Уже з пів року знайомі, колеги і друзі доймають мене питанням, що веселого можна подивитися в театрі. Так, щоби без страждань, серйозності і довгих роздумів після вистави. І як я не намагалася пояснити, що в нас зараз війна, що мистецтво, в принципі, не мусить розважати – ніт, усім подавай щось смішне, легке, для відпочинку.
Що ж, нарешті маю чим їх і вас потішити: 25 і 26 січня у Львові відбулася така прем’єра. І водночас засмутити, бо квитки на неї розпродані аж до весни. Це «Я, «Побєда» і Берлін» Вероніки Літкевич у театрі Заньковецької за однойменною повістю Андрія «Кузьми» Кузьменка, виданою «Фоліо» в 2006 році, та його ж піснями. Що саме спричинило sold out – популярність автора текстів чи сподівання, що заньківчани вкотре здивують, мені визначити не вдасться, а ось розповісти, чому цю постановку варто побачити – це запросто.
«Коли не знаєш, із чого почати, то чи варто починати взагалі»
Саме з цієї фрази голосом Кузьми починається дійство. Це одразу налаштовує на правильну хвилю, як у ті часи, коли писалася його історія, налаштовувало польське радіо. Будьте готові до того, що перед вами не гратимуть чергову прем’єру. Бо її не грають, а проживають і актори, і глядачі. Те, що діється впродовж двох годин на новій сцені «Стрих», важко назвати звичною виставою. «Я, «Побєда» і Берлін» як машина часу, переносить тебе в українські реалії 1990-х – контрастних і до болю знайомих. Звісно, кожне покоління глядачів сприйматиме те, що діється, по-своєму, пропускаючи через власні фільтри-досвіди або свою призму уявлень. Комусь пригоди Андрія, про які герой розповідатиме і які безпосередньо знову проживатиме перед глядачами, навіють ностальгію за юністю і «тими кращими часами». Хтось згадає, як сутужно жилося в країні, яка тільки-но здобула незалежність. А дехто щойно пізнаватиме, що ж воно таке – «ліхіє дєвяностиє».
Не сподівайтеся побачити перед собою викапаного Кузьму – режисерка не ставила перед собою і акторами такого завдання. Але все ж таки ви відчуватимете його поруч (рідні артиста, які були присутні на показі вистави, переконані в цьому). Відкриватимете його реальні життєві історії. Помандруєте з ним у авантюрну подорож по пригоди. Ця поїздка буде сповнена лаж, факапів, дурощів і дивних ситуацій, яких звичній людині вистачило б на пів життя. Але ж хіба Андрій Кузьменко був таким? Точно ні. Знаю, бо перетиналися в житті не раз.
«Живіть так, шоб було з чого поржати»
Усміхатись і сміятись аж до сліз ви будете впродовж усієї вистави – від представлення головного героя і рішення купити першу «тачку», якою стане древня «Побєда», до довгожданого перетину кордону в Раві-Руській під час повернення в Новоєврейськ (так автор переназвав Новояворівськ, і певно було за що). Подекуди реготатимете так голосно, що не чутимете тексту, бо стриматись буде несила. Наприклад, на пісні про сігарєти (в оригіналі «Курʼю», яку Кузьма з друзями записав для панк-проєкту «ВИШЕ ВСЄХ» студії «СПаТи») і стьобних танцях під неї.
Разом із вами це робитимуть і актори, їм теж смішно, хоча з жовтня минулого року повторювали слова Андрія вже не раз. Але як тут стриматися, коли вигадуєш, як спихнути німцям «унікальний тачілбан, на якому ще є відбитки сраки самого Іосіфа Віссаріоновича Сталіна, який пройшов всього-на-всього три мільйони миль за якісь там сто сорок років життя, змінив триста господарів, приїхав, щоб бути забетонованим на сходах Рейхстагу і коштує всього сто тисяч марок»?
