Чорнобильська трагедія
38 років тому, 26 квітня 1986-го, сталася аварія на Чорнобильській атомній
електростанції – одна з найбільших у історії людства техногенних катастроф.
Трагедія трапилася через вибух на четвертому реакторі АЕС біля міста Прип’яті в Київській області.
Незалежні експерти говорять про 500 тисяч смертей від радіації. Вже за
декілька днів після аварії 8,5 мільйона жителів України, Білорусії та Росії
отримали значні дози опромінення. Більш ніж 90 тисяч осіб евакуювали з 81 українського населеного пункту до кінця літа 1986 року. Наслідки цієї катастрофи ми відчуваємо донині…
За Міжнародною шкалою ядерних подій Чорнобильську аварію оцінюють за
максимальним сьомим рівнем і вважають, що вона мала важкі наслідки для здоров’я людей і довколишнього середовища.
Чорнобиль також є символом мужності багатьох тисяч українців, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Вони ризикували своїм життям, виконали свій обов’язок і захистили людство від згубного впливу й подальшого поширення радіації.
Для того, щоб показати Чорнобильську зону відчуження з різних боків – як
політичного, екологічного, так і драматичного, варто зазначити, що аварія на ЧАЕС стала основою для великої кількості творів глобального кінематографу.
Екранізація, що «оживила» Чорнобиль
Серіал «Чорнобиль» – це справжній хіт HBO, який очолює майже всі рейтинги найкращих стрічок та серіалів про цю катастрофу.
Книжка, яка лягла в основу сценарію Крейга Мейзіна, – це твір Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва», найвідоміший нині матеріал про аварію на ЧАЕС.
Команда, яка працювала над серіалом, досліджує вплив трагедії на людей у епіцентрі вибуху, розповідає історію тих, що ліквідовували аварію на четвертому реакторі, а також зображує політичні суперечки про те, кого звинувачувати в цьому і як боротися з наслідками техногенної катастрофи.
На час виходу «Чорнобиль» був найрейтинговішим серіалом в історії. У вересні 2019 року стрічка здобула 10 нагород премії «Еммі», з яких її номінували в 19-ти категоріях.
«Чорнобилю» приписують рідкісну для кіно такого жанру достовірність. Сценарист серіалу Мейзін протягом п’яти років досліджував документи, спогади ліквідаторів, історичні праці, наукові звіти та документальні фільми, пов’язані з катастрофою на ЧАЕС. Він насправді зміг передати тогочасну атмосферу й епоху.
Однак із достовірністю деяких сцен та присутністю особистої складової в
художній історичній драмі не погоджується вдова одного з ліквідаторів аварії.
Кейс прототипу головної героїні
Дружина загиблого пожежника – ліквідатора аварії на ЧАЕС Людмила Ігнатенко, яка стала прообразом головної героїні в серіалі від HBO «Чорнобиль», заявила, що не давала каналу дозволу розповідати її історію.
Коли вона дізналася, що серіал певним чином зображатиме її життя, їй було
образливо та неприємно. На її думку, телекомпанія вчинила неправильно через те, що представники HBO не зустрілися з нею особисто й не обговорили подробиці того, як ця художня стрічка вплине на її життя та емоційний стан.
Вона додала, що їй неприємно було дивитися деякі кадри з фільму, зокрема сцену поховання її чоловіка.
Ще в квітні 2020 року Людмила Ігнатенко подала проти HBO позов, у якому просила припинити порушення своїх прав та відшкодувати їй моральну шкоду. Жінка поскаржилася суду на те, що телекомпанія не просила дозволу на використання її імені та імені її чоловіка в серіалі.
«Українським законодавством чітко передбачено, що в людини, чиє ім’я
використовують у художньому фільмі, необхідно брати дозвіл на використання імені. Якщо використовується ім’я людини, якої нема серед живих на момент зйомки та демонстрації фільму, тоді необхідно брати дозвіл у того з подружжя, хто є живим», – пояснює адвокат, який представляє інтереси Ігнатенко в судовому процесі.
Телекомпанія відреагувала на позов лише в квітні 2021 року.
