Відверто кажучи, на цю розмову я чекала два місяці, бо узгодити день і час зустрічі з режисером, генеральним директором-художнім керівником Національного театру імені Марії Заньковецької Максимом Голенком не так просто. Але наприкінці серпня усе склалося, і він став четвертим гостем мого відеопроєкту «Культура на РАЙОНі». Для «Львівської Пошти» і тих, кому до вподоби читати, а не дивитися відео, я підготувала текстову версію розмови. Говорили про те, як Максим прийшов в театр і чому, попри травматичний досвід навчання, наважився набрати акторський курс. Розпитала його про плани на новий сезон, які не менш амбіційні, аніж у минулому. Також поспілкувалася про виконання обіцянок, ремонти, ребрендинг театру та відповідальність за розвиток ввіреної йому культурної установи.
Шлях до театру, жахіття і власний акторський курс
– Розкажи, як ти потрапив до театру?
– Іноді не знаєш, як так могло статися. Якось розповсюджувач приніс квитки до школи. Моєму сусіду по партії дістався квиток на щось безглузде. А я потрапив на дуже хорошу виставу. То були 1990-ті, суворий Миколаїв. Туди ніхто не хотів їхати, тому дирекція створила театральну студію для підлітків. Я навчався у ній три роки й одразу після школи потрапив до театру. Дуже мені це подобалося, що без інституту ти вже справжній актор. Далі було одне, друге, третє, і я зрозумів, що з театру неможливо вибратися.
– Ти цього року набрав свій акторський курс у Львівському національному університеті імені Франка. Навіщо це тобі?
– Це дуже неочікуваний досвід. Моє навчання було доволі травматичним. Багато років я хотів навчатися в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Довго туди вступав, а коли нарешті потрапив на навчання, то зрозумів, що це жах, жахіття. Тож потім просто боявся підходити до освіти й тихенько займався режисурою.
І вже коли у Мінкульті обговорював свою посаду у Львові, то отримав запит на акторський курс. Мовляв, треба, щоби приходили хороші викладачі, режисери, залишали щось після себе. Я казав: «У жодному випадку! Я в житті не викладав і не робитиму цього, мене виховували підвали». Але коли прийшов у театр, походив по ньому, побачив, що відбувається, то зрозумів, що це дуже потрібно. Навіть для театру Заньковецької треба виховувати молодь. Дуже її не вистачає. Такої драйвової, з належною освітою, яка могла б швидко й феєрично перебувати в тих обставинах і жити за тими законами, за якими працюю я. Сам би не наважився. Але підтягнув декілька неймовірних викладачів.
– Я бачила, що ти заангажував Наталку Сиваненко, Ігоря Білиця…
– Це дуже крута команда. А ще з нами Юра Родіонов, Олексій Бусько. З такою командою гріх не набрати студентів і не спробувати. Не знаю, як я буду справлятися, але викладачі у мене неймовірні. Цікаво подивитися, що в них вийде, дати шанс дітям. Та й омолодити театр.
Плани на сезон на сцені «Стрих»
– Торік ви відкрили нову залу – «Стрих». Там колись була акторська студія, де вчився Богдан Ступка і ще багато відомих акторів.
– Це одна з наших перших дітищ. Коли я зайшов до театру, мені показували, що і де розвалилося… Моментами здавалося, що це набір смітників, місце-сховище. Ми зайшли на камерну сцену, побачили, як можна пройти через декорації, які там накопичували десятиліттями. Зрозуміли, що треба це все розчистити, щоб це був адекватний простір, щоб хотілося туди приходити, там працювати.
Балетна студія була в напіврозваленому стані. Я відчув, що це перший простір, який ми повинні запустити. Бо в національному театрі повинні бути різні напрямки. Ми хотіли залучити нових глядачів, молодь, почати з національної драматургії, прози. А простору для цього не було. Тож за декілька місяців зробили мінімальний ремонт на цій локації та запустили її. Тепер ця сцена заробляє сама на себе. Ще в травні там не було кондиціонування, тепер уже є.
