Чому житло буде дорожчати, як змінилося будівництво в часі війни, чому потрібно розвивати кожен район Львова та чому головний архітектор міста Антон Коломєйцев заслуговує на те, щоб бути заступником мера – про це «Львівській Пошті» розповів знаний архітектор, урбаніст Юліан Чаплінський.
– Пане Юліане, ми спілкувалися з вами в 2015 році, коли у Львові мали встановлювати пам’ятник Митрополитові Андрею Шептицькому. Були дискусії та пікети щодо скверу поруч і дороги. Ви називали всю цю ситуацію викликом для вас. Впоралися, хоча це коштувало вам нервів. Тепер це улюблена затишна локація для містян і гостей Львова.
-Так, це був виклик для мене. Я тоді ще був недосвідченим посадовцем. Ситуацію врятував підсумковий експертний круглий стіл за участі активістів та посадовців мерії. Як резюме: приватний та громадський транспорт курсує так, як бачимо зараз, сквер є. Добре кажете, стало затишніше й тихіше. І все їде. Я сам їжджу цією вулицею, мені подобається ця локація.
Що мені не подобається, то це широка смуга, яка спускається на вулицю Озаркевича. Фактично працює тільки одна смуга. Архітектор, який робив пам’ятник і площу, добивався, щоб ця смуга була широка. Мовляв, потрібно, щоб автобуси паркували біля церкви. Натомість тут зараз паркують автомобілі, можливо, працівників університету «Львівська політехніка». Мені подобається, що сквер залишився сквером, що тут стало ще тихіше. Піший перехід від Політехніки до скверу став безпечніший. У підсумку це місце стало кращим для львів’ян, церкви, студентів і для тих, що мешкають поруч.
– Ви двічі в житті мали стосунок до постаті Митрополита Андрея. Кажу про пам’ятник і площу навколо, а також про Центр Шептицького, до проєктування якого мало стосунок ваше архітектурне бюро. Насправді це честь. Як трактуєте це для себе?
– Я б радше Митрополита Андрея Шептицького назвав Батьком, аніж Степана Бандеру. Мені Шептицький ближчий, аніж Бандера. Приємно, що я взяв участь у двох таких важливих проєктах. Один із них, на жаль, був дуже заполітизований, другий не був заполітизований, працює фантастично як споруда, як середовище.
– Насправді Центр Шептицького притягує людей як магнітом. Для багатьох це місце світла й сили, за що вам велика подяка!
– Дякую! В Центрі Шептицького мають зустрічі фахівці та різні спільноти, зокрема студентська. Як альтернатива бронзового пам’ятника мій пам’ятник Митрополиту – це Центр Шептицького.
– Так, це найкраща пам’ять про Митрополита!
– Дуже тішуся, що коли проводили опитування щодо нового архітектурного символу Львова, то більшість проголосувала за Центр Шептицького. Мені як архітектору це приємно.
«Краще проконсультую трьох-чотирьох мерів, аніж сам буду мером»
– Ви прийшли в мерію з бізнесу і, зрештою, знову повернулися в бізнес. Також були урядовцем у Кабміні Гончарука – заступником міністра розвитку громад та територій з питань європейської інтеграції. Бути посадовцем – це не ваше чи в бізнесі цікавіше?
– Бути посадовцем – це не моє. Чотири з половиною роки я працював у Львівській міськраді, згодом у Міністерстві розвитку громад та територій. У підсумку п’ять років був посадовцем. Звісно, нормально з усім справлявся, але в підсумку зрозумів, що дуже свободолюбний. Люблю мати вибір. У бізнесі мені комфортніше, я можу зробити там більше. Мерія чи будь-яка чиновницька робота – це зазвичай не про стратегії, а про «гасіння пожеж». Попри плани, 90% часу потрібно витрачати на це «гасіння пожеж»… А в підсумку виходить так, що ти нічого не встиг. Озираєшся, наприклад, на рік, що минув, де ти провів, скажімо, три тисячі нарад. Хто це оцінить? А коли ти в бізнесі, озираєшся назад – а там збудований завдяки тобі новий Колегіум УКУ.
