36-річний «азовець» Олександр Жавненко, в якого подвійна ампутація ніг, мріє повернутися до активного життя і знову танцювати з коханою дружиною. Львів’янин з дитинства займався танцями, на паркеті зустрів свою майбутню дружину Марічку. Вони разом танцювали в народному ансамблі «Мрія».
Чоловік восени 2023-го мобілізувався до лав Нацгвардії, а навесні 2024-го розпочалася його служба в бригаді спеціального призначення «Азов», де він став оператором дронів.
Важке поранення отримав у жовтні 2024-го, зараз Олександр Жавненко вже ходить на протезах, є пацієнтом реабілітаційного центру Unbroken у Львові. Каже, все заради родини – коханої дружини Марічки та півторарічної донечки Ліночки.
«Я вдячний дружині за колосальну підтримку! Вона дуже сильна. Підтримувала мене, але й не обділяла любов’ю і турботою донечку. Ми гідно разом здолали весь шлях після мого поранення. Якнайшвидше стати на ноги – це була моя мотивація, аби допомагати дружині і бути залученим у процес виховання донечки. Ми ще обов’язково потанцюємо з дружиною!» – зазначає в розмові з «Львівською Поштою» ветеран Олександр Жавненко.
«Азовець» до поранення дуже любив бігати. Тепер мріє про спортивні протези. Його мрію взялася здійснити незламна 13-річна Яна Степаненко з такою самою подвійною ампутацією, як у воїна.
Як писала «Львівська Пошта», щоб зібрати ветерану кошти на спортивні протези, 1 березня дівчина, яка також була пацієнткою центру Unbroken, бігла п’ять кілометрів на марафоні в Токіо. Яна хоче допомогти воїну повернутися до активного життя і знову мати можливість займатися спортом, бігати.
Олександр Жавненко вірить у перемогу України. «Це війна за виживання нашої нації, тож потрібно долучатися до боротьби. Військо України сильне, незламне і хоробре! Ми боремося за свою землю, за свою Батьківщину. Ми гідно відстоюємо своє. Ми знаємо, заради чого стоїмо на захисті рідної держави!» – акцентує співрозмовник.
«Вирішив, що маю йти служити. Сам прийшов у військкомат у Львові»
Олександре, шана і подяка вам за захист держави! Від початку повномасштабного вторгнення когось мобілізували, хтось сам пішов у військкомат, а когось узяли не з першого разу. Як було у вас?
До великої війни я не мав жодного стосунку до війська. Свого часу навчався на географічному факультеті Франкового вишу. Зі студентських років працював у туристичній галузі, зокрема, був керівником туристичних екскурсійних груп, які мандрували за кордон. Об’їздив усю Європу.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми з дружиною були у Львові, думки кудись виїхати в нас не було. Любимо Україну і своє місто.
У 2022-ому я волонтерив. А оскільки знаю англійську, допомагав як перекладач у спілкуванні з іноземними журналістами, які приїздили до Львова. Робив на той час що вмів.
У нас із дружиною Марічкою у вересні 2023-го народилася донечка Ліна, невдовзі їй виповниться півтора року. Вирішив, що маю йти служити.
Восени 2023-го сам прийшов у військкомат у Львові. Хтось чекав, щоб віддати довідку, хтось уточнити дані… Коли я пояснив, що хочу мобілізуватися, сказали: «О, доброволець прийшов, пропустіть його без черги».
Згодом розпочалася моя служба в Національній гвардії України. Прослужив чотири місяці у Львові. Зацікавився дронами, закінчив курси операторів БПЛА і зрозумів, що хочу розвиватися в цьому напрямку.
У 2024-му перевівся до лав бригади спеціального призначення Нацгвардії «Азов». Спочатку були співбесіди, навчання, відтак передова.
На яких напрямках служили?