– Чи задоволений ти, як працює цей простір?
– Спочатку ми спеціально запустили проєкти, взоруючись на популярних авторів: Жадана, Скрябіна, Тамару Горіха Зерня. А в цьому сезоні і я випробую цей простір. Не тільки ж інших режисерів туди заганяти! Це буде постановка за романом-бестселером Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Цей текст про відповідальність. Він став знаковим для цього часу. І я думаю, що саме зараз треба його ставити. Мені цікаво, що з цього вийде, як ми зможемо з ним попрацювати і який вигляд він матиме на сцені.
Інсценізацією займається Олексій Доричевський, який зараз у ЗСУ, під Покровськом. Якось ми переписувалися, і він запропонував: «Давайте я спробую. Мені це потрібно, буде якесь натхнення, що я не пориваю з театром». Дай Боже йому натхнення в цих умовах! Вже уявляю, яка там буде енергія! Тож на мені подвійна відповідальність – не тільки через відомий роман, а й тому, що людина докладається до цієї постановки в таких нелюдських умовах.
– Тоді далі про плани. Чула, що ви готуєте дебют Дмитра Сухолиткого-Собчука. Що це буде?
– Бувають такі неочікувані повороти. Коли в театр заходить людина, пов’язана з кіно, в неї такий неочікуваний кут зору. Ми спілкувалися з паном Собчуком, закинули таку ідею. Виявилось, що він хоче це зробити. Отак і домовилися. Дмитро сам пише твір, дай Боже, щоби потім це перетворилося на кіносценарій, фільм. Прем’єру плануємо на кінець грудня – січень. Це багатошарова історія. Там буде і про наше минуле, і про актуальне, пов’язане з війною. Мене вразило, що як тільки ми озвучили плани, преса вхопилася саме за цей проєкт.
– У постановці «Червоної рути» ви йшли від кіносценарію Наталки Ворожбит, а тепер ідете в зворотному напрямку.
Ювілей патронеси, українська класика і квиток у європейський театр
– У серпні виповнилося 170 років з народження і 90 років з дня смерті патронеси вашого театру Марії Заньковецької. Що готуєте з цієї нагоди?
– Готуємося, але треба, щоб це було в максимально цікавому форматі. Драматургиня Людмила Тимошенко пише на замовлення театру п’єсу-біографію «Заньковецька». Представимо її наприкінці сезону. Це буде імерсивна вистава-подорож всіма закапелками театру включно з директорським кабінетом, закуліссям, оркестровою ямою, підвалами і дахами. Ми розповімо історію життя Заньковецької. Кожна актриса нашого театру зможе зіграти її, відчути себе Марією Заньковецькою в певному просторі.
– Це ти ставитимеш?
– Ні, ми ще думаємо, шукаємо. Це відповідальна історія. Треба, щоб це був драйвовий режисер. Хай з’явиться п’єса, тоді я зрозумію, кому її віддати.
– Драйвовий режисер? Ви маєте Петросяна.
– Ну, Петросян розписаний. Петросян ставить те, що хоче. З ним домовитися дуже важко. Я так пхав його на прекрасну українську класику, і в підсумку він ставить «Сірано де Бержерака», що теж непогано.
– Так він уже поставив вам українську класику – «Землю». То тепер буде щось інше.
– Це ж знакова історія! Нам принципово демонструвати, якою сучасною і цікавою може бути українська класика. Що це, вибачте, не набір анахронізмів, а модерн, наше майбутнє. Принциповим є те, щоби найкращі вистави виходили саме за українською класикою, щоби був сенс у цьому колупатися.
– Тому першою прем’єрою сезону стали «Кайдаші» Ігоря Білиця?
