У львівській родині Дробин троє синів на службі – свідомих, вмотивованих, із загостреним почуттям справедливості. Всі троє синів уже мають свої родини, в двох із них є донечки. Хлопці ніколи не ховалися за маминою спідницею, чим їхня мама, Богдана Дробина, пишається. «Всі мої троє синів зараз на захисті України», – каже вона. Середущому синові Миколі 36-ть, він уже третій рік на службі у війську.
Військовий Микола Дробина наголошує: в нас сильне військо, сміливі та мужні воїни, але ресурс закінчується! Тому, з його слів, для перемоги України чоловікам потрібно стати на облік у військкомат. «Чоловіки, станьте на облік! Чому за вами мають бігати працівники ТЦК?!» – акцентує співрозмовник «Львівської Пошти».
Маленька донечка Миколи знає, що тато «на роботі». Дитина не хоче, аби він, приїхавши у відпуску, знову кудись вирушав. «Щоб наші діти жили у вільній Україні, ми всі разом маємо зробити все можливе задля перемоги. Всі мають включитися, а не так, що моя хата скраю», – вважає співрозмовник.
«Українці не вчать історію»
Як велика війна змінила українців і чого навчила?
Як на мене, нічого не навчила. На жаль, українці не вчать історію, не розуміють, що це вже було. Кажу про невігластво. На жаль, українці знову займаються поділом, знову звучить «какая разніца». Українці не вміють поважати себе, завжди озираються навколо.
Одинична група людей, яка формується як окремий механізм, відчуває найбільше спротиву від соціуму. Ми не сформувалися як нація в 1991 році.
Українці не хочуть почитати книжку, натомість слухають якихось блогерів, дивляться телемарафон. Люди не ставляться критично до джерела інформації, нічого не перевіряють.
Поза тим, багато свідомих і патріотичних лежать на Марсовому полі у Львові. Велика ідейна частина загинула…
На початку великої війни українці були більш об’єднані, згуртовані, тепер, на жаль, так не є… Єдності в суспільстві бракує. Я б сказав, люди розслабилися.
Від початку повномасштабного вторгнення ти у Львові, несучи службу в ТЦК, сповіщав родини про загибель військових – їхніх батьків, синів. Це нелегка місія. Чи ця служба тебе змінила?
Оповіщення родин – це не місія, а звична робота в ТЦК. Це війна. Хтось стріляє на фронті, хтось копає, хтось повідомляє рідних про загибель родича…
Ця служба абсолютно мене не змінила, хоча сивого волосся додала. Перші п’ять загиблих – це було важко. А коли в родині діти, особливо важко. Приходиш повідомити сім’ю про загибель, а в квартирі малеча… Ця служба оповіщення була з березня 2022-го до липня 2023-го. Тепер не люблю бузок, він нагадує мені про часи, коли я мусив сповіщати родини… Він росте біля моргу на Пекарській…
Чи були випадки, коли ти їздив до сімей, які знав?
Так, і не раз.
«Навіщо перепливати Тису і стати «двохсотим», а не піти в бій і вижити?!»
Чому українці так критикують мобілізацію? В соцмережах доволі багато критики ТЦК…
Невігластво. Всі наші проблеми через невігластво. Певен, що ТЦК працює нормально. Критика ТЦК – це й російська ІПСО.
99% критики ТЦК – це російська ІПСО. Перейдіть на першоджерело і переконаєтеся. Це поширювати не можна! Люди, думайте! Але навіщо мозок, якщо є телевізор…
Я б заборонив телемарафон, бо це зло! За гроші, які йдуть на його фінансування, краще б мавіки для військових придбали. Вони так потрібні на фронті, дуже потрібні.
90% чоловіків у Львові не стали на облік у військкоматі. А зробити це в часі війни необхідно. Тут без варіантів.
Неодноразово доводилося чути, що Україні потрібна правильна комунікація з приводу мобілізації. Третій рік великої війни, а таку комунікацію якісною назвати годі.
А я скажу так: чоловіче, чому ти кожні п’ять років не ходив у військкомат і не ставав на облік? Я ходив, мій брат ходив.
Це виховання батьків? Це самодисципліна?
