Темна академія сьогодні в рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок. А саме роман «Боги мого краю дуже люблять кров» і бліц про його створення з письменницею, викладачкою і дослідницею Києва Євгенією Кужавською.
Головна героїня книги сімнадцятирічна Вероніка Черняхівська із закладу для дівчат переходить у нововідкриту Другу українську гімназію, де дівчата і хлопці навчаються разом. Спіритичні сеанси, захоплення Вайлдом, викрадені картини, таємничі культи та розслідування містичних убивств у місті раптом стають частиною її життя. Тим часом червоні загони Муравйова повільно наближаються до станції Крути.
Авторка створила дивний – химерний і дуже реалістичний водночас – світ, де справжні історичні персонажі сплетені з вигадкою так, що спробуй відрізнити. Декаданс, Київ 1910-х і серія загадкових вбивств. Хіба ж вам не хочеться почитати таку історію? Книгу «Боги мого краю дуже люблять кров» вже можна передзамовити на сайті Vivat за зниженою ціною до 23 лютого. А поки її друкують, читайте уривок роману і дізнавайтесь, як він творився.
Євгенія Кужавська: «Боги мого краю дуже люблять кров» – темний текст, який несе світло»
– З чого саме почалася історія? З постаті Вероніки Черняхівської, міської легенди про київських левів чи, можливо, з самої назви «Боги мого краю дуже люблять кров»?
– Історія книги «Боги мого краю дуже люблять кров» почалась із навчального закладу – Другої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства. Її відкрили в стінах художньої школи на Сінному базарі на хвилях революції 1917 року. Це була одна з перших українських демократичних шкіл. Окрім уроків іноземних мов навчання тут вели українською мовою – це дивовижа для Києва часів російської імперії. А ще дівчата і хлопці мали навчатися разом.
Я хотіла написати саме про цю гімназію, а потім зрозуміла, що маю ідеальну головну героїню Рону Черняхівську. Її матір наполягла, аби дочка перейшла в україномовну школу з жіночої гімназії Аделаїди Жекуліної і довчилась там останній восьмий рік.
– Де у вашій роботі закінчується роль дослідниці історії і починається простір для романістки? Як вдалося знайти баланс в книзі «Боги мого краю дуже люблять кров», щоб історичні деталі не перевантажили детективну інтригу, а стали її органічною частиною?
– Я змушую себе зупинятись в дослідженнях. Бо досліджувати історію міста чи конкретного навчального закладу можна безкінечно. А письменниці важливо ще й знаходити час на творення світу своєї історії. Щодо балансу – то вже читачам вирішувати, чи вдалось мені його витримати.
Працюючи над книгою «Боги мого краю дуже люблять кров» я використовувала щоденники Вероніки Черняхівської, протоколи із засідань педагогічної ради гімназії. І навіть архівні матеріали: всілякі довідки гімназистів, вирізки з тогочасних газет. Це була цікава пригода для мене. Сподіваюсь, такою вона буде і для читачів.
– Як змінювалися ваші уявлення про реальних постатей (Зерова, Екстер, Черняхівських) у процесі написання книги «Боги мого краю дуже люблять кров»? Чи траплялося так, що персонажі починали проявляти характер і діяти всупереч вашому початковому плану?
– Персонажі у будь-якому разі трансформуються і починають жити власне життя в рамках історії. Чи були історичні постаті саме такими, яких я їх зображую? І так, і ні. Я використовую історичну основу, але це погляд через авторську призму. В історії «Боги мого краю дуже люблять кров» багато художнього вимислу і простору для фантазії читача. Бо я вірю, що читач – співтворець авторського тексту.
– Наскільки робота над книгою про боротьбу сторічної давнини допомагала або, навпаки, заважала вам осмислювати сучасні події?
– Я почала писати роман «Боги мого краю дуже люблять кров» після повномасштабного вторгнення. Тож історія така, як є. Я люблю віддзеркалювати сучасні події через ті, які відбулись сто років тому. Врешті зараз ми, як і друзі та знайомі Рони Черняхівської, теж живемо в часи визвольних змагань. Наші досвіди можна співставляти.
До прикладу, Київ взимку 1917-го потерпає від перебоїв з електроенергією, немає дрів і вугілля для опалення. Але культурні заходи продовжують проводити. На відкритті Академії мистецтв вимикається електрика і захід продовжують при свічках. Ми можемо дуже легко уявити себе на місці героїв.
– Чи стала книга «Боги мого краю дуже люблять кров» такою, якою ви її задумували на старті? І яке головне відкриття про ту епоху або про саму себе ви зробили, пройшовши весь шлях від ідеї до публікації?
