У Нижньому залі Львівського театру ляльок помалу збирається публіка. Ведуча представляє гурт «Мертвий півень» і дивується, мовляв, ніколи в житті так часто не чула слово «лялька», як під час підготовки до цього концерту. А все тому, що з 90-х по нульові в цьому приміщенні вирувало життя однойменного клубу – проєкту мистецького об’єднання «Дзиґа».
Учасники гурту ностальгійно згадують: сцена, на якій через декілька хвилин лунатиме музика, колись була барною зоною. Виникає враження, ніби насправді вони не тут, для них ці стіни є машиною часу, яка повертає в ту «Ляльку», якою вона була кілька десятків років тому.
Пропоную і нам трохи познайомитися з місцем, яке стало культовим для поціновувачів рок-культури (і не тільки). Про «Ляльку» нам розкажуть співзасновник мистецького об’єднання «Дзиґа», художник Влодко Кауфман, журналістка Марія Титаренко та фронтмен «Мертвого півня» Юрій Рокецький.
«Лялька була символом гри, яка могла виховувати», – Влодко Кауфман
Упродовж всього існування «Дзиґи» виникали нові проєкти. Загалом ми починали як культурний центр, який співпрацює з художниками, театральними постановками, літераторами, музикантами. І кожен підрозділ потребував територіальної реалізації.
Тоді вдалося домовитися з ляльковим театром і орендувати підвальний поверх за доволі помірну ціну. Також перевагою була лояльність тогочасного директора театру, який не дуже переймався тим, що там відбувається. Цей ізольований простір нам дуже імпонував – сусіди не писали скарг. І оцей збіг обставини, очевидно, послужив тим, що «Лялька» проіснувала дуже довго. Основною її діяльністю, звичайно, була музика.
Однією з причин такої назви було те, що клуб відкрили в ляльковому театрі. Але в цьому також був значно глибший сенс, тому що лялька – це іграшка, яка живе серед дітей. Ми тоді ще вважали себе дитиною, і лялька була символом забавки, гри, яка могла виховувати.
Тоді було багато музичних просторів, але тут з’являлися гурти та солісти, які були цікавими для молоді саме в той час. І поступово вміння формувати програму перетворило «Ляльку» на клуб, де завжди було цікаво. Багато чого відбувалося вперше: чимало гуртів, які починали там, згодом ставали культовими. Ми завжди стежили за тенденціями в соціумі – так виникали різні трансформації. Коли відчували, що нам бракує повітря чи застарів формат, змінювали експозицію відповідно до запиту.
«Лялька» підсилила нашу співпрацю з музикантами. Згодом на Вірменській відкрили ще один музичний майданчик, проте він був камерним: там можна було послухати джаз, етно, невеликі сольні проєкти. А «Лялька» поєднувала більше різнопланових музикантів, зокрема серйозний диджейський рух – приїжджали зі всієї України.
Коли до влади прийшов Янукович, нас намагалися закрити. Але не вдалося – ми відкривалися в новому форматі.
«Дзиґа» завжди мала чітку, яскраво виражену проукраїнську позицію. Нам було не байдуже, що ми досліджуємо, з ким співпрацюємо. Показовим був фестиваль «Слухай українське», який, власне, і став скандальною причиною, чому нас хотіли закрити.
Коли нам знову бракувало простору і нас нікуди не пускали з нашими концепціями, ми відкрили радіо «Ініціатива». Парадоксально, але це радіо закрили через те, що там було повністю українське мовлення. Тоді існували російськомовні квоти: доволі велика у відсотках частина російськомовного контенту була обов’язковою. І тоді, і тепер абсолютно зрозуміло, що українську культуру треба рятувати. Ці гойдалки, нібито потрібно бути толерантним, поступливим до російськомовного виконавця, зрештою призвели до того, що відбувається зараз.
Ми робили те, що вважали правильним. Не мало значення, хто там при владі – Кучма, Янукович чи Ющенко. Але те, що ми україномовні, було вічною проблемою: супроводжувалося всіляким побрехеньками про націоналізм. Якщо ти не хочеш розмовляти російською або включати її до своєї програми – ти чомусь одразу націоналіст. Це безглуздо. Як існують радіоефіри у Франції, Польщі, в будь-якій країні? Якщо це Франція – все французькою мовою. У нас чомусь вважалося, що потрібно поважати якогось там «старшого брата».
Мені здається, ми існували доти, доки мали можливість існувати. Тим більше що це був перший львівський експеримент, а може, навіть український, як може існувати такий заклад без державної підтримки. Ми були цілком приватною інституцією, яка виникла на ентузіазмі.
Перші роки мали купу прихильників, спонсорів, меценатів, які допомагали. Потім поступово люди зрозуміли, що це неприбутковий проєкт. А більшість бізнесменів хочуть заробляти на культурі. Тож людей, які допомагали фінансами, ставало щораз менше.
