У Львові майже п’ять тисяч ветеранів, а буде до 50 тисяч. Такі цифри «Львівській Пошті» озвучив керівник Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Андрій Жолоб – гість нашої рубрики «Особистості, які змінюють Львів».
43-річний львів’янин Андрій Жолоб є знаною в місті Лева особистістю. На фронті був командиром медичної роти 46-ї окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ Збройних сил України.
18 років пропрацював лікарем-травматологом у Клінічній лікарні Львівської залізниці. Навчався у Львівському медуніверситеті. Пластун, ведучий на радіо та різноманітних заходах.
Принциповий, має загострене почуття справедливості, харизматичний, комунікабельний. Для ветерана професійність і людяність важливі. Йому цікаво працювати з ветеранами.
Любить свою родину, а також музику: є лідером панк-рок-гурту «Бетон». Разом із дружиною виховує двох донечок-школярок.
Після повернення з фронту в квітні 2024-го бойовий медик очолив Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій на вул. Пекарській, 41. Каже, на цій посаді почувається як командир роти. «У мене є гордість, що я військовий! Ця посада – мегавідповідальність і пильний приціл від суспільства. Я зустрів прекрасних людей, які хотіли щось змінювати і змінюють!» – наголошує співрозмовник.
«Це було питання принципове – йти служити. Моїм завданням було завершити дідову справу»
Андрію, розкажіть, як розпочався ваш шлях бойового медика в часі великої війни.
Навесні 2022-го мені прийшла повістка, і я долучився до лав Збройних сил України. Не розглядав варіантів не піти до війська. Це було питання принципове – йти служити. Мій дідусь загинув у лавах дивізії СС «Галичина», воюючи проти росіян. Моїм завданням було завершити дідову справу. Мама досі не знає, де дідусева могила. Він пішов у рейд і невідомо, де загинув.
Пласт мене також виховував бути принциповим. Не можна співати: «Хлопці, підемо, боротися будемо…», а коли настає момент, що «боротися будемо», не йти служити. Це було б не по-людськи, не по-українськи.
Отже, навесні 2022-го я пішов служити. Звісно, страшно було, бо це невідомість. Зі Львова поїхав у один із навчальних центрів в іншу область. Це був теоретичний вишкіл. Безперечно, лише на фронті розумієш воєнні реалії.
До того я 18 років пропрацював травматологом у Клінічній лікарні Львівської залізниці, що на вулиці Огієнка. Також мав досвід роботи з гірськолижними травмами. Загалом емоційно був готовий до травм. На фронті ми виконували свою роботу. Слава Богу, що ті, з ким я працював, також були стресостійкими.
Ми в нашій медичній роті 46-ї бригади мали прекрасну команду. Я був командиром медроти. Мене скерували в найкращий із варіантів, куди я міг потрапити. Це десантно-штурмові війська з професійним командиром бригади. Він усіляко допомагав медичній роті, за що ми йому вдячні.
На яких напрямках ви служили?
У 2022-му – це херсонський контрнаступ. Ми пройшли Давидів Брід, Снігурівку. Втратили побратимів, на жаль, втратили найбільш вмотивованих людей, які стали на захист України…
Після херсонського контрнаступу в 2023 році ми несли службу в Краматорську, Соледарі й поблизу Бахмута. Я працював у стабпункті. Спочатку сам їздив на евакуації.
Влітку 2023-го були Роботине, Вербове, Оріхів. Опісля ми перемістилися на Мар’їнку. Це були непрості евакуації. В квітні 2024-го я закінчив службу.
Чому?
Бо поки був на фронті, мама через хвилювання дістала інсульт. Слава Богу, вчасно зреагувала моя дружина, вчасно зреагували мої друзі-лікарі в лікарні на Миколайчука. На щастя, не було незворотного моменту.