Серебрянський ліс і в напрямку селища Нью-Йорк та міста Торецьк. Коли потрапив у Серебрянський ліс, наша бригада там була давно, добре закріпилася, мала успіхи. «Азов» на цьому напрямку постійно йшов уперед. Згодом був напрямок Нью-Йорк – Торецьк.
«Азов» – потужна та ідейна бригада України
Бригада «Азов» для українців є прикладом. Чому, на вашу думку?
«Азов» – потужна та ідейна бригада України. У ній служать лише добровольці. Люди різного віку і професій, об’єднані єдиною метою.
Свідомі, ідейні й патріотичні. Під час навчань великий акцент на патріотизм та ідейність. Це дуже важливо в часі війни.
Хто не витримує навчань фізично і морально, не витримує навантажень – покидає лави бригади. Я все гідно пройшов, бо був стовідсотково впевнений, що хочу служити в лавах бригади «Азов».
Скажімо, зі 120 осіб десятеро не змогли закінчити курс.
У нас були сильні інструктори, за що їм вдячний. Зокрема, нас вчили, як надавати медичну допомогу побратимам, накладати собі турнікет, що мені згодом знадобилося, коли накладав собі турнікети після поранення. Пройшовши курс піхотинця, я навчився стріляти. Щасливий, що став частиною «Азову».
«Хотів жити, вірив, що все буде добре!»
У бригаді ви були оператором дронів. Служили, допоки в жовтні 2024-го не прилетів на позицію снаряд. Де саме були поранені?
Це сталося 1 жовтня, в День захисників і захисниць України. Так, снаряд прилетів на позицію під Торецьком. Я мав заступити на чергування, і тут прилетіло… Один зі снарядів влучив у наш бліндаж. Мій побратим також отримав важке поранення…
Дякую за те навчання, той вишкіл інструкторів, який пройшов перед тим, як стати бійцем бригади «Азов»! Не панікував. Права нога висіла на якихось шматках… Зрозумів, що буде ампутація. Наклав турнікет, завжди їх мав зі собою. Ліва нога також була в крові. Почав виповзати з бліндажа. Наклав і на ліву ногу турнікет.
На щастя, із сусідньої позиції підбігли хлопці й допомогли побратиму, який не міг повторити за мною, бо в нього осколками сильно посікло ноги.
Попри поранення, все чітко пам’ятаю, був при свідомості. Напевно, адреналін спрацював. Хотів жити, вірив, що все буде добре! На щастя, на евакуацію чекали півтори години. Це недовго за мірками фронту.
У медичній службі «Азову» добре налагоджена евакуація з позицій. Звісно, для нас, поранених, цей час як вічність… Побратими нас підтримували. Дочекалися і доправили насу стабілізаційний пункт бригади.
Скільки лікарень та операцій ви пережили?
Чотири лікарні. Операцій мав декілька. Зі стабпункту потрапив на операцію у лікарню Добропілля. Там мені ампутували праву ногу.
Коли чекав на евакуацію ще на позиції, моделював ситуацію свого майбутнього – що гуляю з донечкою на одному протезі. Мені це додавало сил.
У Добропіллі після операції прийняв свій стан – що вже не маю правої ноги. Щодо лівої, лікар сказав, що ситуація складна…
Згодом потрапив до міської лікарні в Дніпрі. Приїхала моя дружина з донечкою – моя група підтримки. Дуже зрадів, що вони поруч.
Щойно вони приїхали, як того самого дня повідомляють, що мене перевезуть потягом у лікарню до Луцька. Дружина купила квитки і також із донечкою поїхала до Луцька.
Обласна лікарня в Луцьку – це третя лікарня, куди мене привезли. Згодом був рідний Львів і лікарня Першого медоб’єднання.
Ліву ногу ампутували у Львові. Лікарі зібрали консиліум і ухвалили рішення про ампутацію. Все чітко пояснили, яка ситуація з ногою, які прогнози, докладно розповіли про протезування. Мене оглядав знаний хірург Гнат Герич. Я довірився фаховим лікарям і не шкодую.