Історія реальної Людмили Ігнатенко
Людмила та Василь познайомились у Прип’яті. До містечка атомників Людмила потрапила за розподілом після закінчення кулінарного технікуму.
Василь здобув професію електрика в Гомелі, потім його забрали в армію, де він служив у пожежній частині в Москві. Після демобілізації чоловік працював за фахом у Прип’яті.
Людмила каже, що Василь був душею компанії, емоційною та веселою людиною. Пара побралася за кілька місяців після знайомства. Людмилу збентежило те, що фату їй довелося одягати двічі, адже весілля справляли у її батьків та батьків нареченого. В Прип’яті Ігнатенки оселилися в маленькій кімнаті гуртожитку при пожежній частині. Людмила працювала кондитеркою, Василь – пожежником. Жінка пригадує, що вони постійно кудись їздили, ніколи не сиділи вдома.
Коли сталася аварія, Людмила вже була на п’ятому місяці вагітності. Василь пішов на зміну тієї трагічної ночі. Подружжя збиралося їхати до батьків на наступний день, бо в них мала початися відпустка.
Усі пожежники включно з Василем, які їхали на виклик, думали, що їдуть на
звичайну пожежу, не знаючи, що сталося насправді.
Протягом першої доби після вибуху працівники КДБ вилучили зі станції всі
документи, більшість з яких досі засекречена. Того дня в місті відключили зв’язок, аби ніхто не панікував. Це рішення радянських керівників призвело до того, що мешканці багатотисячного міста дихали отруйним повітрям.
Разом з іншими дружинами пожежників Людмила приїхала до лікарні, куди
потрапили ліквідатори. Тоді мовилося про звичайне отруєння газом.
Тим часом Прип’ять заполонила військова техніка, а ліквідаторів-пожежників повезли на лікування до Москви спеціальним рейсом.
Дні після аварії Людмила прожила як уві сні. Жінка вирішила їхати до столиці СРСР, однак через те, що потяги й літаки не здійснювали рейсів із Києва, вона з батьком чоловіка дісталася Москви через Мінськ.
Людмилі було важко побачитися з чоловіком, доводилося давати хабарі, щоби впустили. Потім їй дали цілодобову перепустку, мовляв, «боротися з вами марно». Ще тоді вона нічого не знала про радіацію та її загрози, весь час перебувала біля Василя, ховаючись від медпрацівників. А чоловік у той час будував плани після госпіталізації – через два тижні показати їй Москву.
Брехня Людмили про наявність дітей стала перепусткою до чоловіка, бо свою вагітність жінка приховала. Вона була переконана, що її дитина захищена в ній, що її тіло оберігає цю дитину, однак виявилось, що все навпаки.
У Василя постійно змінювався колір шкіри, його тіло потім перетворилося на суцільну рану. Медсестри перешіптувалися, що це вже не людина, а «реактор». Центральна нервова система була повністю уражена, а в той час Людмила думала, що чоловік просто стане трохи нервовий, бо не розуміла значення медичних термінів.
Василю зробили пересадку кісткового мозку, однак вона не допомогла – почали відкриватися рани. Медсестри мало допомагали хворому, тому доводилося багато речей Людмилі робити самій, щоби полегшити останні дні життя чоловіка, про що вона тоді навіть не здогадувалася.
8 травня 1986 року всіх рідних постраждалих на ЧАЕС повезли до Кремля. Генсек Горбачов повідомив про те, що всіх померлих поховають у Москві з усіма почестями як героїв. Рідних просили погодитися з цим та підписати певні документи. Людмила не розуміла, як можна підписати документ про поховання людей, які ще живі… 11 травня колеги Василя почали вмирати з різницею десять хвилин, ховали їх 13 травня, і в той же день помер Василь.
Коли ховали Василя, організатори похорону кружляли автівкою, їздили однією дорогою, адже на цвинтарі було багато журналістів, з якими влада забороняла рідним спілкуватися.
Ігнатенкам так і не дали попрощатися з Василем належним чином.