– Ви людина, яка любить результат?
– Так, я люблю результат.
– Якими результатами своєї праці пишаєтеся, зокрема за час роботи в мерії та в міністерстві?
– Тішуся, що за час моєї праці в мерії архітектура у Львові дуже якісно змінилася. Звісно, кожен архітектурний об’єкт – це заслуга архітектора, який його спроєктував. Та ми зуміли налагодити новий тип відносин із архітекторами: замість них не йдуть їхні замовники «вирішувати питання», розповідати про об’єкт воліють безпосередньо архітектори.
Ми запровадили чіткі правила гри, і за п’ять років це дало відчутний результат. Звісно, не всі архітектурні об’єкти стали винятковими. Львів здобув з десяток премій у Києві, де в журі були майже всі іноземці. Мовиться, скажімо, про реконструкцію площі Двірцевої, кампус УКУ, меморіал пам’яті Героїв Небесної Сотні. Інші міста почали із заздрістю дивитися на Львів, архітектори почали брати активну участь у конкурсах. Я амбіційно заявив, що проводитиму 30 конкурсів. Насправді це не вдалося. Чому? Бо не було такої кількості архітекторів, готових брати участь у конкурсах.
Тішуся, що мій наступник Антон Коломєйцев – головний архітектор Львова продовжує конкурсну архітектурну культуру. Певен, що Львів став прикладом для інших міст щодо архітектурних конкурсів. Це нам вдалося. З’явилися нові імена, як-от «Проєктна майстерня Бєляєвих», Андрій Лесюк. Це наші львівські архітектори. Попит на якісних архітекторів зріс, уваги до архітектури стало більше. Повертаючись до запитання, бути посадовцем більше не хочу. В найближчі п’ять років точно.
– А як оберуть нового і цікавого міського голову Львова?
– Готовий залюбки консультувати будь-якого мера.
– Можливо, ви хотіли б балотуватися на міського голову?
– Ми всі можемо балотуватися… Я свідомий того, що якщо збудую ще декілька корпусів УКУ, кілька шкіл та інших об’єктів, то моїх дітей згодом питатимуть, чи це ваш батько будував. І зовсім інша ситуація, коли моїм дітям плюватимуть у спину, бо їхній тато – посадовець, себто «злодій, який накрав»… Мені це не потрібно. Хочу, щоб мої діти пишалися тим, що мають моє прізвище, а не десь там ховалися.
– Не посада важлива, а вклад, який людина робить на цій посаді!
– Цілком згоден. Нехай я краще проконсультую трьох-чотирьох мерів, аніж сам буду мером. Децентралізація недошліфована, концепція децентралізації відкочується назад, міста ще далекі від того, щоб бути багатими, реалізовувати якісь величезні об’єкти.
«Антон Коломєйцев заслуговує на те, щоб бути заступником мера»
– Як ви оцінюєте роботу свого наступника Антона Коломєйцева? Він фахівець чи вам, навпаки, за нього соромно?
– Він кращий, аніж я. Пишаюся тим, що Антон Коломєйцев є головним архітектором Львова. Це розум, це інтелігенція, це перфектне знання англійської та німецької мов. Він людина академічна, дуже начитаний, стежить за останніми трендами, знає, що в світі відбувається. Під його ім’я, так би мовити, приїхали всі зірки на Lviv Urban Forum.
Єдине, за що можу його критикувати, що він не навчився висловлюватися просто, занадто складні пояснення робить для львів’ян. Треба говорити простою мовою, щоб усі тебе розуміли.
Загалом він чітко усвідомлює, які тенденції панують у світі, тримає руку на пульсі. Водночас зараз немає такої будівельної активності, як у мої часи. Спершу коронавірус, потім повномасштабне вторгнення. Він має час подумати над громадськими просторами, спокійно попрацювати.