– Я дописала роман «Боги мого краю дуже люблять кров» на початку грудня 2024 року. Знала тільки, про що саме хочу написати і в якому жанрі. Хотіла написати темну академію про життя київських гімназистів. Цей текст можна вважати трилерним, він і справді темний, але водночас дає світло.
Читач знайде в «Богах мого краю» розслідування, таємничих викладачів, картини, довкола яких відбуваються незрозумілі події. А ще книгу, якою так захоплюються Рона та її друзі. І звісно, трагедію, яка нависає над цим красивим, але крихким світом. Адже червоні загони Муравйова уже наближаються до станції Крути.
Саломея
Геть, дочко Вавилону! Через жінку прийшло зло на світі.
Оскар Вайлд, «Саломея»
У бібліотеці тихо й безлюдно, чому Рона, безумовно, радіє. Вона ступає кілька кроків, вистукуючи підборами об паркет – ненавмисно, але достатньо гучно, щоб виказати свою присутність. Бібліотекар може бути десь у надрах своєї книжкової обителі. Підручників у гімназії немає, але підручники – усього лиш компіляції для учнів. Батько наполягає, що вона має читати першоджерела. Принаймні це Ронина версія для вчителів, які можуть її тут застати. Бо ж вона прийшла за особливою книжкою.
Довгі ряди полиць, корінці книжок. Затишок бібліотеки заворожує. Сонце пронизує променями кольорові вітражі на вікнах. Рона торкає пальцями смужку червонястого світла. У бібліотеці можна відчути на дотик навіть промені – настільки магічним їй видається це приміщення. Він написав цю книжку французькою, хоча міг обрати англійську. Але Рона була вдячна: з англійською їй було б складніше. Вона ковзає повз високий стелаж, пірнає в прохід між полицями, гладить кінчиками пальців корінці, згадує почуте.
Напевно, книжка не тут. Можливо, вона у відділі з французькою поезією, який Рона бачила минулого тижня, коли приходила сюди на прохання вчительки французької. Але тоді на порозі її зустрів бібліотекар – усміхнений ясноокий пан, що провів до потрібної полиці й пожартував про старанність її помічника – Лоський ув’язався за Роною і до бібліотеки. Якщо господар книжкової обителі вирине з надр книгосховища просто зараз і запитає, що саме вона шукає, навряд їй вистачить сміливості зізнатись.
Щось темне ввижається їй у назві книжки, яку вона так прагне знайти. Щось заборонене, а від того надто жадане. Тож вона продовжує пошуки, сподіваючись, що бібліотекар, як і решта вчителів, зібралися на нараду в кабінеті на другому поверсі. Якщо він не визирнув десь із-за книжок на початку її пошуків – краще б не з’являвся і наприкінці. Книжка має бути тут, якщо бісів художник не пожартував. А такий жарт Рона вдалим не назвала б.
***
Це було годину тому. Рона добре пам’ятає кляс академічного рисунку, освітлений так, що довелося примружитися після лагідної півтемряви коридору. І викладача, який усміхнувся, щойно побачив її. Вона аж відступила на крок, злякавшись цієї усмішки. Звісно ж, наштовхнулася спиною на когось позаду.
— Перепрошую, – мовив незнайомий голос, і Рона подякувала небесам за те, що це не всюдисущий Лоський. Озирнулася на хлопця, вибачилась і рушила вперед – Соня вже зайняла стілець поруч із мольбертом біля вікна, не лишаючи їй вибору.
Білявий хлопчина, на якого вона наштовхнулася, подався за нею і недбало впустив речі на стілець поруч.
— Павло, – мовив він у відповідь на Ронин здивований погляд, – Кольченко.
— Вероніка Черняхівська.
— Я не знав, що в розкладі малювання.
— Академічний рисунок.
— Так, він, – Кольченко наморщив чоло, – але… хіба це щось важливе?
Рона якраз розстібала портфель, аби дістати олівці. Соня замріяно дивилась у вікно – погода й справді була хорошою. Перші тижні вересня ще тримають серпень за жаропташий хвіст, жовтіють кленами, встеляють бруківку яскравим листям. Кав’ярні магнітять відвідувачів пахощами какао з корицею – добре було б прогулятися Рейтарською в таку погоду. Поки осінь іще не ввійшла у свої права, змиваючи барви дощами.
