Про важливість якісної реабілітації воїнів та їх підтримку, груповий підхід і поради пораненим, які розпочинають шлях реабілітації, «Львівська Пошта» поспілкувалася з фізичною терапевткою Національного реабілітаційного центру «Незламні» Роксоляною Шміло.
30% воїнів, які проходять фізичну реабілітацію у Львові в UNBROKEN Ukraine, знову йдуть на передову. «Хлопці, яким ми допомогли, повертаються на фронт, передають свій досвід і навчають інших. Це також допомагає Україні здобути перемогу!» – наголошує співрозмовниця.
Роксоляні Шміло 26 років. Вона спеціалізується на травмах опорно-рухового апарату й ампутації. З 2018-го працює в цій сфері. Її пацієнтами є військові з травматичними ампутаціями. Фахівчиня практикує груповий підхід до реабілітації поранених воїнів, впровадила рекреаційні програми для них. «Інколи жартують, що я живу з протезами і сплю з ампутаціями. Ця робота – не лише обов’язок, але й справжня місія допомагати тим, що потребують такої помочі найбільше», – каже вона.
Мені бракує годин у добі…
– Вас, тендітну дівчину, пацієнти називають титаном своєї справи і людиною з великим серцем. Чому?
– Насправді я дуже віддаюся цій роботі, живу нею. Роблю акцент на якість. Говорю не лише про реабілітаційний процес, але й про допомогу воїнам із документами. Це стосується їхньої соціалізації, рекреації. Хочу, щоб вони не почувалися людьми з фізичними порушеннями, розуміли, що ампутація не є перешкодою для того, щоб жити далі. Насправді мені бракує годин у добі…
– Скільком воїнам ви допомогли як фізична терапевтка? Їх десятки, сотні?
– Понад 200 осіб. Маю на увазі і групові, і індивідуальні заняття. Зараз багато пацієнтів і, на жаль, їх більшає. Це військові зі всієї України, зокрема Сил спеціальних операцій, Нацгвардії. Серед пацієнтів є й оператори дронів. Кажу про воїнів з ампутованими кінцівками. Зокрема, в нашому відділенні проходив реабілітацію мій знайомий. Ми з ним виросли в одному районі, знаємося все життя. Він був оператором дрона, одержав важке поранення. Цей дрон на ворожих позиціях мав скинути дві гранати, але одна повернулася і впала біля оператора.
– Побачила у вас на груповому занятті, що пацієнти – справді незламні воїни, сильні духом, старанні. Ви строга, вимоглива фізична терапевтка?
– І вимоглива, і строга. Пацієнти це добре знають. Та завжди кажу хлопцям: «Якщо хочете щось змінити в програмі щодо вибору вправ, змінимо. Ми вільні люди вільної країни!».
Мені допомагає 26-річна львів’янка Вікторія Хемич – тепер уже менторка реабілітаційного центру UNBROKEN. Її у Львові на пішохідному переході збив автобус, і вона втратила ногу. Пів року лікувалася в Першому медоб’єднанні Львова, пережила чотири операції, пройшла реабілітацію і була протезована в нашому центрі.
Вікторія була моєю пацієнткою, пройшла довгий шлях випробувань і вирішила залишитися, щоб допомагати військовим.
Як менторка надихає хлопців, показує на своєму прикладі, що життя з протезом можливе, що воно триває. Вікторія стала соціальною працівницею в нашому центрі, зокрема відвідувала з хлопцями більярдний зал. Ми мали з нею колосальну працю.
– Так, праця, терпіння, бажання направду важливі. Ви, можна сказати, стали янголом-охоронцем для Вікторії.
– Мабуть, про це краще запитати у Вікторії. Вона неодноразово висловлювала нам вдячність, і не лише за реабілітацію, але й за покращення свого психоемоційного стану. Мій ритм спілкування багато хто не розуміє, але я тішуся, що його розуміють мої пацієнти і Вікторія. Виховала собі, як кажуть, праву руку. Їй подобається те, що вона робить, вона горить цим.
Групові заняття – це і фізична реабілітація і покращення психоемоційного стану
– Фізичні терапевти і психологи/психотерапевти зараз найбільш затребувані в допомозі пораненим воїнам після хірургів і протезистів. Чому?
