«Раптом буде. Сильно, добре, довго. І може назавжди». Цей текст «Крихітки» став епіграфом до сьогоднішньої книжки з рубрики «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок. Це «Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненням» Міли Смолярової. Обрала її тому, що геть не сподівалась побачити цей привіт з іншого життя. В ньому ми були молодими, закохувались ледь не щомісяця. І в ньому у нас був Крим, у який я так і не доїхала… Сподіваюсь, що це таки вдасться надолужити.
«Час невдах» вийде у квітні в «Лабораторії». Але вже зараз ви можете передзамовити книгу з 10% знижкою на сайті видавництва. А ще – почитати уривок з неї. І дізнатись, чому «Час невдах» чекав свого часу аж 22 роки.
Про що «Час невдах»
«Час невдах» – це роман про Крим. Про автономний півострів без додатку «окупований». Про інфантильне покоління, яке лиш вчиться жити, помиляється і кохає. І про рідкісну розкіш не обертатися назад у часі.
Їх зведе спекотне літо 2003 року у самому серці кримського півострова. Там, де нерозсудливість здається мірилом свободи, а доросле життя тільки починається і нагадує гру «Хто перший?». Ще немає соціальних мереж, ніхто не знімає лавсторі, а мобільна розмова триває кілька перших безкоштовних секунд.
Зізнання в коханні розчиняються у сигаретному диму й тонуть на дні коньячних келихів, залишаючи після себе присмак недомовленостей і сміливих обіцянок. Кого ж він обере –архітектуру чи дівчину в робочому комбінезоні? І чи правильним виявиться цей вибір?
Міла Смолярова: «Час невдах» – міленіальська історія, де є кохання, море, безтурботність. І відчуття, що «все життя попереду».
Міла Смолярова – сучасна українська письменниця. Народилася в Сибіру, виросла в Криму, жила в Києві та Барселоні, нині мешкає з родиною у Львові. Надихається музикою й мандрами, не любить світанки й неділі та мріє жити біля моря. Її дебютна книжка «Перед очима» потрапила до довгого списку премії Львова – міста літератури ЮНЕСКО 2022-2023 року. У 2024-му вийшла друком збірка її новел «Дим». Також Мілина новела «Кімната покарань» увійшла до антології сучасної прози «Переступи» (LITOSVITA). А оповідання «Сонь» і «Шавасана» стали частинами збірок «Гарний день, аби жити» та «Гарний день, аби жити після перемоги».
– З чого почалась історія книжки «Час невдах»?
– «Я хочу написати книжку про кохання» – таку думку я вперше сформулювала вголос ще у 2004 році – жартома й несміливо. Саме тоді збиралася вступати в академію, вчити вищу математику й опір матеріалів. Вивчала логарифми й інтеграли, а в голову закрадалися сюжети, фрагменти діалогів. Перші персонажі водили хороводи навколо підручника Сканаві, а я відганяла їх мимохіть, розв’язуючи чергову задачу з геометрії.
Серед конспектів припадала пилом перша чернетка – жовта папка з кількома списаними аркушами. Потім конспекти змінили підгузки й пелюшки, музичні іграшки… А у 2014-му, на третьому місяці окупації півострова, жовта папка переїхала зі мною з Криму до Львова. І я вперше за десять років наважилася в неї зазирнути. Ідея під назвою «книжка про кохання» знову заволоділа моїми думками. Я вирішила спробувати її розписати.
Окупація Криму змусила по-іншому подивитися на історію. Але рукопису (цього разу вже на ноутбуці) вдруге довелося поступитися підгузкам, пелюшкам і мультфільмам англійською. І знову переїзд – цього разу до Києва. Потім ще один – у Барселону… Саме там мені нарешті вдалося повністю зануритися в письмо. Я знову почала писати, але папку з рукописом під назвою, яка так і не піддалася перекладу, наважилася відкрити лише повернувшись в Україну.
– Що ж стало поштовхом, аби таки дописати «Час невдах»?
– Це сталося за місяць до ковіду, і саме пандемія спонукала мене спробувати ще раз. Тепер я писала в телефоні, вночі, бо так здавалося зручніше. Розділами надсилала текст двом бетарідерам у WhatsApp. І коли вже замайорів фінал історії, я усвідомила, що не хочу й не видаватиму книжку про кохання такою. Бо нізащо не поїду презентувати її в пітері чи Казахстані. Саме тоді прийшло нове для мене розуміння – я геть нічого не знаю про українську видавничу сферу.
Навесні 2021 року моя бетарідерка – людина, якій я завдячую, бо без неї не було б письменниці Міли Смолярової, – повела мене доріжкою сучасної української літератури. З її легкої руки я познайомилася з творами Рафєєнка, Стяжкіної, Андруховича, Забужко, Матіос, Прохаська. А ще Осоки, Кідрука, Кузнєцової, Дереша та багатьох інших. А головне – завдяки їй у моєму житті сталася «Літосвіта».
На річному курсі мені запропонували взятися за щось абсолютно нове, інше. Так у мене з’явився час переосмислити (вкотре) ідею та повністю переписати текст – не перекласти, а саме переписати від початку до кінця вже українською мовою.
– Кому зайде «Час невдах»?
– «Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненням» – міленіальська історія. Тут немає безлімітного інтернету, соцмереж і селфі. Тут є кохання і вибір, сонце й море, безтурботність і відчуття, що «все життя попереду». У цьому тексті змінилося все – назва, фокус, подача, наратор, мова, персонажі та їхня мотивація. Незмінними залишилися Крим, двоє і моя ідея-фікс.