Мама пройшла лікування, довелося відновлювати мову, ковтання, рухи… Богу дякувати, мамі вже 83 роки. Я єдиний син. У мене нема ні тата, ні брата, ні сестри. Після хвороби мамі дали другу групу інвалідності пожиттєво.
І ви мали законне право залишити службу на фронті.
Так, але… моральне право зі мною боролося й досі бореться. Побратими казали: «Захищав державу, тепер іди захищати маму, подбай про неї». В мене є відчуття, що я їх зрадив, уже й до психотерапевта ходив.
Але ж мамі потрібна була ваша підтримка!
Щойно я приїхав, як мама одразу розквітла.
Як воно – повернутися в цивільне життя після фронту?
Непросто. Коли я повернувся до Львова, в мене була бойова психологічна травма, коли приїздиш і не розумієш, навіщо ти в цивільному світі, вся правда, вся честь, весь гонор там – на фронті. А ти тут…
Напевно, найважче було дружині?
Так. Подяка дружині за розуміння. Подяка дружині, що поки мене не було вдома, для двох наших донечок вона була мамою, татом, водійкою, лікаркою, навіть сантехніком… Все було на її плечах. Донечкам зараз вісім і 11 років.
«Ця посада – мегавідповідальність і пильний приціл від суспільства»
Із квітня 2024-го ви очолили Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій. Це дуже відповідально.
Цю посаду запропонував мені міський голова Львова Андрій Садовий. Я погодився і, як бачите, працюю. Постійно маю справу з військовими та ветеранами. З дружиною радився – підтримала. Ця посада – мегавідповідальність і пильний приціл від суспільства.
Про яку кількість ветеранів у Львові вам відомо?
У Львові майже п’ять тисяч ветеранів, а буде до 50 тисяч.
Як змінився центр за вашого керівництва, щоб військові хотіли сюди приходити для отримання послуг?
І у війську, і загалом у житті я звик слухати людей, чути людей. Ті, що тут працювали, мали значно більше досвіду, ніж я. Я розумів, у кого мені варто набувати досвіду.
Завдяки спілкуванню і звичці слухати людей я вижив на фронті. Запитував сержантів, які вже були довший час на війні, як правильно працювати. Звісно, будучи командиром медроти, міг і кулаком по столі стукнути, але ніколи цього не робив.
Важливою рисою є самокритичність: ніколи не варто думати, що ти крутий. Ми всі рівні, особливо на війні. Ракета вбиває і генерала, і рядового.
Запам’ятав слова командира: «Якщо з медициною в бригаді буде все гаразд, то і з бригадою буде все гаразд». До нас приходили лікуватися і рядові, і полковник. Запалення легень у всіх однакове, вірус і бактерії не вибирають.
У центрі ми розширили штатний розпис. Зараз у нас працюють понад 40 осіб (колись було більш ніж 20-ть). Горджуся міцною і фаховою командою! Робимо акцент на комунікації. Тепер якісна комунікація вкрай важлива.
На рецепції центру працюють ветерани, тобто ветеранів зустрічає ветеран. Це важливо, бо діє принцип «рівний рівному». Загалом наш колектив складається із ветеранських або військових родин. У нас нема випадкових людей. Тішуся, що люди в нас хочуть працювати. Це добрий і якісний показник праці.
Із новацій: наша соціальна фахівчиня почала відвідувати лікарню Святого Луки (Перше ТМО), де лікують військових. Збирає запити від хлопців, які не в стані до нас прийти. Ці запити скеровуємо до наших юристів.
У липні 2024-го у Франківському районі Львова, на Генерала Чупринки, 85, відкрили Центр підтримки родин зниклих безвісти та військовополонених, яким керує дружина безвісти зниклого. Це ще один варіант «рівний рівному».
У січні 2025 року в Залізничному районі, на Виговського, 32, запрацювало нове відділення нашого центру, де ветеранам і ветеранкам допомагатимуть у працевлаштуванні та кар’єрному зростанні.