– Ми стаємо до роботи відразу ж після того, як пацієнт потрапляє в хірургію. Його шлях у реабілітації починається з реанімації. Людина розплющує очі після операції, і фізичний терапевт одразу ж починає спілкуватися з нею. Спочатку вчить робити дихальні вправи, відтак проводить щораз активніші заняття, щоби пацієнт знав, що не варто здаватися, що треба працювати, відновлюватися. Також задіяні психологи для моральної допомоги. Тобто працюємо всією командою. Це дуже зручний спосіб роботи задля досягнення якісного результату.
– Такий командний підхід – новація вашого центру чи перейнятий від Європи або США досвід?
– Мультидисциплінарний підхід був упроваджений як у Європі, так і в США. У його ефективності пересвідчилися українські медики. Ми, команда центру UNBROKEN, застосовуємо цей підхід, бачимо його результативність, ефективність.
– У вас є індивідуальні та групові заняття. Групові заняття – це світовий досвід, досвід українських медиків чи ваш особистий?
– Групові заняття з фізичної терапії для поранених воїнів – моя ідея, мій винахід. Уже півтора року проводжу їх раз на день. У групі займаються до 20 осіб. Тепер можу ділитися цим досвідом з іншими.
Хочу, щоб це було запатентоване за мною. Подала всі документи на авторське право і найближчим часом сподіваюся отримати сертифікат. Свого часу цю ідею – групові заняття – підтримав Олег Березюк, керівник напрямку психологічної та психосоціальної реабілітації центру UNBROKEN, і це відіграло велику роль. Групові заняття – це і фізична реабілітація воїнів, покращення їхнього психоемоційного стану. Вони спілкуються між собою, жартують, діляться досвідом, і все це разом відіграє велику роль у подальшій реабілітації. Багато воїнів заприятелювали, підтримують зв’язок.
Найбільша радість – усмішки воїнів
– Що для вас є найбільшою радістю після занять?
– Усмішки воїнів. Чоловіки дуже скупі на емоції, але очі виказують їхній стан. У одного пацієнта з ампутацією, який пів року лежав або ж сидів у колісному кріслі, після реабілітації було стільки радості, стільки щастя в очах. Після низки занять він встав і сказав: «Це так круто, так кайфово ходити!» І це мене зарядило таким потужним позитивом. Це ж таке щастя! То був важкий і тривалий шлях, багато праці, але нам усе вдалося.
– Тривалий шлях – це скільки? Скільки занять із фізичним терапевтом знадобиться воїну, щоб досягти доброго результату? Як може воїн потрапити до вас після ампутації?
– Кількість занять для кожного індивідуальна. Загалом знадобляться два реабілітаційні курси тривалістю 21 день, тобто 42 дні. Вони є безкоштовними для пацієнтів. Спочатку воїн мусить зателефонувати в контакт-центр UNBROKEN для того, щоб надати про себе інформацію і записатися в чергу: +380 800 333 003 (щодня з 08:00 до 20:00).
Відтак ту чергу треба пильнувати – час від часу про себе нагадувати. Також раджу писати мені особисто в соцмережах, проконсультую, що і як треба робити. Запитів багато. Важливо не марнувати час. Не варто втрачати мотивації та бажання відновитися. А ще раджу дивитися подкасти «Голос пацієнта» на моєму ютуб-каналі. Цей проєкт створений з метою допомоги людям, які опинилися в такій самій ситуації, що й учасники подкасту. Щочетверга виходить новий випуск.
Під час запису чинний військовослужбовець повинен мати скерування з військової частини, а ми, відповідно, надсилаємо лист-запрошення, якщо його частина цього вимагає. Відтак військова частина на основі цього листа оформляє скерування до нас. Воїни розуміють, що в UNBROKEN можна і протезуватися, і реабілітуватися, і звернутися до фахівця в будь-якій іншій галузі медицини. Це дві окремі черги. Крім того, до нас звертаються цивільні з ампутацією.
– Для якісної реабілітації потрібні фахові фізичні реабілітологи. Їх достатньо в Україні?
– Це велика проблема. Кажу про якість викладання у медичних вишах. Там вчать основ протезування і реабілітації тих, що жодного разу не бачили кукси, не тримали в руках протез… Це дуже болюче питання. Потрібна практика. Суха теорія без практики не навчить нічого! Якби викладачі прийшли до нас і спробували самі забандажувати куксу, підібрати допоміжний засіб, відтворити вправи з пацієнтами… Але ми їх ніколи в себе не бачили. Тішить, що мене питають порад студенти, зокрема з мого рідного вишу, що і як треба робити, які вправи помічні при ампутації, як бандажувати ту саму куксу.
Якщо вже проводити фізичну терапію, то тільки якісно
– Маючи досвід і таку величезну довіру пацієнтів, чи хотіли б ви у майбутньому викладати у виші?