27 загиблих ліквідаторів поховали на Митинському кладовищі на околиці Москви. А щоб радіація не виходила назовні, їхні могили залили двома десятками тонн бетону. Після тих подій жінці дивом дозволили народжувати. В 1986 році всіх вагітних відправляли на аборт або штучні пологи. Пологи були складними, народилася дівчинка. Однак через чотири години лікарі повідомили про її смерть.
Після цього Людмила більше не вийшла заміж, але зважилася на другу дитину після того, як минуло близько чотирьох років після втрати першої.
У 90-ті роки вона матеріально забезпечувала себе тим, що пекла пиріжки і продавала їх на базарі, в тому їй допомогла спеціальність кондитера.
Як на життя вдови ліквідатора вплинула кінострічка
Після виходу серіалу HBO її історією багато хто зацікавився, особливо представники ЗМІ. Сама Людмила Ігнатенко дізналася про екранізацію трагічного періоду свого життя лише тоді, як відбулася прем’єра «Чорнобиля».
В інтерв’ю BBC вона розповідає про те, що в неї розривався телефон, журналісти дзвонили їй у двері квартири, почали переслідувати. Із її слів, почалися «атаки» на помешкання. Дійшло до того, що журналісти робили спроби вдертися в її квартиру, підставляли ногу, щоб заблокувати двері, і записували інтерв’ю.
Людмила каже, що з ними не було про що говорити, бо про серіал вона абсолютно нічого не знала, дізналася щойно з реклами.
Також на неї накинулися люди, мовляв, у серіалі показали, як вона, будучи при надії, приходила до чоловіка в лікарню. Люди почали говорити про те, що вона вбила свою дитину, і запитували, чому вона сиділа поруч із чоловіком, якщо знала про свою вагітність. Вчергове Людмила пояснює, що не була обізнана в тому, що таке радіація, вважала, що і вона, і дитина в безпеці.
Жінка була морально розбита, із її слів, у неї не було вільної секунди через постійні дзвінки. В підсумку Людмилі довелося виїхати з київської квартири через постійний неспокій. Від початку літа 2019 року вона живе з мамою за містом.
«Мені так було важко дивитися, так було боляче… ця неправда у фільмі. Дуже багато кадрів несправедливих, неправильних. Показали, що Вася кричить, істерить. А Вася насправді був настільки спокійним, терплячим, виваженим. У нього не було істерики», – розповідає Людмила.
Два роки перед прем’єрою «Чорнобиля» їй подзвонила представниця HBO та повідомила про те, що буде знятий фільм про техногенну катастрофу, і попросила Людмилу стати її консультантом. Після того дзвінки припинилися. Був іще один дзвінок із Москви: їй сказали, що не могли з нею зв’язатися, але хочуть заплатити три тисячі доларів. На питання Людмили, за що така сума, їй відповіли: «За те, що ви просто є». Вона поклала слухавку, бо знала, що просто так гроші не платять. Потім також було багато дзвінків із Москви, і, зважаючи на війну на сході, вона не брала слухавку.
У неї досі залишаються ті самі питання до телекомпанії стосовно того, чому в неї не запитали дозволу знімати таку стрічку, чому не поговорили з нею, чому не підготували її як людину.
У відповідь на заяви Людмили телеканали HBO і Sky заявили: «Протягом усього процесу створення «Чорнобиля» продюсери намагалися передати всі події, включно з історією Людмили та Володимира Ігнатенків, із максимальною точністю. Знімальна група кілька разів спілкувалася з Людмилою – до, під час і після зйомок – з метою ознайомити її з проєктом та інтерпретацією її історії. Людмилі також була дана можливість розповісти всю історію і висловити свої побажання. Під час спілкування вона жодного разу не заперечила проти використання її історії або історії її чоловіка
Василя. Режисери доклали всіх зусиль, щоб показати історію в цілому та історію кожного, кого це торкнулося».
Баклі, яка в серіалі зіграла Людмилу, раніше розповіла The Independent, що вона дуже хотіла б зустрітися з жінкою, чию роль виконала, але поважає її почуття і розуміє, що «вона й далі мусить жити своїм життям». Акторка додала, що якби вони зустрілися, то вона просто обійняла б її і сказала: «Сподіваюся, мені вдалося передати вашу історію настільки щиро, наскільки це можливо».