– Згідно з рішенням сесії Львівської міськради містобудівні умови тепер видає головний архітектор , а колись це робив міськвиконком. Як прокоментуєте це рішення, чи бачите якісь ризики?
– З погляду посади головного архітектора це добре. Посада архітектора, вважаю, мала б бути нарівні із заступником мера. А в нас головного архітектора «запхали» на мінус три рівні. Було б правильно перейменувати його на головного міського планувальника. Очевидно, він почувається не надто комфортно, бо, ставлячи один підпис, багато за що відповідає. Коли я прийшов на цю посаду, також підписував. У мене це забрали… Чому є страх? Бо припускаю, що є великий тиск. Думаю, мер робитиме спробу знову повернути це право міськвиконкому. В розмові з Антоном Коломєйцевим я сказав: «Ти стаєш міцнішим, ти стаєш впливовішим, у тебе підпис без жодних посередників». Тут питання в іншому: коли хочеш бути політиком, мусиш мати більше повноважень. Якщо ж ні – ти не хочеш великої відповідальності. Якщо наше інтерв’ю прочитає міський голова, то
відкрито на весь Львів скажу: Антон Коломєйцев – це той, хто мав би бути заступником міського голови Львова в царині міського планування, транспорту і земельних відносин! Чому? Урбаністика – це транспорт, земля, екологія, архітектура. Головний міський планувальник повинен мислити стратегіями просторового розвитку. Андрій Садовий слухає всіх, але робить по-своєму. Антон Коломєйцев заслуговує на те, щоб бути заступником мера. І я був би дуже радий, якби заступником мера став не економіст чи юрист, а крутий науковець і крутий практик.
Це було б підсиленням команди Садового. Після того, як Ірина Маруняк пішла з посади заступника мера, відчувається послаблення його команди…
Сумна картина. Ірина Маруняк була професійною посадовицею. Вважаю, що жіноча частина команди стала як мінімум половиною успіху міського голови. Це були віддані, дуже мотивовані люди. Фантастично трималися, відчуваючи тиск, Галина Слічна, Марта Литвинюк, Ірина Маруняк. Усі вже пішли. Залишилась хіба Гелена Пайонкевич та Ірина Кулинич. Я був здивований сильною жіночою частиною команди, як вони комунікували з людьми. Я від них багато чого навчився. Це приклад для інших міст, коли є сильні жіночі колективи.
«Порядку у Львові стало більше»
– Тепер Львів будує по-європейськи чи ні?
– Європейські цінності в царині міського планування – це насамперед про домовленості, про максимальне залучення людей в ухвалення стратегічних рішень, формування довгострокових стратегій і великого впливу місцевого самоврядування.
Чи будують якісно? Якщо говорити про стратегію, як це роблять у Німеччині, то ми навіть близько не стоїмо. Якщо ж говорити про Хорватію або Словаччину, то, напевно, ми не гірші. Якісна архітектура має бути без землетрусів, катаклізмів, декілька десятиліть хороших напрацювань. Тоді з’являються традиції, фахівці, з’являється школа спадковості.
– Школа Чаплінського вже є?
– Школи Чаплінського, може, й нема формально, але я тішуся, що є колективи, які від мене вийшли, створили свої колективи і роблять не гірше, а часто-густо навіть краще, аніж я. Це скажуть критики колись, чи є школа Чаплінського.
– У Львові існує чітка стратегія чи радше хаотичність? Бізнес купує ділянку в місті й будує там щось на свій лад чи так, як прописано в містобудівних умовах?
– Однозначно, що порядку стало більше. І це не лише заслуга місцевої влади. Держава запровадила електронну систему в царині будівництва, з’явилися електронні підписи, відповідальність архітекторів та інженерів зросла. Поступово в Україні лад із тим наводять. Вибору щодо придбання житла у Львові стало більше, а ризиків менше. Такого безладу, як колись, зараз немає. Коли містобудівні умови були на чотири поверхи, а збудували десять, наслідком цього ставало те, що будинок не вводили в експлуатацію.