– Частково так. Це теж імерсивна вистава. Ми відкрили під неї оновлену Блакитну залу. Тепер вона вже не блакитна. За легендою там були кімнати самого графа Скарбека. Тому назвемо цю локацію «Скарбек-зала». «Кайдаші» охоплюють три простори: окрім згаданого, укриття в підвалі та камерну сцену, яку відремонтували минулого сезону. Ці простори символізують пекло, чистилище і рай Кайдашів. Глядачі з героями подорожують цими локаціями.
Ми з головною художницею театру Юлією Зауличною колись робили «Кайдашів 2.0» Наталки Ворожбит. І Юлія каже, що ця історія не на часі, бо вона про розбрат, про те, як усе розвалюється, вмирає. Тож ми з Ігорем подумали: а може, зробити зворотну історію? Почати з фіналу, з пекла через чистилище і всі ті чвари закінчити весіллями, народженням. Тобто раєм, у якому могли б жити Кайдаші і ми разом із ними. Думаю, це Ігорю вдалося. Та й актори дуже натхненні.
Наступна пригода в нашому репертуарі – «Чарлі і шоколадна фабрика» (прем’єра відбудеться 21 – 22 вересня). Це дуже цікавий досвід! Хочемо зробити сімейну виставу. Це дві години музики, тепер увесь театр співає. Тож скоро у Львові з’явиться справжній бродвейський мюзикл.
– Заньківчанам співати не вперше. Ви ж так круто відспівали «Червону руту»!
– І це нас рухає, змушує експериментувати в цьому напрямку. Є прекрасний оркестр, чудові голоси, то чому б нам не замахнутися на таке?
Далі, теж на великій сцені, Давид Петросян зробить «Сірано де Бержерака». Наступною прем’єрою буде постановка художника, театрального і кінорежисера Сергія Маслобойщикова. Вважаю, що він зробив одну з найестетичніших українських вистав «Верба», яка принесла йому Шевченківську премію. У нас він працюватиме над «Камінним господарем» Лесі Українки.
Також очікуємо прем’єри від німецького режисера Яна Гокеля (на початку року режисер із командою з Австрії, Німеччини та України проводив у театрі воркшоп-знайомство в межах проєкту з робочою назвою «Хто такий Йозеф Рот?»). Це буде спільний проєкт з Віденським театром. Гокель знайшов Ротову статтю з дуже красивою назвою. Вона присвячена Україні, але досі не перекладена українською. Можна вважати цю постановку нашим проєктом сезону, з нею пов’язано дуже багато всього. Сподіваюся, це наш квиточок у європейський театр.
А далі буде… Ведемо перемовини з прекрасними європейськими режисерами. Тож такий формат буде з’являтися. Бо ми – національний театр, мусимо бути в європейському просторі, навіть зобов’язані, бо маємо такий ресурс. Львів посідає особливе місце в українській культурі.
– Чого ще чекати від тебе в цьому сезоні? Як я розумію, ніде, окрім театру Заньковецької, ти нічого не ставитимеш.
– Беру не так багато, бо мав у минулому сезоні дві прем’єри на великій сцені («Вороги. Історія любові», яка вийшла у фінал премії «ГРА», і «Червона рута»). Театр повинен рухатися в різних напрямках. Основне, щоб це були живі вистави дуже високої якості. В минулому сезоні я не завжди міг чи встигав домовитися, завести сюди тих митців, яких хотів. Щодо цього сезону ми вже мали перемовини, і я трішки зміг видихнути.
Щоб контролювати все, що відбувається в театрі, треба багато сил. Тож у цьому сезоні буде постановка роману Павлюка. А ще з жовтня відновимо виставу, яку я дуже люблю, – «Тригрошову оперу» (можна вважати, що вона проклала дорогу Голенку в театр Заньковецької: у 2021 році він зробив цю постановку як запрошений режисер). Це історія про те, як ти, пройшовши пекло, повертаєшся з війни у мирний світ і розумієш, що поки ти був там, цей світ перетворився на пекло і живе за дуже неправильними законами. Але ти вже навчений і жорстко починаєш існувати в ньому.