Затяжна судова справа проти HBO
Людмила Ігнатенко позивається до HBO, «Студії 1+1», «Мегого» і «Диджитал
Скринз». У судовому позові стверджує, що не давала згоди кіновиробникам
використовувати своє ім’я чи ім’я свого чоловіка. Жінка вважає, що виробництво й демонстрація серіалу в Україні порушили її права, спричинили душевні страждання, бо їй довелося переїхати через надмірну увагу журналістів.
Ігнатенко вже програла першу інстанцію в Голосіївському районному суді міста Києва. Це було рішення «судді Майдану» Наталії Чередніченко, яка нещодавно пішла у відставку. Апеляцію вона також програла.
На початку 2024 року позивачка прийшла до Верховного Суду.
Справу Верховного Суду розглядає Борис Гулько, який є незмінним головою
Касаційного цивільного суду вже понад шість років. Раніше очолював Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, створення якого курирував Андрій Портнов у часи держзрадника Януковича.
Ще одним членом їхньої колегії, якій судилося вирішувати справу про захист права на використання імен у фільмі «Чорнобиль», є Ганна Коломієць. У Центрі протидії корупції зазначили, що вона була з-поміж тих, що зверталися до президента України з проханням ветувати закон, який запроваджував відкриті конкурси до Вищої ради правосуддя із залученням незалежних експертів з міжнародним досвідом.
У Цивільному кодексі України в статті 296 зазначається, що використання імені людини в літературних та інших творах, окрім творів документального характеру, як персонажа допускається лише за її згодою, а після смерті – за згодою дітей, вдови чи вдівця. Якщо ж їх немає, то за згодою батьків, братів і сестер.
У судовому позові Людмила Ігнатенко просить HBO припинити порушення права використання її імені та імені її чоловіка як персонажів у серіалі шляхом видалення з нього сцен, у яких протиправно використані імена Ігнатенків без згоди вдови.
Позивачка також просить «Студію 1+1», ТОВ «Мегого», ТОВ «Диджитал Скринз» припинити розповсюджувати серіал на території України шляхом його показу до усунення порушень права телекомпанією HBO на використання імені позивачки як персонажа серіалу.
Також Ігнатенко вимагає відшкодування завданої моральної шкоди у розмірі 2,5 мільйона гривень.
Проте представники творців серіалу посилаються на те, що показання Ігнатенко не підтверджують жодного з елементів, необхідних для встановлення факту заподіяння позивачці моральної шкоди.
Зокрема, щодо показань Ігнатенко HBO пояснює, що більшість її тверджень
суперечливі, що ставить під сумнів їх достовірність та належність як доказів. На їхню думку, позивачка все ж таки була обізнана про факт створення серіалу, а тому його вихід не був для неї несподіваним і не міг завдати моральної шкоди, а на емоційний стан позивачки вплинули саме спогади про трагічні події минулого, зображені в серіалі, а не безпосередньо використані в ньому імена.
У рішенні Апеляційного суду міста Києва суд зазначає, що причиною публічності Ігнатенків є передусім численні інтерв`ю та зйомки Людмили Ігнатенко в інших фільмах, а також публікація її історії в книзі, автором якої була лауреатка Нобелівської премії з літератури, а не вихід серіалу.
Навіть не беручи до уваги те, що серіал зняли за мотивами літературного твору, деякі матеріали про Василя Ігнатенка є у вільному доступі в інших джерелах. Такі факти про Василя, як робота пожежником, його участь у гасінні пожежі на четвертому реакторі ЧАЕС, госпіталізація та відвідини дружиною в лікарні, також є у відкритому доступі в документальних матеріалах, тому ці події можна висвітлювати в художньому кіно, зауважують у HBO.
Людмила у позові вказує на те, що саме увага журналістів спричинила її емоційні переживання. Позивачка до працівників медіа не має жодних вимог і журналісти не мають прямого відношення до телекомпанії, хоча саме їхні дії морально пригнітили її та змусили виїхати з Києва.
Саме тому Людмила Ігнатенко програла перші інстанції. Тепер справу героїні мінісеріалу «Чорнобиль» вирішуватиме Колегія суддів Верховного Суду.