– Так, я готова ділитися своїм досвідом у фізичній терапії, який стосується ампутації. Була б не проти викладати в рідному виші – Львівському держуніверситеті фізкультури імені Боберського. Там я здобула освіту бакалавра і магістра фізичної терапії та ерготерапії.
Досвідчених фізичних терапевтів потрібно буде щораз більше, бо поранених дуже багато. Вважаю так: якщо вже проводити фізичну терапію, то тільки якісно. Треба бути співчутливим, людяним. Це ж так важливо для воїнів. Потрібно, щоби хлопці вийшли від нас із результатом. Планую організувати платні відеокурси-лекції з декількох частин, зокрема й щодо ампутації. Це на часі.
– Чимало українців виїхало за кордон ще на початку повномасштабного вторгнення. Серед них були й медики. Але ви залишилися, працюєте, допомагаєте воїнам. Яка ваша місія в часі війни?
– У мене навіть думки не було виїжджати за кордон. Із перших днів війни в моїй квартирі організували гуманітарний мініштаб, збирали кошти, закуповували медикаменти, перев’язувальні матеріали, продукти.
Моя місія – надавати якісну фізичну терапію воїнам у центрі UNBROKEN, дати їм поштовх до реалізації в соціумі. Важливо, щоби поранені розуміли, що життя триває, що треба йти вперед. І цей перший поштовх можу дати їм я. Стараюся робити це фахово. Тішуся, що маю колосальну підтримку керівництва нашого центру.
Волію працювати в UNBROKEN і пишаюся цим
– Ви відома, вас дуже цінують воїни. Чи надходили вам пропозиції з-за кордону, від інших реабілітаційних центрів з приводу роботи в них?
– Так, надходили. В межах України. Навіть пропонували очолити новостворений реабілітаційний центр. Я відмовилася. Волію працювати в UNBROKEN і пишаюся цим. Тому, що я, як ви кажете, відома, посприяла активність у соцмережах. Я можу доносити до людей свою думку, можу ділитися своїм досвідом із хлопцями. Тішуся, що вони дослухаються до моїх порад.
Маємо поширювати в суспільстві важливі меседжі.
– Якими будуть ваші поради пораненим військовим, котрі лише починають етапи реабілітації та протезування?
– Передусім варто жити далі, не втрачати мотивації, сприймати своє «нове» тіло, не соромитися працювати з психологами. Важливими є особиста мотивація та віра в себе. Дуже важливою є підтримка сім’ї та оточення. А щодо конкретних порад, то ось вони:
*Прийміть свої відчуття. Дозвольте собі висловлювати емоції, приймайте їх як нормальну частину процесу реабілітації.
*Ставте реальні цілі. Визначте невеликі конкретні цілі, яких зможете досягти, і поступово розширюйте їх.
*Піклуйтеся про ментальне здоров’я. Не соромтеся звертатися до психолога чи психіатра, щоб обговорити свій емоційний стан.
*Залучайте сім’ю, близьких людей. Важливо, щоби сім’я була підтримкою. Разом ви долатимете всі труднощі та святкуватимете перемоги.
*Не бійтесь ставити питання. Будьте відкриті й залучені у свій процес реабілітації, питайте фахівців про всі нюанси лікування, реабілітації та протезування.
*Будьте активні. Це важливо для збереження фізичної та внутрішньої гармонії.
*Вивчайте своє тіло. Розуміння власного тіла, його можливостей є ключовим аспектом успішної реабілітації.
*Розвивайте позитивне мислення. Фокусуйтеся на своїх досягненнях, а не на обмеженнях. Позитивне мислення сприяє ефективнішому відновленню.
*Не втрачайте почуття гумору. Гумор може стати важливим інструментом для подолання труднощів.
*Спілкуйтеся з іншими ветеранами. Обмінюйтеся досвідом та порадами з тими, що проходять шлях, подібний на ваш.
Ми нічим не гірші за європейські чи американські центри, навпаки – кращі
– Що для вас означає слово «незламність»?
– Не здаватися, не зламатися, не опускати рук, зціпити зуби і йти далі. У мене були пацієнти, які пройшли полон. Їхні родичі пишуть слова вдячності за якісну реабілітацію. Був пацієнт, якому ампутували дві кінцівки в полоні.