Там працює фахівець із кар’єрного розвитку, який допоможе проаналізувати досвід і потенціал, підбере вакансію, яка відповідатиме запиту ветерана.
А ще тут можна дізнатися про можливість започаткування власної справи у Львівській громаді. Також є можливість отримати комплексну допомогу (юридичну й психологічну), а також консультації щодо соціальних гарантій і пільг. Графік роботи центру на вул. Виговського, 32: понеділок – четвер – із 8:00 до 17:00, п’ятниця – з 8:00 до 15:45.
У Львівському центрі надання послуг учасникам бойових дій працює телефон гарячої лінії: 073 962 8325. Маєте питання, ветерани й ветеранки, телефонуйте!
До кого найчастіше мають запити ветерани?
До юристів і психологів. Наголошую, всі послуги у нас безкоштовні!
Тішуся, що в нас добре працює сектор психологічної підтримки. Цей напрямок очолює вже знана у Львові сестра Анісія. Я залюбки поставив її керівницею сектору. У нас фахові психологи, зокрема психолог- ветеран. Це ще один варіант «рівний рівному».
У 2024-ому фахівці нашого центру надали понад 2,5 тисячі консультацій з психологічної підтримки. Мовиться про індивідуальні та групові консультації психологів для захисників і захисниць України, членів їхніх сімей, а також членів сімей загиблих Героїв.
Найчастіше до центру звертаються ветерани з такими запитами, як подолання симптомів ПТСР, тривожності й агресії. Психологи допомагають справлятися з панічними атаками й депресією, горюванням під час втрати. Також наші фахівці створили групи підтримки членів сімей зниклих безвісти.
Важливо зазначити, що ми пропрацювали разом із сестрою Анісією та ветеранами навчання для департаментів і управлінь Львівської міської ради, як спілкуватися з ветеранами. Це важливо й на часі.
Загалом наші психологи провели понад 20 тренінгів і навчань на тему «Як комунікувати цивільним із військовими». Такі зустрічі відбулися з працівниками райадміністрацій та комунальних установ, з поліціянтами, працівниками приватних компаній та навчальних закладів.
«Ми будемо робити все задля змін, якісних змін»
До речі, чи вміє суспільство на третьому році великої війни комунікувати з ветеранами?
У нас якесьдитяче суспільство, соціум: «не хоцу, не буду, закрию оцка, і ніцого не буде»…
І це Львів, де фактично в кожній родині є військовий. Це Львів, який мав би розуміти, відчувати, підтримати, де треба… Як думаєте, це зміниться?
Ми будемо робити всезадля змін, якісних змін. Усе залежить від бажання людей. Є ті, що будуть окремо від війни, якби дивно це не звучало. Війна їх не стосується. Є прірва між ветеранам та цивільними. Просто не треба думати, що ми зможемо уникнути цієї прірви. Вона вже є.
І що робити, щоби цієї прірви не було?
Постійно працювати. Ветерани – це частина суспільства. Потрібна залученість всього суспільства.
Водночас зазначу, що ветерани також мусять над собою працювати, щоби жити за правилами цивільного суспільства. Так, є повага до ветеранів, так, маємо дякувати ветеранам за службу, але слабкості також потрібно приймати. Сильні свої сторони варто використовувати продуктивно.
У грудні 2024-го я був на відкритті ветеранського спортивного клубу «Крук». Ветеран отримав ваучер на започаткування власної справи. Крім того, тут проводитимуть тренування з кікбоксингу та змішаних одноборств.
Якщо ж ветеран починає себе жаліти, сидіти з побратимами за пляшкою оковитої і згадувати, як добре було в армії, починається внутрішнє гниття. Ниття перетворюється на гниття, і така людина починає знищувати себе, свою сім’ю.
«У мене є гордість, що я військовий!»
Ваша посада є великою відповідальністю. За відчуттями ви хто – посадовець Львівської міськради чи ветеран?
