«Оце курбасівці витворяють! Тут вони такі, якими були колись», – зауважує старша пані в антракті, ділячись враженнями про прем’єрну постановку «Коли цвіте полин». Вчора ми з фотографом медіа «Львівська Пошта» і ще кількома десятками глядачів перші побачили цю новинку від акторів Львівського академічного театру імені Леся Курбаса. Описати словами її непросто, бо це танцювальний театр, який треба дивитись і відчувати. Від нього емоційно боляче, але очей не відірвати.
Учень Піни і Україна
Щоб пояснити, з чого все починалося, доведеться повернутися на кілька років назад, а може, й іще далі. Творцем вистави «Коли цвіте полин» є Райнер Річард Бер – танцівник і постановник Вуппертальського театру Піни Бауш. Так, тої самої легендарної Піни, яка розвивала театр танцю, сучасну хореографію і якою досі захоплюються. Її учень Райнер Бер в 2022 році створив проєкт VONA. Перед постановкою в березні 2022-го українські танцівниці завдяки підтримці німецьких колег пройшли майстерки в Вуппертальському театрі. Згодом шість танцюристок – Катерина Погорєлова, Тетяна Знамеровська, Ірина Астаф’єва, Галина-Оксана Щупак, Валерія Потапова і Єва Силенко – з різних регіонів України показали постановку про емоції сучасної української жінки: біль розлуки, втрату дому, перерваний зв’язок із рідними, тобто про те, через що після 24 лютого 2022 року пройшли мільйони українок.
У червні 2023-го Райнер Бер разом із асистенткою – львів’янкою Галиною Щупак побував у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса. Тоді він провів тижневий танцювально-театральний воркшоп для акторів. І тоді ж вони запропонували постановнику Вуппертальського театру створити спільну виставу. Так зародилась ідея проєкту.
Підготовка до вистави тривала декілька місяців. І ось 3, 5, 6 і 7 квітня кожен із нас зможе побачити, над чим так довго курбасівці працювали з учнем Піни Бауш. «Так багато театр ще ніколи не танцював, але тепер буде», – переконана Наталка Рибка-Пархоменко, яка танцює і співає у виставі «Коли цвіте полин».
Станцювати можна все?
То про що ж прем’єра? Полин також називають євшан-зіллям. В одній легенді є такі слова: «Хто має євшан-зілля, ніколи не забуде рідну землю. Пам’ять про неї завжди наповнює людину чудодійною силою і тугою». Саме легенди є одним із виявів історичної памʼяті народу, про яку й роздумують у виставі актори.
Теми, що лунають у постановці, дуже особисті і водночас знані кожному: що ми несемо в своїй пам’яті, в пам’яті наших предків, що в пам’яті нашої землі? Це не завжди те, що тішить, адже в пам’яті може бути багато болю. Але водночас багато радості та надії.
«Спроба цього процесу полягає в тому, щоб знайти мову в момент, який залишає вас безмовними. Мова про тугу, надії, мрії, розпач, втрату, страх і любов, єдність і самотність. Про наші сильні та слабкі сторони та бажання зцілитися. Дивлячись на цей час, ви заглядаєте в себе. Де в нас війна і де зцілення? Ми шукаємо відповіді в питаннях і дозволяємо те, що знайдемо, обговорювати, – твердить автор постановки «Коли цвіте полин» Райнер Бер. – Мова, яка звільняє вас від неможливості зрозуміти себе. Розірвані на фрагменти переживання, які вказують на ціле і завжди мають на увазі всіх. Кожна мить має минуле і майбутнє, але коротких уривків достатньо, щоб здогадатися про все. Річ не в мові, а в тому, що змушує нас говорити всередині. Чому ми такі, якими є. Ніби життя проходить повз нас і врешті-решт ми розуміємо, хто ми є. Тому що ми нарешті слухаємо і чуємо, даючи слово нашим предкам і тим, хто ще не народився».
Це не постановка для відпочинку
«Коли цвіте полин» – це цілісна історія, зіткана з особистих і колективних історій-танців. Вони про біль і любов, про те, ким ми є і чому ми саме такі. Ці історії, розказані Андрієм Водичевим, Тетяною Каспрук, Миколою Березою, Наталією Рибкою-Пархоменко, Денисом Соколовим, Марією Онещак, Мариною Мазур, Марком Свіжінським, Дариною Федів, Діаною Константіновою, їх тілами, голосами, немов оголений нерв, змусять вас постійно відчувати. Відчувати те, що неможливо сказати словами, і те, що ми проживаємо щоденно, століттями.
Вистава триває дві з половиною години з антрактом, і цей час ніби спливає миттєво і тягнеться безконечно водночас. Від того, що ви бачитимете на сцені, вас дуже болітиме, але очей від цього видовища не відірвати. Мені здалося, що актори настільки занурились в свої ролі, що й справді проживали все непроговорене, але пережите на сцені і заледве справлялися з емоціями. І я їх розумію, бо й самій у певні моменти хотілося вибігти з зали – такою сильною була емоційна напруга.
Але ви мусите побачити «Коли цвіте полин». Інакше дуже пошкодуєте. В цій постановці так багато різної музики, співів і танцю, за допомоги яких актори тчуть полотно цілісної вистави. Ця постановка сповнена якоїсь первісної сили. Крізь біль вона зцілює, вивільняє назовні несказане й недоговорене, що якорем тягне нас на дно.
До слова, за 10 днів на сцені Театру Заньковецької ви зможете побачити ще одну непросту постановку, про яку ми розповідали в тексті «1984. Occupation»: війна за людяність і можливість бути собою».