– А що робити з тим забудовником, який спочатку в мерії розповідає, що має намір звести житлові будинки, школу та дитсадок, а в підсумку не видно ні школи, ні дитсадка?
– Досі на рівні держави це не вирішене. В Європі девелопер не зобов’язаний будувати дитсадок. Його зобов’язані будувати або місто, або держава. На своєму рівні держава стимулює розвиток приватних закладів.
– Жодної нової школи у Львові не збудували. Я про державну школу.
Збудована приватна школа, зокрема «МрійДій». Ми проєктували цю школу. Загалом муніципалітет Львова хибно думає влаштувати бартер «щось на щось», називаючи це соціальною відповідальністю бізнесу. Так, будують школу №80, але це крапля в морі від того, що можна було зробити.
Замість бартеру ідеальним був би еквівалент послуг і роботи. Це гроші. Ідеально було б, якби забудовник давав кошти місту, а місто будувало. Найгірше, що в міста нема юридичних повноважень на це. Бо якщо місто почне збирати гроші, то його звинуватять у корупції. Має бути відповідний закон. Потрібно розвивати форму державно-приватного партнерства. Бізнес мусить у перспективі мати заробіток, окупність. Місто має грати стратегічно на сто років наперед. Байдуже, скільки це коштує, треба брати гроші, позичати і робити це. Мер не повинен поводитися як бізнесмен. Так, місто не має бути збитковим, але мусить вкладатися в ті стратегічні речі, у які бізнес не вкладеться. Якщо місто думає, що ми дозволимо забудовнику звести не десять поверхів, а дванадцять і за це він має щось там зробити в лікарні чи ремонт в амбулаторії, то це дуже хибна концепція.
– Але ж так тепер є!
– Так, є. І це геть недобре. Такі домовленості від лукавого. Забудовник зацікавлений у школі, бо якщо в його районі буде школа, то квартири краще продаватимуться. Якщо будівельник зводить комплекс на 100 тисяч метрів квадратних, будує його п’ять-вісім років, то в нього є логістика, кран, майстри… Я би просив у міжнародних банків гроші на проєкт школи, щоб це була найзразковіша школа чи найзразковіший садок. Відповідно коштом того ж ЄБРР забудовник зводив би школу для міста. Бізнес у такому випадку не те що погодиться, а бігтиме за цим. Тоді у кожному великому комплексі будували б і муніципальний садок, і школу.
«Житло буде ще дорожче, бо є об’єктивні фактори»
– Житло у Львові доброї якості чи поганої? В нас будують якісніше, аніж у інших містах?
– Житло у Львові стало кращим, аніж у 2015-му. Всі відомі девелопери зробили більший діапазон пропозиції, зокрема щодо елітної нерухомості. Діапазон цін став більшим, тобто є ширший вибір. Приємно, що з’явилася конкуренція за архітектуру, за урбаністику, за пішохідні двори. Є більший акцент на озеленення, більше цікавих фасадів. Зараз буде ще дорожче, бо є об’єктивні фактори. Серед них подорожчання матеріалів, пального, нестача майстрів: одні виїхали, другі в армії, треті бояться вийти на будову, бо їх забере ТЦК. Відповідно піднялися розцінки на послуги. Додалося й те, що Львів отримав історико-архітектурний опорний план міста. Це вплине на висотну політику – буде нижча поверховість. Отже, собівартість метра квадратного землі зросте в рази, а це призведе до зростання цін на житло.
– Вже згадали, що Львів отримав історико-архітектурний опорний план міста. Цей документ має сприяти збереженню міської культурної та історичної спадщини. Отримати дозвіл на будівельні роботи стане складніше. Як ви як архітектор вважаєте – цей документ буде справді дієвим чи залишиться лише на папері?
– Цей документ мав бути ще в 2000 році. Звісно, потрібні обмеження історичного ареалу. Цей документ розроблений, як кажуть, криво- косо, з позиції «заборонити всім усе». Сучасний підхід до історичного середовища в Європі такий: зберігай і розвивай! «Розвивай» означає максимальне залучення інвестицій у історичне середовище.