Це виховання, це знання законів, це самовиховання, це самодисципліна, це любов до Батьківщини, це повага до себе. Любов до Батьківщини – це і сплачувати податки, і не викидати сміття будь-де. Батьки – це підґрунтя, основа, а далі ти ростеш сам.
Так, чоловіки втікають від мобілізації. Скажімо, навіщо перепливати Тису і стати «двохсотим», а не піти в бій і вижити?! Бояться всі, не бояться лише мертві. Потрібно готуватися, читати. Я готуюся, читаю.
Ті, що втікають, ті, що переховуються, ті, що перепливають Тису з дитячим надувним колом… Чому, на твою думку, вони так поводяться?
Бо неосвічені. Був випадок із чоловіком, в якого п’ятеро неповнолітніх дітей, він підпав під заборону мобілізації, але не знав цього… Це банальне невігластво.
Чи можна змінити ставлення громадян до служби у війську?
Щоб отримати паспорт громадянина України, треба пройти військову службу. Інакше не виживемо. Я за легалізацію зброї. Українці мають бути озброєні й уміти цією зброєю користуватися. Ця легалізація вже давно мала бути. Певен, що відразу б знизився рівень злочинності.
Із 2014 року я перебуваю здебільшого в середовищі військових. У моєму фронтовому оточенні є й жінки.
До речі, про жінок: чи варто їх мобілізовувати, чи у війську мають бути лише жінки-доброволиці?
Я бачу багато жінок, які на службі. Є жінки в бойових підрозділах, жінки, які служать у штабі. Думаю, мати військову базову підготовку повинні всі, бо в Україні війна.
У вашій родині ти і двоє твоїх братів зараз на службі. Найбільше досвіду в молодшого брата.
Так, у молодшого. У свої 36 років я третій рік на військовій службі. Старший брат на службі півтора року. Я більш ініціативний, молодший брат більш упертий. У нас різні характери.
У моїй, як тепер модно казати, «бульбашці», здебільшого всі чоловіки на службі. Знаю таку родину, де на захисті України троє синів і батько.
На жаль, у нашої сім’ї є знайомі, які поховали рідних. Вони загинули на фронті. Це дуже сумно, гине цвіт нації, гинуть вмотивовані, свідомі, ті, які люблять Україну.
Миколо, які настрої тепер на фронті?
Як кажуть, нам своє робити. Впряглися – тягнемо. Ми на службі, щодня виконуємо свою роботу і будемо це робити.
У Львові один за одним відкривають рекрутингові центри бригад.
Звичайно, це дуже добре, що вони запрацювали, це дійсно на часі. Є потреба в людях, в заміні військових на фронті. «Азов» і 3-я штурмова бригада завжди кликали до себе людей. Найцінніший ресурс цієї війни – люди. Воювати мають усі.
«Чоловіки, станьте на облік! Чому за вами мають бігати працівники ТЦК?!»
На третій рік великої війни маємо два різні світи: одні воюють або стараються всіляко допомогти воїнам на передовій, а другі поводяться так, наче війни немає.
Якщо ти стоїш на обліку у військкоматі, то можеш робити що завгодно. Коли я приїжджаю у відпустку додому, то також ходжу на дні народження, відпочиваю, гуляю, живу цивільним життям. Закінчилася відпустка – їду на фронт.
На твою думку, світ достатньо допомагає Україні чи, навпаки, не в повному обсязі?
Достатньо. Я взагалі дивуюся, чому нам допомагають. Чому так вважаю? Бо в Україні роками крали-розкрадали все і вся, не організовували своє виробництво. На жаль, у часі війни достатньо людей, які й далі грабують нашу державу.
Яким ти бачиш закінчення війни – тільки військовим шляхом чи, скажімо, шляхом перемовин?
Перемовини – це лише відтермінування війни. І це небезпечно для України. Ми повинні бити ворога щосили!
Ти особисто віриш у перемогу?
А в мене немає вибору. Планую до неї дожити. Вона буде, ясна річ.
Що потрібно для перемоги України? Який би меседж ти хотів донести, зокрема, до львів’ян?
Стати на облік у військкомат. Чоловіки, станьте на облік! Чому за вами мають бігати працівники ТЦК?! Будьте чоловіками! Жінки, не намагайтеся сховати чоловіка, сина під спідницю. Війна стосується всіх українців.