Я – командир роти. У мене є гордість, що я військовий! Я зустрів прекрасних людей, які хотіли щось змінювати і таки змінюють.
Що вам вдалося після служби на фронті змінити у Львові для військових?
Думаю, це стосується інформування та популяризації. Насамперед повідомляю ветеранам, що працює Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій на Пекарській, 41, що наші відділення є в Залізничному та Франківському районах.
Спілкуючись зі своїми побратимами, я зрозумів, що досі є низька обізнаність у роботі нашого центру. Тому відвідую різні конференції, форуми, дискусії і розповідаю про нас. Щодня до центру звертаються до 20 осіб.
Із якими питаннями щодо юридичної допомоги звертаються військові у ваш центр?
«Не можу пройти МСЕК», «я в СЗЧ, як повернутися назад?», «не можу домогтися госпіталізації в лікарню», «загубив посвідчення учасника бойових дій, як його відновити?», «бригада не видає довідки про поранення, як бути?». Тішуся, що в нас єфахові юристи. Наголошу ще раз: усі послуги в нас безкоштовні!
Загалом у 2024 році наші фахівці надали понад три тисячі консультацій з приводу юридичної підтримки.
Найчастіше торік до нас зверталися військовослужбовці щодо скерування та проходження медичного огляду й лікування, оскарження висновків ВЛК, невиплати грошового забезпечення під час перебування на стаціонарному лікуванні після поранення, а також виплат після звільнення, написання рапортів, скарг, заяв тощо
Наші юристи мають позитивні судові рішення про переказ неотриманого грошового забезпечення та інші виплати.
Ви згадали про відділення центру на вулицях Чупринки та Виговського. Де ще відкриють відділення?
На Липинського, де Шевченківська райадміністрація Львова. На Сихові, на проспекті Червоної Калини. Наша мета – щоб у кожному районі ветерани та їхні родини мали куди звернутися по допомогу.
Які плани на 2025-й маєте ви як керівник центру та ваша команда?
Утвердження ветеранської спільноти, її міцність, взаємніповага тапідтримка.
Будемо виїздити на місце, коли образять ветерана, робитимемо все, щоб такого надалі не було. Потрібно постійно вчити суспільство, постійно комунікувати. Хто не розуміє, як вчитися, того треба присоромити, щоби було страшно гавкати на ветерана.
Також у 2025-му хочу розширити взаємодію байкерських клубів із ветеранами. Я сам мотоцикліст, є власником червоного Harley-Davidson, товаришую з львівськими байкерськими клубами.
«Маємо готуватися до повернення наших військових з війни»
Яка роль і місія Львова в часі війни?
Львів від початку повномасштабного вторгнення відіграє важливу роль, зокрема в медичному та соціальному напрямках. Львів став потужним хабом-прихистком для поранених бійців.
Львів є прикладом в Україні того, як держава мала б ставитися до медицини, до ветеранів.
Тішуся, що нашим досвідом цікавляться інші міста України. Ділимося цими знаннями.
Скажімо, я розповідав представникам Харкова, як відкривати ветеранський центр і на чому варто робити акцент. Допомогли ми й Полтаві. Добрим досвідом потрібно ділитися задля розвитку ветеранських просторів.
Який меседж хотіли б донести до львів’ян?
Багато цивільних львів’ян є поки що цивільними, але війна триває. Кожен військовий у майбутньому буде ветераном, який повернеться додому, тож уникнути спілкування з ветеранами буде неможливо.
Наголошу: ми не будемо «ховати» військових з ампутаціями, з протезами, на колісних кріслах – вони стануть дієздатною та рівноправною частиною нашого суспільства. Тому пандусів у Львові буде більше. Львів стає доступним містом. Щоправда, поволі, але такі процеси не можуть бути швидкими.
Маємо готуватися до повернення наших військових з війни і створити для них те середовище, в якому вони почуватимуться максимально комфортно.
