Її можна пережити, але неможливо забути. Її – першу прем’єру 2024 року Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької – пластичну драму «1984. Occupation» за романом-антиутопією Джорджа Орвелла. Її – окупацію української землі, історію якої Влада Бєлозоренко намагається розповісти без жодного слова, бо для такої розповіді бракує слів. Батьки режисерки впродовж восьми місяців жили в окупації на Херсонщині, пережитий біль робить цю постановку дуже особистою і майже нестерпною.
«Майже», бо емоції перемагають, і ти здаєшся, розчавлений безжальністю побаченого, або починаєш думати, осмислювати, зчитувати значно більше реальності, аніж в Орвелловому першоджерелі. У «1984. Occupation» так багато аналогій із трагедіями, пережитими українським народом, що вона жахає більше, аніж найдокладніший підручник історії.
Думкозлочин – найбільший злочин
У центрі сюжету вигадана держава Океанія, яка вже десятиліттями перебуває під окупацією. Її ідейним лідером і живою іконою є всевидячий Старший брат, який наглядає за кожним, диктує кожному океанцеві, що він має робити, як реагувати, які емоції відчувати. Система, виведена в окремий персонаж, демонструє всі надбання режиму: безкарність за злочини, цькування слабших, вульгарність, тупість і цинізм.
Головний герой Вінстон Сміт (Артур Рожицький) – працівник міністерства правди. Днями він, як і всі океанці, живе фактично в колонії суворого режиму (на це вказують навіть комбінезони-роби героїв): за сигналом прокидається, їде на роботу, переписує історію під Систему, фальшуючи документи, ходить на суботники й дурнувато посміхається своїм зазомбованим колегам. Ночами мучиться в пошуках правди, дослухаючись до пісні голосу-відлуння, що нагадує про те, якою була батьківщина до окупації. Цей голос і промені світла згори спонукають його до пошуку правди, і він по краплинах збирає її завдяки вкраденим уривкам документів. Не може цього не робити, бо вже вчинив найбільший злочин – він думає.
Сміт знайомиться з Джулією Міллер (Жанна Ференц). Та кохання, як і будь-яка щирість, в Океанії є злочином. І що більше він закохується, то більше шукає шляху до того, що його народ змушують забувати. Сміта перестрічає колега, який допомагає розкрити ще більше прихованої історії – Джеймс О’Браєн (Назарій Московець). Він і приводить Вінстона та Джулію в підпілля. Однак посіпаки Системи їх викривають, арештовують і ведуть «на підвал» в міністерство любові. Тут ці троє зазнають усіх можливих фізичних та емоційних тортур: «злочинців» б’ють електрошокером, катують водою. Джулія стає жертвою групового зґвалтування. Саме «на підвалі» виявляється, що Джеймс О’Браєн – зрадник, який допоміг викрити інакомислячих. Міллер ламається і повертається до звичного життя, навіть отримує відзнаку від Старшого брата. Але Сміт, попри все, не може відмовитися від викритої правди і свого справжнього дому – він прозрів, тому шляху до попереднього життя немає.
Новомова – безмовність
Система будується не лише на страху. Бо, як пише Орвелл, її гасло «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє; хто контролює теперішнє, той контролює минуле». Завдяки нищенню документів і свідчень, символом чого є шредер, вона прибирає всі згадки про те, що було до окупації, відбирає мову, історію, вибудовуючи нову реальність. Серпантини з понищених документів, зібрані у величезні «копиці», стають декораціями – на них сплять, працюють, їдять, кохаються, навіть живими істотами, які переслідують героя.
Викрадені обривки правдивих документів Сміт ретельно приховує, лише крадькома перечитуючи їх, бо «коли потрібно зберегти таємницю, то мусиш ховати її навіть від себе». Але цієї правди він відкрив так багато, що вона вивалюється разом із паперами при його затриманні. Правда тримає його, не дає здатися, проводить через тортури, не дозволяє жити «як колись», бо «перебування в меншості, хай навіть ця меншість складається з тебе одного, не робить тебе божевільним».