Зараз уже протезований, проходжу реабілітацію в центрі «Незламні».
«Було непросто, але радію, що вже можу ходити на протезах»
Процес був складний фізично й психологічно чи ви, навпаки, швидко стабілізувалися після поранення?
Було непросто, але я радію, що вже можу ходити на протезах. Від поранення в жовтні 2024-го до березня 2025-го спільно з медиками, дружиною здолав випробування. Це комплексна праця всіх.
Вдячний лікарям за допомогу, зокрема львівським хірургам Анастасії Михайлівні Кулинич і Дмитру Любомировичу Романчаку! Вдячний дружині за підтримку та віру в мене! Підтримка родини дуже цінна.
Вдячний фізичній терапевтці Роксоляні Шміло! Ми потоваришували. Вона сильна фахівчиня. Професійна, людяна, але й строга. Горить своєю роботою, що дуже важливо. Дякую за всі поради. На заняття до неї я потрапив, коли ще був у кріслі колісному.
Вдячний протезистам майстерні за протези. Вже у перший день зміг пройтися на них. Раділи з дружиною, що можу ходити на протезах!
Я мав мету, був упевнений в собі, і все вдалося. Дається взнаки процес реабілітації і моє минуле загартування: колись я часто ходив у гори, займався спортом.
«Вірити в себе, у свої сили, не здаватися»
Ви на реабілітації в центрі «Незламні». Цей центр є гордістю Львова та України загалом. Як ви вважаєте?
Цілком згоден. У центрі Unbroken акцент на якісний результат. Тут із воїнами працюють фахово та комплексно, є потужна підтримка. Важливо, що в центрі акцентують на залученості психологів.
Все це важливо для поранених захисників і захисниць. Радію, що після поранення, лікування, протезування проходжу реабілітацію саме у Львові, в центрі «Незламні». Як кажуть, рідні стіни лікують.
Цінно, що в Unbroken є ментори для поранених воїнів. Це потужна підтримка для нас. Зокрема, до мене прийшов і підтримав колишній пацієнт «Незламних» ветеран Володимир Рудьковський.
Він також тут був протезований і тепер є ментором Unbroken. Наголошував, що спочатку буде важко, але згодом все владнається. Із його слів, головне вірити в себе, у свої сили, не здаватися. Це правда і це важливо зрозуміти всім воїнам, які долають шлях реабілітації після поранення.
Також вдячний за підтримку побратиму з «Азову» Миколі Граднову-Савицькому. Свого часу він також був поранений, зараз проходить реабілітацію в Superhumans Center.
«Вдячний Яні Степаненко, що пробігла заради мене в Японії!»
фото: UNBROKEN
Вашу мрію – мати спортивні протези – взялася здійснити 13-річна Яна Степаненко, в якої також парна ампутація і яку свого часу також протезували в центрі «Незламні». Дівчина 1 березня взяла участь у марафоні в Токіо.
Яна – незламна, справжня бійчиня. Вдячний їй, що здійснила пробіг заради мене в Японії! Її історія, її дії надихають нас, ветеранів.
Так, бігові протези – це моя мрія. Познайомився з Яною Степаненко, коли був на тренуванні в центрі. Вона дуже сильна, світла, позитивна і впевнена в собі дівчина.
Я з дитинства займався танцями. На паркеті зустрів свою майбутню дружину Марічку. Ми разом танцювали в народному ансамблі «Мрія». Ми ще обов’язково потанцюємо з дружиною!
Перебуваючи на службі в «Азові» (а там великий акцент на фізичну підготовку), мав можливість бігали. Коли приїздив із позиції, також намагався бігати.
Приклад Яни показує, що можна бігати й після ампутації. Яна змогла зробити це на бігових протезах. Мрію про пробіжки завдяки біговим протезам.