Так сталося і з «Лялькою». В один момент ми зрозуміли, що працюємо в мінус. Ми ніколи не гналися за прибутками, проте намагалися працювати хоча б у нуль. А коли клуб став збитковим, це не могло довго тривати.
Чомусь соціум дотепер думає, що в цьому винна влада. Проте існування будь-якої інституції залежить передусім від тебе – наскільки ти відповідальний, щоб вона вижила. Будь-що, що існує, відкривається та закривається. Щодня у Львові одночасно народжується та помирає певна кількість кнайп. Але так побудоване життя, це його закони.
А тоді з трансформації «Дзиґи» зробили цілу проблему: культурні акції, мовляв, влада винна у цьому, влаштували похорон «Дзиґи». Це неусвідомлення соціальної самостійності й самодостатності. Все, що ми робили, переважно робили вперше. Ми пробували. Купу всього наламали. Але для того, щоб робити, треба пробувати. Якщо ти не помиляєшся – ти не ростеш.
«Там завжди був простір для експериментів», – Марія Титаренко
Володимир Зайковський, який працював на «Дзиґу» відеографом, покликав мене на проєкт «Слухай українське» як журналістку. Також я писала про презентації книг, альбомів, які відбувалися в «Ляльці». Працювала на волонтерських засадах, проте якось Кауфманові дуже сподобався один із моїх текстів і він сказав про це Мареку Іващишину. А той покликав мене і каже, мовляв, ми готові взяти вас на ставку журналісткою. Це тоді для мене було найбільшим щастям, тому що на той час «Дзиґа» як артоб’єднання було одним із найкращих.
Вони займалися всім: була галерея, андеграунд-сцена, театральне мистецтво, джаз, презентації книг, диджей-сети тощо. І в мої повноваження входило описування всього того, що відбувалося в «Дзизі» та «Ляльці».
Це була дуже класна сцена як для молодих невідомих гуртів, так і для відомих. «Лялька» була культовим місцем. Вона мала свою атмосферу, свою харизму. Там сформувалася своя тусовка людей з просунутим музичним смаком. Для багатьох це місце дуже ностальгійне направду, тому що там відбувалися круті події, зустрічі.
При цьому я б не сказала, що там була хороша акустика. Але «Лялька» була дуже пізнавана на фото. Там були свої постери на стінах, закапелок від одного залу з більярдним столом, де я найчастіше інтерв’ювала всіх.
Що мені завжди подобалося в «Ляльці» – там не було ніякого стриму. Якщо виходив якийсь п’яний музикант і щось витворяв – у нього була своя публіка, розумієте, його теж слухали.
Якось був молодий панковий гурт. Ніколи на тому не розумілася, там матюк через кожне слово. Беру інтерв’ю в їхнього фронтмена, а він і далі так само розмовляє. Думаю собі, там нема чого публікувати, жодного живого слова! А потім вирішила, що так і напишу. Цензурувала майже все інтерв’ю: вийшло кілька сторінок тексту, де нічого незрозуміло. Мені не ставили жодних рамок, там завжди був простір для експериментів, і я собі також відривалася на повну.
Ще якось робили проєкт із Олегом (Джоном) Суком – мультимедійні енциклопедії. Ми з Володимиром Зайковським знімали візуал, я писала тексти. Тоді в Україні це було прецедентом: початок нульових, проєкт з відеокліпами до пісень, текстами, де я говорю з музикантами, текстами про художні виставки тощо. Ну і, відповідно, багато чого з «Ляльки».
«У Львові так і не з’явився аналог такого клубу», – Юрій Рокецький
Я застав заклад на початку 2000-х. Це був той час, коли для початківців виступити в «Ляльці» вважалося важливим для становлення. До речі, мій перший концерт як незалежного артиста відбувся у «Ляльці». Мені це було дуже важливо.
До цього я виступав перед своїми однокурсниками з юрфаку, але вони засвистали мене. Не розуміли, навіщо я виконую авторські пісні, якщо можна включити умовно якусь дискотеку. І тоді я зрозумів, що буду шукати інших людей. Вже з часом знайшов класних друзів та дуже багато знайомих. І ми почали ходити в «Ляльку».
Десь через рік чи два в мене з’явився гурт. Із Green Silence ми також виступали там з першими концертами. «Лялька» була культурним осередком для рок-н-ролу, аналогів у Львові практично не мала. Бо, по-перше, була в центрі, по-друге, мала класні традиції. І дуже багато, до речі, відомих гуртів там починали, серед яких «Мертвий півень» і «Океан Ельзи».
