Зима, постійна мряка й мало сонця. Здавалося б, кому потрібні екскурсії, коли світловий день минає так швидко, що й не встигаєш кліпнути? Нічого не встигнеш роздивитися, та й на вулиці холодно. Так думала і я. Проте навіть невелика подорож допоможе трохи розслабитися, побачити щось нове й набути нових вражень.
У Дрогобичі я була кілька разів у справах й ніколи не дивилася на місто очима туриста. Змінити це допомогла моя подруга, яка виграла у квізі два квитки на Дрогобицьку солеварню. Хоч вони були без дати, ми вирішили, що не треба такому добру чекати кращих часів. Узгодивши свої вихідні, обрали дату подорожі. Й у неділю, коли графіки погодинних знеструмлень були особливо невтішними, вирушили пізнавати Дрогобич. Варто чи ні провести тут день – читайте в матеріалі «Львівської Пошти».
Там, де виварюють сіль
До міста виїхали зранку. Хто їхатиме автівкою, раджу пильно дивитися у навігатор і дороговкази, бо на одній розв’язці ми помилилися з’їздом та мусили розвертатися. А для тих, хто користується громадським транспортом, у мене хороша новина – автобуси їздять туди часто. Дорога багато часу не займе – до Дрогобича трохи більше ніж 70 кілометрів.
Дрогобицька солеварня розташована на вул. Солоний Ставок, 27. До слова, про екскурсію потрібно домовлятися завчасно – на сайті підприємства вказані контакти. Вхідний квиток, у вартість якого входить екскурсія, коштує 100 гривень. Припаркувати авто можна на території.
Дрогобицька солеварня є не тільки найстарішим заводом, де випарюють сіль, а й єдиним в Україні. Перша згадка про нього датується кінцем XIV століття. Як зазначила екскурсоводка, раніше тільки на Галичині діяли понад 200 солеварних заводів.
Спершу групу ведуть у шахту, де, власне, й викачують природний розсіл. Зараз ропу качає насос, а в давнину її черпали відрами й виносили на поверхню, пізніше добували з допомогою коней, які крутили спеціальне колесо. Шахта глибока – 50 метрів донизу. Лізти туди, звісно, не дозволили, проте її можна роздивитися, посвітивши всередину ліхтариком – електрики тоді не було через погодинні знеструмлення.
Далі чимчикуємо до місця, де випарюють сіль. Всередині тепло, що не може не тішити взимку. Посеред приміщення стоїть велика металева посудина, або ж панва, під якою палає вогнище. Тут усім охочим пропонують спробувати свіжу сіль, просто з полум’я. Але дуже не захоплюйтесь, бо можете захотіти пити, а екскурсія ще не закінчилася.
Одразу йдемо до басейнів, де відстоюють ропу. Пробираючись до них, будьте обережні – я хоч і середнього зросту, проте примудрилася врізатися головою у дерев’яне перекриття. Температура в збірнику стала протягом року – 10 градусів за Цельсієм. Крім того, це місце увіковічили в кіно, знімаючи сцени до фільму «Довбуш».
Порада: якщо збираєтеся відвідати Дрогобицьку солеварню, беріть зручне взуття, бажано темне, бо після дощу ризикуєте вступити в багнюку. Проте підприємство має візію ревіталізації території.
Церква Святого Юра
Буквально через дорогу від солеварні можна побачити дерев’яну церкву Святого Юра, яка належить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Оскільки я дуже люблю таку архітектуру, просто не могла не зайти сюди.
Зведений у XIV і розбудований у XVII столітті храм вражає розписами й іконостасом, які можна довго розглядати. Останній недавно реставрували: зняли шар фарби, під яким ховалася гарна позолота й різьблення.
У радянський час церкву оминула сумна доля багатьох сакральних споруд в Україні: її не переробили на склад чи музей атеїзму. Зараз храм Святого Юра є частиною музею «Дрогобиччина». Проте тут звершують богослужіння тричі на рік: у День святого Юрія, 23 квітня, на Пасху (в Світлий понеділок), та на другий день Трійці.
Вартість квитка – 100 гривень, вхід на другий ярус, за вхід до Введенського приділа треба платити 50 гривень.
Прогулянки центром Дрогобича під гул генераторів
Після пізнавальних екскурсій настав час прогулятися містом. Їдемо на дрогобицьку площу Ринок. Тут, як і у Львові, є все: різні крамниці, заклади, пекарні – на всяк смак. Поруч великий костел Святого Варфоломія. «Свій храм готицький, що їм ще, мабуть, Ягайло ставив», – так про нього писав Іван Франко у вірші «Похвала Дрогобича». Наше сновигання середмістям відбувалося під шум генераторів, таких звичних за час повномасштабної війни. Вони вказують на те, що місто живе, що можна десь поїсти й зігрітися після тривалої прогулянки.
Своєрідною фішкою міста є кава з сіллю. Її можна скуштувати в солеварні або ж у закладах харчування, зокрема в гастрокав’ярні «Кавун». По суті, це еспресо, в яке насипали трішки солі. Цукор до напою не радять додавати, щоб не зіпсувати смак. Кава, скажімо так, для поціновувачів: вона або подобається, або ні. Я, наприклад, не була вражена, але з мене така собі кавоманка. А от подрузі засмакувала. Щоб скласти своє враження, варто її спробувати.
Загалом Дрогобич виявився доволі комфортним і цікавим містом. Водночас вразило те, що на вулицях майже не було людей, на відміну від львівського середмістя. Якщо коротко, Дрогобич може заманити туриста цікавими локаціями, які обійдеш за один день.
Про туризм на Львівщині читайте докладно в інтерв’ю «Львівської Пошти» з Мар’яною Куксою, керівницею управління туризму та курортів департаменту спорту, молоді та туризму Львівської ОВА. Текст розмови доступний за посиланням.