фото: UNBROKEN
Збір Яни на благодійній платформі триває. Підтримати його можна за посиланням.
Сподіваюся, що моя мрія мати бігові протези здійсниться! Вдячний Яні Степаненко. Вдячній усім, хто долучається до збору, вдячний за донати. Ці протези доволі дорогі.
«Якщо все вдасться, це буде перша в Україні команда ветеранів з парахокею»
Знаю, що ви почали займатися парахокеєм на льодовій арені у Новояворівську. Чому і наскільки важко було починати?
Колись я любив футбол, цікавився ним, грав у футбол. І ніколи б не подумав, що після ампутації гратиму в парахокей (следжхокей). Із тренером команди Сергієм Швецем і гравцем команди Євгеном Швабом (його також тут протезували) познайомився в центрі «Незламні».
Спочатку скептично поставився до ідеї, однак спробував. Чом би й ні? Зацікавився і ось уже декілька разів був на тренуванні. Мені це подобається.
Насамперед цікаво, бо це командний вид спорту. Якщо все вдасться, це буде перша в Україні команда ветеранів з парахокею.
Як писала «Львівська Пошта», Львів є першопрохідцем з ампфутболу в Україні. Команда Pokrova Lviv AMP – перша в Україні футбольна команда, до складу якої входять ветерани з ампутацією кінцівок через війну.
Так, я знаю про цю команду. У моєму випадку ампфутбол неможливий.
Віримо, що і нам вдасться. На першому тренуванні я не був задоволений собою. На другому вже було краще. На третьому вийшло ще краще, вже отримав задоволення від процесу.
Люблю якісний результат. Я захопився парахокеєм. Тренування маємо чотири рази на тиждень – є трансфер зі Львова до Новояворівська і назад. Є все необхідне екіпірування. Зараз в команді є 11 гравців-ветеранів. Набір гравців триває.
Було б добре, якби в Україні створювали такі команди і можна було проводити змагання між ними.
Тішуся, що дружина мене підтримує в тому, що я почав займатися парахокеєм.
«Головне мати бажання займатися спортом»
Реабілітація спортом: чому це надважливо для ветеранів?
Це дуже важливо! Насамперед це спілкування між воїнами. Важливо не закриватися в собі, а, попри поранення, йти вперед, діяти, рухатися. Це фізичне навантаження на організм. Сам займаюся і раджу іншим ветеранам обрати вид спорту, який їм до душі.
Відколи ветерану, який має поранення, варто задуматися про заняття спортом: ще в госпіталі чи вже у реабілітаційному центрі?
Усе залежить від поранення. Все індивідуально. Але думати про заняття спортом таки потрібно. Цікавитися варто. Головне мати бажання займатися спортом. Важливу роль відіграє й середовище, ментори, які порадять, підкажуть, скерують.
Особисто я потрапив у спортивний зал, коли ще лікувався у хірургічному відділенні лікарні. Мені це порадив психолог. Це додало мені сили й упевненості. І настрій зовсім іншим став. Енергії додалося. Рух – це життя.
У кого проблема з рукою, на парахокей не піде. Хтось обирає стрільбу з лука, хтось – плавання. Я обрав следжхокей. Думаю випробувати себе й у баскетболі на візку. Як я вже казав, мені цікаві командні види спорту.
На вашу думку, чи є в суспільстві повага й толерантність до ветеранів і людей з інвалідністю? Чи суспільство ще має вчитися цього?
Особисто я бачив до себе тільки толерантне ставлення, відчував повагу і вдячність за службу. Напевне, мені щастить на добрих людей. Звісно, про негативні випадки читав у медіа. Думаю, суспільство ще має вчитися толерантності.
Розповім свою історію. Замовив у Львові таксі, розговорилися з водієм, і в підсумку він не взяв із мене грошей за поїздку – подякував за захист України. Я тоді ще на колісному кріслі пересувався, ще не був протезований.