Театр як розмова
Чим стала вистава «1984. Occupation» для самої Влади Бєлозоренко? «Театр – це не свято. Не форма, не техніка, не самореалізація, не статті, не его, не робота. Театр – це розмова. Я хотіла сказати про це, бо за два роки назбирала дуже багато цього болю. Про те, яка велика рана на тілі України сьогодні гноїться і болить – окупація, окуповані. Я поговорила. І вдячна, що нам було про що говорити, – пояснює режисера. – Всі люди, які пережили і переживають жахи окупації – ви не самі, ми чуємо вас, нам болить кожне ваше життя. Ми всі зустрінемось там, де немає темряви».
Варто зауважити, що це вже друга постановка Влади за мотивами «1984». Першу, також пластичну, вона створила в 2016 році разом із театром-студією SPLASH. Ця вистава мала чималий успіх, стала кращою на іспанському Міжнародному театральному фестивалі Fitag, її показували в Монако, Грузії, Литві, США. Але SPLASHівська постановка кардинально відрізняється від заньківчанської. Передусім візуально, адже над львівською працювала зовсім інша команда – балетмейстер Олексій Бусько (ще одне надбання Максима Голенка для театру Заньковецької), Алія Байтенова (сценографія і костюми), Антон Байбаков (композитор), Софія Байбакова (голос). Але й ідейно, бо в першій виставі головною рушійною силою Сміта до змін є любов, а в другій – пошук себе справжнього і дороги до майже забутого дому.
«Ця постановка нагадуватиме нам і світу, що поруч із фізичною війною щодня в окупації точиться інша війна – війна людини за свою людяність, за свою особистість та волю», – наголошує режисерка.
Точки дотику
«1984. Occupation» сповнена тригерів, її не можна спокійно дивитися, не відчуваючи на собі все те, що пережили покоління українців. Старший брат у виконанні Олеся Федорченка навіть зовні схожий на Сталіна: від його вусів, двох червоних гвоздик у руках стає моторошно. Цю аналогію підтримує й музичний супровід його появи – грузинські наспіви. Та хоч він і намагається показувати силу, впевненість, сам є маріонеткою в руках Системи. Втілена Наталією Поліщук-Московець, вона демонструє всю огидність тоталітарного режиму – і нацистського, і «совітського», і путінського. Її образ майже списаний з умовної наглядачки концтабору, в руках якої, замість нагайки, електрошокер. Маніпуляції з черевиками жителів держави – вкраденими, знятими перед смертю, викладеними по краю сцени просто перед глядачами – є болісним нагадуванням про злочини Голокосту й Голодомору.
А стирання мови і минулого з життя океанців? Ми переживали й під окупацією переживаємо досі це столітнє нищення української мови, культури, історії. Навіть ті глядачі, котрі не читали Орвелла, зрозуміють усе без слів і, можливо, завдяки цьому побачать навіть більше. Для мене особисто історія Сміта, його таємного щоденника, схованих документів, підпілля є суголосною з історією Василя Стуса, самвидавом і забороненою радянською владою літературою.
На щастя, режисерка не пішла за безжальним фіналом роману і подарувала надію на краще майбутнє. Головний герой таки очищається від бруду і жахів Системи, їх змиває струмінь чистої води, яка стікає по його тілу в останні хвилини постановки. Однак витримати її напруженість не можуть навіть самі актори, які виходять на поклон без посмішки, так і не відійшовши від прожитого на сцені. Що вже казати про глядачів, у яких також сльози на очах.
Виставу «1984. Occupation» на Великій сцені театру можна буде побачити вже 28 січня. Побачити, відчути й пережити – ось найвлучніші слова, якими можна охарактеризувати постановку Влади Бєлозоренко.
