Ви боїтеся геїв? Вам бридко від поцілунку двох чоловіків? Ви обурюєтеся, що в часі війни знімають про «таке»? Тоді драмеді «Уроки толерантності» за п’єсою Ігоря Білиця «Гей-парад», яке виходить в український прокат 14 лютого, саме для вас!
Цей фільм узагалі не про ЛГБТК+, у ньому море жартів «нижче пояса» і сцени, яким гомофоби аплодували б стоячи. Ви з нього сміятиметесь, розбиратимете на цитати і не розумітимете, чого ж то було так боятися. Мушу вас розчарувати: до гей-параду справа так і не дійде, а от до сексу і мордобою на захист домашнього гея – ще й як!
Як ви зрозуміли, 9 лютого я була на допрем’єрному показі «Уроків толерантності». Що сказати? Сміялася, щоб не плакати, часто гірко. Невдовзі зрозумієте чому.
«То що, ми за гроші геям продамося?»
Герої історії «Уроки толерантності»– Найдюки – пересічна сім’я із заходу України (локацію видає їхня мова). Хоча з таким же успіхом могла б жити в будь-якому куточку України. Вони сваряться, сперечаються, їдко жартують, знецінюють і затикають рота одне одному, не соромлячись вставити міцне слівце. Найдюки живуть як уміють, за інерцією, не намагаючись щось змінити і ледь витримуючи одне одного.
Мама Надія (Олена Узлюк) – вчителька і єдина годувальниця в родині. Їй треба більше за всіх – і заробити, і приготувати, і кредитів набрати, бо ж є потреба новий холодильник купити. Жінка незрозумілого віку ще ого-го, але загнана, як коняка.
Щоб якось вилізти з боргів і звести кінці з кінцями, Надя пропонує домочадцям взяти участь у державній програмі євроінтеграції «Уроки толерантності». Умови прості: три тижні в сім’ї живе представник ЛГБТК+-спільноти, який допомагає позбутися фобій, навчитися сприйняття та розуміння через любов і повагу. Переваги очевидні – гроші, точніше 90% субсидії на комунальні послуги. Навіть тато Зеник (Олександр Ярема), в минулому водій, а тепер безробітний, після вмовлянь і погроз благовірної погоджується на цю авантюру. Бо грошей ніде взяти, навіть кум Гриша (Борис Георгієвський) не хоче позичити, хіба пивцем почастувати.
Донька Діана (Кароліна Мруга) наче й не проти, але хто ж її сприймає всерйоз? Вона досі марить театральним, у який не вступила. Одне слово, «артістка погорілого театру». А ось син Денис (Олександр Піскунов), який днями пропадає в гаражі, навіть чути про це не хоче, мовляв, «що ж хлопці на районі скажуть». Однак мама категорична: «Я вас хочу з гівна витягнути, нормальними людьми зробити, без гомофобії, бидлотства й убогості».
«А гомосексуал де?»
Погодитись – це одне, а далі… На порозі захаращеної сталінки з’являється Василь Заєць (Акмал Гурєзов) – сантехнік із жеку, фотограф-любитель, мужній та інтелігентний чоловік. «А гомосексуал де?» – питає здивований Зеник, побачивши гостя.
Знайомляться ближче за обідом. Василь відмовляється від відбивної – «я вегетаріанець» і коньяку, бо «під час програми алкоголь категорично заборонений». «А звідки ж ви білок берете?» – глузує Денис, всіляко демонструючи свою «пацанячість». Діана від несподіванки аж пирскає бараболею, яку ще не встигла прожувати. Але Василь спокійно сприймає всі насмішки і продовжує знайомитися з родиною.
Наче не все так страшно. Починається притирання і копітка робота. Василь вислуховує очікування від проєкту, проводить групові заняття та індивідуальні консультації. На них Найдюки мали б освоювати ази толерантності, ламати упередження і боротися з фобіями. Та передусім вони вчаться спілкуватись одне з одним, чути інших, а не лише свою правду, говорити компліменти і розуміти близьких.
«Заспокойся» не заспокоює
Наука дається тяжко, розмови витягують на поверхню задавнені образи, конфлікти вибухають, здавалось би, на рівному місці. Однак «страшний гей» не здається і вперто гне свою лінію. Він проводить заняття з йоги, вчить робити масаж і розслаблятися. Стає «вільними вухами» для кожного члена родини і допомагає зрозуміти, чого вони хочуть від життя.
Надя, яка нічого не хоче і «втомлена вже 24 роки», завдяки цим розмовам випалює: «Хочу фреш! І масаж! І подорожувати! І на шопінг. І рожеві туфлі!» Усвідомлення, що вона насправді має так багато притлумлених бажань, про які навіть забороняла собі думати, доводить її до панічної атаки (я сама ледь таку не зловила на перегляді, бо впізнала себе в Наді). Жінка лякається, навіть ревнує чоловіка до Василя, але тамує це почуття і відкриває в собі давно забуту любов і пристрасть.