– А яке ваше ставлення до будівництва підземних паркінгів у середмісті Львова, зокрема на площі Міцкевича?
-До підземного паркінгу на площі Міцкевича ставлюся негативно, бо це в інтересах одного власника. Я за те, щоб повернути в це місце трамвай, як було колись. Автомобілі можуть їхати однією частиною проспекту, а трамваї другою. Трамвай мав би, скажімо так, їхати з Підзамча на Пасічну через центр. Чого людина має виходити і йти пішки через центр та пересідати на інший трамвай? Я за проєкт трамвайної колії на Миколайчука. Сподіваюся, що з розвитком Національного реабілітаційного центру «Незламні» цей проєкт має всі шанси на втілення.
А щодо паркування у Львові загалом, то місто нарешті зрушило з місця тему платного паркування. За паркування автомобіля на центральних вулицях треба платити. Водії це знають і рахують години.
«Розвивати потрібно кожен район Львова»
– Чи змінилося будівництво в часі війни і як саме?
– У Львові девелопери думають над тим, чим підкупити людей, що їм продати, як переконати придбати житло. Будов стало менше, бо люди вже не купують на фундаментах. Щоб купили, треба збудувати. Коли покажеш погану коробку – люди не куплять. Тепер акцент на інвестиції в якість.
Кажу загалом про житло, не лише про елітне. Бюджетне житло є кращим, аніж у 2015 році. Львів не має такого рівня елітного житла, як Дніпро. Однак мені подобається, що Львів не розшарований на класи. Нема такого, що ось, мовляв, район, де живуть найбагатші, а ось – де бідніші. На Під Голоском різний діапазон цін, і це добре.
– Ви особисто мешкаєте в житловому будинку чи в особняку?
– У квартирі. Це Франківський район. Мешкаю в будинку, який проєктувала наша компанія. Придбав земельну ділянку в Крехові, за 35 кілометрів від Львова. Там буде дачний будинок, куди можна приїздити на вихідні, побути в тиші на природі.
– На вашу думку, які об’єкти є гордістю Львова? Про Центр Шептицького ми вже згадували.
-Площа Двірцева – вона зразкова у Львові, Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького, кампус УКУ, Медцентр Святої Параскеви на Смаль-Стоцького. Урбаністично хорошим проєктом є Меморіал пам’яті Героїв Небесної Сотні.
Реконструйована Фабрика повидла на Підзамчі – Jam Factory Art Center також є гордістю Львова. Це приклад для бізнесменів і меценатів, як і куди варто вкладати гроші. Наша компанія була головним проєктувальником цього артцентру. Підзамче було не дуже популярним районом, тепер усе змінилося.
Певен, що до кожного району Львова має бути увага, не може бути відношення до якогось району як до вторинного. Розвивати потрібно кожен район. Це залежить від мера, бізнесу, депутатів, як вони відстоюють інтереси своїх районів. Це добре, що у Львові плюс-мінус однакові ціни на нерухомість.
– Який район Львова зараз найдорожчий?
Франківський, за ним – Галицький. Вважаю, що місто має розвиватися рівномірно. Нерухомість не повинна відрізнятися: там білі, а там чорні. Львів якраз тим і вирізняється з-поміж інших міст.
– Свого часу ви зізналися «Львівській Пошті», що мали бажання емігрувати в Німеччину. Не зробили цього, натомість працювали посадовцем у львівській мерії, урядовцем у міністерстві. Тепер навчаєтеся в Бізнес-школі Українського католицького університету. Яка ваша мета?
– Так, у свої 42 роки ще вчуся. Навчання триватиме два роки. Це краща інвестиція, аніж у автомобіль. Моя мета – здобути нові сенси на найближчі десять років. Мушу на щось переключити свою увагу в часі війни, знайти час на книжки. Бізнес-школа УКУ – це не про гроші, не про техніки їх заробляння, а про сенси.