Викладач зупиняється біля композиції на столі в центрі клясу, очікує, поки всі займуть місця, обводить учнів поглядом. Він називає своє ім’я, але Рона майже не слухає його – голос долинає до неї крізь товщу думок, ніби з-під води. Вона дивиться за його плече: химерні малюнки на полотнах і мольбертах, якісь замальовки, певно, ескізи чи роботи інших учнів. Бачить постать жінки, вигнуту в танці, з яскравим шлейфом барвистої сукні.
— Академічний рисунок – основа всіх видів образотворчого мистецтва, – говорить він, відкидаючи пасмо волосся з чола. Сьогодні він у сірому костюмі й жилеті гірчичного кольору. Білий комір сорочки відтіняє кремову засмагу. «Олександр Герц», – згадує Рона ім’я викладача.
Скільки йому років? На вигляд не більше двадцяти п’яти. «Він міг би зійти за модель десь на бульварі Монпарнас», – раптово майнула думка. Вона намагається не дивитися на нього, тож погляд постійно ковзає в бік намальованої жінки, принадно красивої у візерунчастих вигинах її спідниці.
— Є кілька важливих елементів, на які ми в ході занять звертатимемо особливу увагу.
Голос його звучить рівно, і дивна тиша шириться авдиторією. Рона ловить себе на думці, що стихли навіть найзатятіші зубоскали.
— Малювання за спостереженням. Анатомія. Пропорція. Перспектива. Штрихування. Композиція. Практика. Це найголовніше, чому ми присвячуватимемо час на заняттях. Отож почнімо.
Сусід Рони підняв руку й за кивком викладача запитав:
— Малювання за спостереженням? Що це означає?
Ми… шпигуватимемо?
Схвальний регіт клясу. Рона бачить невдоволення хіба на обличчі Мілі Ліпецької – та, здається, аж закочує очі. Личко в Мілі як у ляльки з магазинчика мадмуазель Кокто на Лютеранській. Улюблена Ронина лялька звідти: зараз вона просто стоїть у кімнаті за скляними дверцятами шафки, а раніше була найкращою подружкою, вислуховувала всі таємниці й зізнання. Здається, Рона доросла до ігор із живими ляльками, яких обирала собі в компаньйонки. Вона кинула погляд на Соню: трохи видовжене, невиразне личко – надто бліде й хворобливе, щоби вважатися гарним. Такі дівчатка звикли тінню слідувати за подружкою. Тож Рона по-королівськи приймає її увагу.
— Малювання за спостереженням, – чітко вимовив викладач, – це практика малювання з натури або малювання реальних об’єктів. Але воно потребує твердої руки й уважного ока. Ми тренуватимемо і те, і інше впродовж щонайменше кількох занять, перш ніж спробуємо малювання з натури.
— З натури? – медовим голосом запитала Міля Ліпецька. – Тобто хтось нам позуватиме?
Викладач усміхнувся.
— Можливо.
— А вам хтось позував для тієї картини? – Вона ледь помітно кивнула в бік танцюючої жінки на полотні.
— А чому ви думаєте, що це моя робота? – запитав викладач.
— Вона… – Міля на мить замислилась і майже прошепотіла: – …не схожа ні на що, бачене мною раніше… Тепер усі дивилися на незавершену картину, хоч навряд Міля прагла саме такого ефекту. Викладач підійшов до полотна, легко взяв його й поставив на найближчий мольберт.
— Насправді це не живопис із натури, я намагався створити ескіз костюма. Це… костюм для театральної вистави, особливої вистави.
— У Міському театрі? – впізнала Рона голос Лоського.
— Навряд, – заперечив хтось із закутку біля дверей. – Щось для театру Соловцова, там оперети.
— О, то ви, бачу, знані театрали, – усміхнувся викладач. – Наскільки мені відомо, цю виставу київські театри поки не ставлять. Моя наставниця створює ескізи костюмів і декорацій для московського театру. Точніше, завершила створювати, незабаром прем’єра. Це один з ескізів, я… допомагав у пошуках.
— Хто ця жінка? – запитала Рона. Не відразу зрозуміла, що хотіла запитати про назву вистави, але хтось ніби вимовив інше її вустами. Відчула, як рожевіє, але художник не дивився на неї. Здається, зараз він не дивився ні на кого з них, ковзаючи невидющим поглядом авдиторією, немов перебирав у пам’яті спогади.
— Це Саломея. Дочка Іродіяди, – врешті відповів він. Викладач замовк, але ніхто не порушував тишу, яка задзвеніла у вухах Рони. Ім’я жінки прозвучало музикою.
«Саломея», – луною шелестіло в голові.