Мені здається, що «Тригрошова опера» дозріла з часу постановки. Думаю, зараз це більш зрозуміло, бо маємо тепер світ виживання, війни, перемоги та інший, паралельний. Коли вони перетинаються – це наче вибух: виникають конфлікти, непорозуміння, біль. «Тригрошова опера» теж про це. Раніше це була абстрактна історія про Німеччину 1920-х років. Нас це не стосувалося, ми думали, що ніколи з цим болем не стикнемось. А тепер бачимо, як це буває. Тож, окрім форми і драйву, ця вистава стала зрозумілою глядачеві.
Ребрендинг, ремонти і сповнення обіцянок
– Знаю, що ви запланували ребрендинг. Розкажи про це, бо ж цікаво.
– Зараз розкажу, просто не встигаю. Ми не стали одразу рубати з плеча, бо не знали, яким буде обличчя нашого театру, до чого ми прийдемо. Тому в минулому сезоні ребрендинг був мінімальним.
Тепер розуміємо, куди рухається театр. Працюємо з фірмами, які роблять ребрендинг. Зміниться сайт і ще багато всього, пов’язаного з театром. Процес триває, переглядаємо й узгоджуємо варіанти. За місяць-два вже зможемо показати результати. Як на мне, це буде культурно, креативно і моцно. Таким, на яке ми заслуговуємо.
– Ви ж це робите власним коштом. Тобто за зароблені вами гроші.
– Ми все робимо власним коштом. На жаль, в Україні війна. В театрі, слава Богу, війни немає. Але в нас, як і в усіх інституцій, дуже велике недофінансування. Тому ми зацікавлені, щоб кожен проєкт був не тільки експериментом, але й щоби на нього пішов глядач. Тому така «розкаряка». Ми не маємо права на якісь бульварні історії, бо це марка, національний театр. Але щовечора до нашого театру мають прийти 800 глядачів і залишитись тут на дві години – до кінця вистави. І так щоразу. Це наш обов’язок, інакше цей театр просто не існуватиме. Ніхто не буде його в такий час годувати.
Тому намагаємося, щоб усе було правильно, красиво і мало сенс. Щоб те, що ми робимо, чіпляло глядача, щоб йому хотілося прийти знову. Заманюємо глядачів як можемо.
– Що намагаєтеся – це точно. Уточню дещо. Знаю, що ти вже не в.о., а директор-художній керівник театру, бо з тобою уклали контракт. На скільки часу?
– До кінця воєнного стану і ще рік після нього. Міністерство подивилося, що ми робимо, і за певний час ухвалило таке рішення. Звісно, тепер мені трішечки легше, бо не відчуваю отого Дамоклевого меча. Але це спонукає працювати вдвічі більше, бо розумію, яка це відповідальність.
– Ти задоволений цим роком роботи? Зробив усе, що хотів, чи навіть більше?
– Я переглянув те, що наобіцяв, коли прийшов. І, як не дивно, виявилося, що ми практично все зробили. Може, було трішечки менше прем’єр, але, повірте, це максимум. В театрі з ранку до ночі всі пашуть як прокляті. І я сподіваюся, що більшості це ще й дає якесь задоволення. Як і глядачам, звісно ж.
*«Культура на РАЙОНі» – мій авторський відеопроєкт, у якому я спілкуюся з творчими особистостями на культурні й довколакультурні теми, які ми з різних причин обговорюємо не публічно, а хіба що за кавою. Першою моєю гостею стала піаністка, доцентка кафедри культурології Українського католицького університету Марта Кузій (відео і текстова версія). Наступною була художниця Олена Каїнська, яку дивом вдалося вихопити поміж резиденціями (відео і текстова версія). Після цього ми поговорили з режисером і керівником Львівського театру Лесі Українки Дмитром Захоженком (відео).
