з написом «росія – держава-терорист» різними мовами. Ми до підтвердження цього йшли роками через кров. Як формувалося ваше враження про росію і чи вплинуть на нього зустрічі в Києві та Львові?
Польський і український досвіди з росією дуже схожі. Ми знаємо це варварство, байдужість до людського життя, хвору імперіалістичну потребу загарбувати сусідні народи. Ми пам’ятаємо окупацію, пам’ятаємо часи царату. Діти в школі вивчають нашу літературу, сповнену антиросійських, антиімперіалістичних мотивів.
У нас було багато футболок із відомою фразою з острова Зміїний. Носили їх з гордістю. Якось за кордоном через таку російська екскурсійна група рвалася битися з нами. Отаким ексцентричним способом Польща висловлює вам свою підтримку.
У нас війна не перший рік. Ми всі по-різному втомлені. Як не розчаровуватися в цій ситуації? Чи ви колись розчаровувались у розповіданні історій?
Втома – це тяжка та небезпечна емоція. Мені знайома втома від творчості, від писання, але тоді я просто перестаю писати якийсь час. З війною так не вийде. З неї не можна просто вийти, зачинити двері, перечекати. Ця війна триває дуже довго. Розумію, що вона знищує, психічно знищує. Призводить до такого стану, коли ми не можемо нічого планувати, не знаємо, як вона закінчиться і чи взагалі закінчиться. В таких складних ситуаціях люди зазвичай робили маленькі речі з гідністю, відповідальністю. І це єдине, що спадає на думку.
Яка відповідальність автора за свою країну, за свою культуру? Чи берете ви її на себе?
Я живу і дію так, щоб говорити лише за себе, від себе. Говорити від народу дуже абстрактно, бо це величезне об’єднання індивідів. Це занадто складна справа. Письменницька чесність полягає в тому, що ми говоримо тільки за себе. Я відповідальна за те, що написала, але я кажу це від себе, це мій голос.
Пояснення від Остапа Сливинського
Особлива сила Ольги Токарчук і того, що вона пише, це єднання людей. Нам пощастило, що маємо авторку, здатну знаходити потрібні слова, щоб ми почувалися зручно, впевнено і з надією на майбутнє. Щоб зупинити, затримати найважливіше в дуже мінливому й нестабільному світі. Щоб нам було безпечніше, спокійніше. Акцентую на кількох важливих творах, які є віховими для сучасної літератури. Ольга дебютувала в 1993 році романом «Мандрівка людей Книги» (українською в перекладі Віктора Дмитрука вийшов у «Темпорі» в 2004-му). Коли я вперше його прочитав, цей роман здався мені ідеальним, найкращим, який можливо написати. Де нема нічого зайвого і є все найпотрібніше. Він про шлях до знання, розуміння. Найважливіше – це розуміння того, що знання може приходити без слів і часто поза словами. Далі, в 1995-му, вийшов роман «Е. Е.» (в перекладі Остапа Сливинського в 2022-му вийшов у «Темпорі»). Лише на перший погляд він про паранормальні явища. Подвійне дно, складна, але не переускладнена конструкція, яка за видимим дозволяє знайти щось менш видиме. Це теж сила Ольги Токарчук. За «Бігунів» (у перекладі Остапа Сливинського вийшов у 2011-му в «Фоліо» і в 2020-му в «Темпорі») Ольга отримала найвищу польську премію «Ніке» (2008) і Букерівську премію (2018). Він про нас усіх, які чомусь звідкись і кудись подорожують, про рух, часто без чіткої мети, мотивації. Який виявляється втечею від того, про що ми не хочемо думати частіше, ніж підозрюємо. Часто в цій подорожі ми знаходимо себе і одні одних, ще частіше втрачаємо. Для українців особливо важливим є наразі найбільший роман Ольги «Книги Якова» (2014-й, у перекладі Остапа Сливинського вийшов у «Темпорі» в 2019-му), який має до 1000 сторінок. Велика частина подій відбувається в Україні XVIII століття. Бачимо її з перспективи єврейської спільноти, яка перетинається з українцями, поляками, іншими культурами, національностями, які жили тоді в Україні. Але для нас це незвичний погляд, який дозволяє побачити по-новому те, що здавалося знайомим. Для Ольги Токарчук важлива пограничність. Намацування меж і того, що є біля них. Бо на перетині народжується все найцікавіше: взаємодія темного і світлого, чоловічого і жіночого, людського і тваринного, культурного і природного. На пограниччях народжуються сенси, які допомагають нам розхитувати те, що в центрі надто довго і його треба перечитати, перебудувати. Таке розхитування центрального, освяченого традицією, є не лише емансипацією, як у романі «Веди свій плуг понад кістками мертвих» (2009-й, у перекладі Божени Антоняк вийшов в «Урбіно» у 2011-му). Це не тільки критика релігійної ортодоксії, як у романі «Книги Якова», а й критика патріархальної моделі світу, як у найновішому романі «Емпусіон» (2022-й, у перекладі Остапа Сливинського вийшов у «Темпорі» в 2023-му). Він про те, наскільки інакшим є світ з жіночого погляду, як по-іншому про нього можна розказати словами жінки і як цього не боятися. Ще були один із найніжніших текстів сучасної європейської літератури «Дім дня, дім ночі» (1998), сучасний міф «Правік та інші часи» (1996-й, у перекладі Віктора Дмитрука вийшов у «Темпорі» в 2023-му), давній міф, доповнений сучасними словами «Анна Ін у гробівцях світу» (2006). Ще шість книг оповідань, три книги есеїстики, дві графічні історії. А недавно Ольга Токарчук написала лібрето опери.