Зеник не раз намагається сачкувати, але день у день, спочатку знехотя, приймає нові правила і згодом бере ініціативу в свої руки. Він просить гостя навчити його робити масаж, купує аромаолію. Переборює себе і признається Наді, як вона йому потрібна, доводячи до сліз від несподіванки. Влаштовує дружині романтичне побачення і виявляє, що може значно більше, аніж «раз на два тижні, дві хвилини в одній позі».
Денис або стримується, або захлинається від агресії, не знаючи де себе подіти. Але, як каже коуч Найдюків, «агресія – це сигнал про нестачу уваги й любові». На словах і на власному прикладі він вчить сім’ю не виявляти її, а розуміти, чого людина хоче насправді. Прокласти місточок до «пацанячого» Дениса допомагає спільно викурений на балконі косячок… і поцілунок, від якого світ не перевернувся, а в голові трохи розвиднілося.
«Любити когось і щоб мене любили»
Діана – наймолодша серед Найдюків – не відчуває підтримки навіть від найближчих («Ти бачила, які артістки, а яка ти?» – каже їй мама Надя). Дівчина мріє про акторство, але соромиться себе, свого тіла, своїх бажань і навіть думок. Вона активно долучається до програмних занять, але не дає ради з індивідуальним завданням. Завдяки цьому та розмові з «геєм-мудрецем» виявляється, що мала ще й трохи травмована. В дитинстві вона чула, як батьки кохаються, і «це було так, ніби вантузом пробивають унітаз». «Я боялась навіть поворухнутися» (вам напевно відоме це відчуття: «Фу, це мої батьки, як вони таке можуть робити!»).
Діана вже мала секс, але то було «по п’яні на холодних сходах». Вона не може зізнатися, що і хто їй подобається, бо навіть себе їй неприємно торкатися. Дівчину дратують братові насмішки й неотесаність, вона вибухає промовами про сексизм і споживацьке ставлення до жінок, яке бачить щодня, і в своїй сім’ї так само. Відверта розмова з Василем, його приязнь так зачіпають Діану, що вона зізнається йому в симпатії і каже про це навіть мамі. Щоправда, потім розуміє, що просто почувалася самотньою, що це все через нереалізоване бажання любити і бути любленою (тут я згадала страшні підліткові гормональні «коники» і відчуття, що ти одна проти всього світу).
«Я ж гей, а не марсіанин»
Насправді творча команда фільму, очолювана режисером Аркадієм Непиталюком і продюсером Сергієм Лавренюком, зробила величезну справу. Їм вдалося показати, що всі ми (навіть геї!) – просто люди, які хочуть жити і бути щасливими незалежно від того, скільки нам років, кого ми любимо і з ким спимо. Це прописні істини, але ми не хочемо (чи не можемо) їх сприйняти, бо про можливість бути собою та прийняття інакшості нам надто часто говорять пишними словами, шаблонними фразами, за якими не видно справжнього життя.
Через комедійні життєві ситуації фільм «Уроки толерантності» просто, доступно приводить глядача до глибокого аналізу самого себе. Чи щасливі ми, а якщо ні, то чому? Переглядаючи цей фільм, ви багато сміятиметесь із зовсім не толерантних жартів і водночас порпатиметесь у собі. Чому ми бавимося в життя, а не проживаємо його? Навіщо робимо те, чого від нас очікують, а не те, чого насправді хочемо? Чому простіше збрехати, змовчати, огризнутися чи відмахнутися від проблеми замість того, щоб чесно розібратися, все вирішити і йти далі?
У цьому фільмі так багато реального життя, наче хтось зайшов у першу-ліпшу квартиру і просто зафільмував усе, що бачив і чув у ній. Актори не грають, а проживають свої ролі. Тут нема навернення, нав’язування, промивання мізків. Гомосексуал Вася з таким самим успіхом міг бути гетеросексуалом, і нічого не змінилося б (але для розвитку сюжету це потрібно було, інакше хто, будучи при тямі, пустив би чужого хлопа до себе в хату пожити?). Його гомосексуальність – лише привід поговорити і спосіб показати щирість, відкритість.
«Дуже дякую тобі, Васю!»
Як каже Аркадій Непиталюк, «Уроки толерантності», як і будь-яке кіно, це спосіб не щось сказати, а показати. «Я людина з глухого села на Хмельниччині, у мене колись був внутрішній страх перед такими людьми. Я пройшов довгий шлях, щоб розуміти різних людей і цей кольоровий світ. Цим фільмом я хочу показати короткий шлях, щоб люди розслабилися в цьому сенсі, впізнали себе у цих персонажах, свої ситуації, думки і слова», – пояснює режисер.
А тим, що обурюватимуться, мовляв, не на часі про таке кіно знімати ще й за державні гроші, відповім: хоч фільм і переміг на пітчингу Держкіно, фінансування йому не дали, бо почалося повномасштабне вторгнення. Зйомки, призначені на березень 2022-го, довелося відкласти. Актори і вся творча команда пів року просиділи без роботи і нарешті вирішили: «Знімаємо як можемо, будь що буде». Зафільмували все у реальній квартирі за дев’ять днів, а на десятий почався масований ракетний обстріл.
Напевно, на краще, що все відбулося саме так. «Уроки толерантності» від цього стали ще життєвішими. Не полишає лиш одна думка: де взяти такого Васю?