«Лялькою» керував Маркіян Іващишин, навколо нього гуртувалися ключові на той час музичні особистості. Там завжди відбувалися цікаві події. Тоді розмаїття гуртів з авторською музикою було набагато більшим і всі вони виступали в «Ляльці».
Для того, щоб виступити, треба було звернутися до адміністратора. Як правило, ми спілкувалися з Бородою. І він уже плюс-мінус оцінював, чи ви гідні. Але завжди давали шанс дебютантам, які пізніше могли також зробити сольний концерт.
Мені дуже подобалася акція «Слухай українське». Щочетверга відбувався концерт відомої групи або виконавця. І прикол у тому, що зал був доволі маленький, а народу, який хотів послухати українську музику, купа. На вулицю вивели колонки та екран, а всередині були журналісти й «обрані» – друзі організаторів. На вулиці збиралося дуже багато людей, які слухали музику і танцювали. Знову ж таки, це доводить, що в «Ляльці» відбувалися найважливіші на той час музичні події.
Приїжджали й іноземні гурти: бувало, ми виступали разом, бувало, просто ходили на їхні концерти. Львів завжди був на краю української географії – недалеко від Польщі, звідки зручно швидко приїхати і дати концерт. Один із таких – скапанк-гурт dr.Green із Литви.
Звук у «Ляльці» був ненайкращий: зал не з легких для накручування звуку, тому що кам’яні стіни дуже гудуть. І щоби зробити це дійсно якісно, треба бути профі, мати дуже хороше обладнання. А воно було таке собі. Навіть коли я знову передивляюся старі відео, чутно, що воно посередньої якості. Але все одно було класно, а тепер приємно дивитися на те, як там усе відбувалося.
Туди можна було приходити не тільки на концерти, а просто посидіти, потусуватися. Влітку було приємно просто провести час: це ж підвал, там прохолодно. Ми, до речі, постійно прогулювали пари в «Ляльці». Грали в більярд, приходили до друзів на виступи або просто зустрітися.
Там вигадали фішку сучасних львівських закладів із власними напоями. Були легендарні «бамбурики», якщо не помиляюся. Горілка з томатним соком, але дуже сильно перчена. Її фішка була в тому, що це маленькі «стопарики», які миттєво потрібно було випити й відчути ефект.
Ззовні «Ляльки» відбувалася інша цікава історія. Там перепліталися субкультурні рухи. Одне слово, це було одне з улюблених місць фанатів і скінхедів. Також тусувалися неформали, готи. Інколи між ними відбувалися бійки. Особисто на мене, наприклад, колись напали скінхеди, оскільки ми були хіпарями. Але з нами був знайомий культурист, до всього ще й спортсмен. Він розбив пляшку об асфальт і з цією «розочкою» сказав їм: «Хто перший підійде, тому переріжу горло». На той час це були абсолютно нормальні речі, тому що для субкультур гострі емоції – частина їхнього побуту.
«Ляльку» спіткало найгірше, що може спіткати такий клуб, – її перетворили на караоке. Причому керувала цим караоке, на мій погляд, огидна жіночка. Вона час від часу з’являлася на «12 каналі» на псевдогламурних шоу. Караоке там не пішло, Боженька змилувався.
Клуб почав загнивати тоді, коли занепадала вся андреграундна культура. Львів заполонили кавер-гурти. Для власників кафе і барів це стало набагато вигіднішим. Легше взяти просто кавер-групу, а не слухати авторський матеріал. Це наслідок політики недосконалого законодавства про авторське право, коли кавер-гурт може виконувати музику без дозволу автора.
І нарешті рок-н-рол просто не витримав. Він і без того був у підпіллі й на самозабезпеченні, а тут попит на нього повністю впав. З появою ширшого інтернету почали зникати субкультури, розмиватися рамки між ними. Якісь металісти, гранджери, всі інші змішалися в хіпстерів, і це так само вплинуло на музику. А «Лялька» дуже тонко відчувала все: багато гуртів мали свою публіку, люди приходили почути свій стиль.
Крім того, Маркіян Іващишин із віком уже не мав енергії займатися своїми проєктами. Продав «Дзиґу», закрив «Ляльку» і невдовзі помер. Тому органічно вже не було людини, яка горіла цим клубом.
Закривався він довго та болісно, відчай ніби в повітрі стояв. Всі просто чекали, коли це станеться. Епоха минула, і то природно. Людей приходило мало, тільки сидів дядя Вася – вічний охоронець. Він уже був старим, коли ми туди ходили. Зараз узагалі не змінився. Дядя Вася спав біля більярда і матюкав нас.
Як на мене, у Львові так і не з’явився аналог цього клубу. Бракує просто якогось рок-пабу, де будуть концерти. Є майданчики, які винаймають. Навіть якщо говорити про той самий «Нижній зал» – це вже зовсім інша атмосфера.