Сміятиметеся щиро, інколи гірко, бо ми вже майже забули, яким було життя в ті часи. Забули, чому всі ходили майже в однакових лахах, намагаючись дістати светр Boys, спортивний костюм із плащівки або широкі джинси. Тепер молодь носила б їх охоче як вінтаж. Забули, що на полицях універмагів нічого не було, і продавчині намагалися спихнути хоч щось, навіть манекени-діти йшли «з-під поли», по знайомству. Забули, як це – бігти в д’юті фрі по хабар митнику – три пляшки «Абсолюту» і дві чоколядки. Але то все вам нагадають і подадуть приправленим фірмовими «скрябінівськими» жартами.
«Моя батьківщина – то машина»
Без «Побєди» цієї трохи придуркуватої історії не було б. Ані в житті Кузьми («Бо все так і було», – потвердив мені його батько), ані в його книжці, ані у виставі. Саме через неї прем’єру переносили – не встигла пошарпана життям «ластівочка» вчасно приїхати з іншого міста. Ніка Літкевич хотіла бачити на сцені тільки справжню машину, і я розумію, чому це була не примха, а необхідність. Довкола «Побєди», яка оселилася на четвертому поверсі театру (не питайте, як її туди витарабанили – це магія театру) крутиться все. Нею пишаються, в ній кохаються, вона допомагає заробляти і змушує себе клясти. Як каже Кузьма в одній зі сцен, «якби мені зараз випала така нагода – проїхатися «Побєдою» до Берліна, я б застрілив того, хто мені це запропонував, а потім застрілився би сам. Тоді все було інакше».
Насправді все й було трохи інакше. Як розповіла дружина Андрія Кузьменка Світлана, була не одна поїздка. Її чоловік зібрав спогади з кількох і описав їх в одній історії, яка розгортатиметься перед вами на «Стриху». Але саме завдяки «Побєді» він пригнав червоного опеля, від якого «сльози радості бризнули з очей, коли я сів у нього облюбованого, і двері закрилися легесеньким рухом, багажник не треба було підпирати лопатою, машина рушила, ніби попливла. Я плакав і витирав шмарки об штани, бо оббивочка салону була як вчора вшита».
Будьте готові до близького знайомства з цим персонажем історії. «Побєда» то ганятиме, то ледь їхатиме сценою. Її купуватимуть, ремонтуватимуть і продаватимуть на ваших очах. Час від часу вона хотітиме ближче з вами познайомитися. І тут доведеться вважати на ноги, щоб цей кількатонний раритет не переїхав їх, або й допомогти загнати його в «стійло». Але такий інтерактив точно не дозволить вам ловити гав.
«Дім – єдине в світі місце, де мене люблять і чекають»
Історія Кузьми, розказана Веронікою Літкевич і акторами театру, насправді не тільки про пригоди, яких він шукав собі через молодість на п’яту точку. Так, вона кумедна й відверта, як сцена на німецькій бір-паті у ванні, в якій «лежали два легені, які лобизали один одного так, ніби не бачилися сто років. Люд підходив до ванни і виколупував пиво у них з-під частин їхніх скліщених тіл». Чи як випробовування способів розширення свідомості – «я окунуся з головою в чужу, але таку близьку мені культуру і буду курити, пити і жувати всьо, шо пошле мені Господь» (слова Барда, товариша Кузьми, прототипом якого є Віталій Бардецький – дослідник музики, засновник музичного бару Gram, автор ідеї і сценарист документального фільму «Вусатий фанк»).
Але передусім ця постановка про розуміння важливості дому, коли ти опиняєшся поза ним, в чужих краях. Бо, як колись співав її головний герой, «не треба було йти далеко, не треба було йти так довго, земля, де бігав ти маленьким, є твоїм домом». Ця сюжетна лінія робить виставу дуже актуальною в час, коли так багато українців через війну, про яку «Скрябін» у своїх піснях попереджав давно, роз’їхалися по всьому світу.
Замість висновку
«Я, «Побєда» і Берлін» – це історія про дорослішання, пізнання світу і себе, про вибори, які ми робимо і не робимо. А ще про велику любов і вміння донести її через неприлизані тексти, неформатні, недосконалі, але щирі пісні, які навіть тепер після смерті Андрія Кузьменка (2 лютого буде 9 років від часу його загибелі) співають не тільки в Україні, але й далеко за її межами.
До слова, з 21 березня у прокат вийде фільм Ольги Ряшиної за цією повістю, який знімали, зокрема, й у Львові. Та це вже зовсім інша історія…