У мене на руці є татуювання з написом «Життя бентежне, але немає часу на журбу». Це моя улюблена фраза. Так, життя бентежне, але потрібно жити далі, відбудовувати Україну, працювати, підтримувати інших, усміхатися. Тішуся, що хлопці швидко відкриваються мені, а це означає, що в них до мене високий рівень довіри. Інколи перші дні реабілітації треба витратити на слухання їхніх історій. Вони хочуть виговоритися – і я їх чую.
– У чому сила центру UNBROKEN?
– Ми почали рух, який підтримує вся Україна: лікуємо, реабілітуємо протезуємо українців в Україні. Ми нічим не гірші за європейські чи американські центри, навпаки – кращі. UNBROKEN став хабом-прихистком для поранених воїнів та ВПО. Надаємо якісну допомогу дуже великій кількості людей. Маємо свою майстерню з протезування – це наша гордість. Важливою є і правильна комунікація з пацієнтами, зокрема з воїнами. Намагаємося робити це щонайкраще.
– Знаю, що ви долучаєтеся до збору коштів на потреби воїнів. Зокрема, ваша мама допомагає розмальовувати гільзи, які згодом продають з аукціону. Ці гроші скеровують на допомогу військовим.
– Так. Хлопці передають гільзи з фронту, а мама допомагає їх розмальовувати. Вона дуже гарно малює, має хист до цього. Дякую мамі! Планую з цим вийти на більші аукціони, щоби й надалі допомагати військовим коштами.
До теми:
Як взаємодіяти з людьми з інвалідністю: 10 порад
1. НЕ варто витріщатися чи дуже пильно розглядати людину з вадою обличчя або протезом. Навіть тоді, коли її вам дуже шкода і ви їй дуже вдячні. Це змушує ніяковіти та почуватися некомфортно.
2. НЕ варто казати «одужуй». Якщо ви зустріли людину з протезом у публічному місці, то, ймовірно, вона вже одужала. А втрачена кінцівка, на жаль, не відросте, навіть якщо ви цього будете бажати від щирого серця.
3. НЕ розпитуйте. Інколи люди хочуть дізнатися, внаслідок чого людина була поранена чи травмована, подробиці реабілітації. Не всім приємно згадувати такий досвід, тому спершу варто запитати, чи комфортно людині говорити про це.
4. НЕ жалійте. Жаліти чи співчувати, відчувати емпатію до травмованої або пораненої людини, особливо якщо це наш захисник, є нормальною річчю. Проте ці почуття варто виявляти конструктивно, показуючи підтримку або здивування, як добре людина справляється.
5. НЕ уникайте. Є чимало людей, які ніяковіють або почуваються незручно, коли зустрічають когось із вадами обличчя чи протезом. Люди не знають, як поводитися, не знають, про що говорити. Травмовані або протезовані є повноцінними членами нашого суспільства, дуже часто з особливими заслугами.
6. НЕ нав’язуйте допомогу. Захисники часто відчувають роздратування, коли їм без потреби відчиняють двері чи без дозволу хапають їхній візок. Травмовані війною теж воліють бути самостійними і зовсім не хочуть почуватися в чомусь обмеженими. Якщо їм потрібна допомога – вони про це скажуть самі.
7. НЕ порушуйте кордони. Якщо хочете обійняти захисника чи захисницю – спитайте їхньої згоди. Не всі хочуть обійматися, відчувати доторки сторонніх людей. Декому це може бути навіть неприємно.
8. НЕ намагайтеся нагодувати. Люди часто намагаються нагодувати військових: приносять їм їжу до лікарні, хочуть почастувати чи заплатити за них у закладах громадського харчування, відмовляються брати гроші на ринку тощо. Це може дратувати, особливо коли військові самі наголошують, що цього не варто робити. Можна запропонувати допомогу ненав’язливо, з вдячності, але в людини має бути право вибору – прийняти вашу допомогу чи ні.
9. Поговоріть із вашими дітьми. Діти часто поводяться безпосередньо. Поясніть їм, що таке протез, внаслідок чого він з’являється. Це допоможе уникнути незручних ситуацій, коли ви зустрінете протезовану людину або ж людину з вадами обличчя.
10. Комунікуйте. Людські стосунки та реакції – це завжди індивідуально. Неможливо напрацювати вичерпний перелік ситуацій і рекомендацій на всі випадки життя. Проте є одне універсальне правило: про будь-яку свою дію чи намір варто спочатку запитати, чи вона доцільна, і тільки після отриманої згоди продовжувати розмову, підбадьорювати, співчувати чи допомагати. Можливо, буде краще разом помовчати.
фото: Олег Огородник/Львівська Пошта, UNBROKEN Ukraine