Я виношувала «Час невдах…» двадцять два роки. Рівно стільки знадобилося цій книжці. Стільки часу було потрібно, щоб зустріти всіх тих, хто підказав, підштовхнув, виправив і напоумив мене. Тих, хто вірив у «невдах» із самого початку і повірив незадовго до їхньої появи на книжкових полицях. Я дякую всім цим людям. Та найбільше дякую півострову за те, що він був у моєму житті. Вірю, що далі буде.
Дідя: Розбита голова як точка відліку
У високий сезон навіть стовпчик термометра тягнувся ртуттю догори. Літо вичавлювало піт із кримчан, а гроші – з відпочивальників, чиї сумки, набиті сувенірами, купальниками та місцевим вином, тяжіли до землі, а пузаті валізи покірно торохкотіли коліщатками розбитим асфальтом залізничного вокзалу столиці. Панамки, ляпанці та незмінно валізи, неначе гірлянда на ялинці, загорялися різними барвами в черзі по квитки на автобуси, що їхали далі – до моря. Алушта, Алупка, Ялта – омріяний південь, або Севастополь, Євпаторія, Попівка – західний Крим, ніжний до дітей, або Судак, Феодосія, Керч, Щолкіне – дико, екзотично...
Кожен турист, що хоч раз був на півострові, розкаже вам про його наймальовничіший куточок. А щойно викупається в його водах, з’їсть спілий кавун, спльовуючи насіння в дрібну гальку, або кукурудзу, варену в оцинкованому відрі на подвір’ї, по якому бігають качки, – повернеться додому, у квадратні метри життя в якійсь панельці спального району свого міста, змиє останню сіль із засмаглого тіла, вперше після відпустки прийде на роботу і за чашкою розчинного MacCoffee привласнить цей кримський куточок собі. Літніми спогадами й сувенірами на згадку випаровувався півострів.
Наче епоксидна смола, час застиг у селищі між Феодосією та Керчю. Здавалося, тут досі школярі носять піонерські краватки, а в магазинах квапливі жінки в ситцевих квітчастих сукнях отоварюються за талонами. Тут між розбитими черепичними дахами триповерхових будинків, крізь пахуче липове листя визирала лисина вождя пролетаріату. Він дивився на будинок культури та криві бордюри біля нього, які перед святами обов’язково вимазували гашеним вапном. Дивився на безпритульних собак, які пробігали повз, залишали поряд і на ньому жовті вологі плями-ребуси собачого життя.
Дивився на розбиті клумби з дрібними простенькими квітами-однолітками. Строкатість китайських товарів, що ними були обліплені ринкові павільйони та особняки вздовж узбережжя, виказували правильну епоху дивним збігом містоформувальних рішень і не потрапляли під уважний погляд вождя. Як і будь-яке інше селище або містечко біля моря, Приморське рясніло купальними костюмами та надувними колами. Дефіле по набережній у плавках і бікіні тривало цілодобово й тільки перед світанком набувало рідкісної горизонтальної форми. Сексуальність протягом дня переповнювала обпалених кримським сонцем відпочивальників й одразу після сутінків виплескувалася назовні, співала, стогнала й била фонтаном.
Батьки Діді були з тих, хто жив завдяки приїжджим. Улітку вони здавали житло відпочивальникам, самі тіснилися в гаражі, а синові й зовсім відмовляли в постої – здавали його кімнату весь сезон. Узимку ж у їхніх будиночках гуляли тиша й вологе повітря, а самі господарі зводили, перебудовували, ремонтували та вдосконалювали ті самі стіни, щоб наступного року знову зустріти туристів. Такі будинки на кримському узбережжі росли не в широчінь, а у височінь, і, мов замальовки Ешера, плуталися у гвинтових сходах і незліченній кількості дверей.
Саме в такому будинку, в маленькій кімнатці на горищі, більше схожій на шпаківню, що її не встигли підготувати до курортного сезону, сховалися друзі. Дахом був поспіхом покладений шифер, у прорізі вікна шелестіла діркою каламутна плівка, а на підлозі всюди валялися сліди перманентного ремонту – кілька саморізів, обривок наждачного паперу, шматки гіпсокартону.
– Дві ночі, Дмитро, не більше, ти знаєш, – свого сина вона завжди називала на повне ім’я. А незабаром, мов комендант студентського гуртожитку, суворо додала: – І, хлопчики, щоб тихо було!
Туристи, що атакували цього літа півострів й обрали відпочинок у Приморському, ліниво пересувалися головною вулицею, навівали корінним жителям негайне бажання наваритися на всьому. Що ближче турист підходив до морського берега, то дорожчими ставали фрукти, домашнє вино, місцеві делікатеси. Кожен хотів урвати свою частку зароблених за рік, відкладених і бездумно розтрачених на абищиці привезених грошей. Той кримчанин, що не заробляв у курортний сезон, але якимось чином опинявся біля моря, хотів так само відчути себе трохи втомленим, відірваним від реальності, тим, хто воліє за всі гроші світу купити чурчхелу й давитися нею, лежачи на піску під пекучим сонцем. Так відбувалося єднання з туристами.
– І ти одружишся з нею?! – Дідя перестав жувати в очікуванні відповіді.
– Угу, – відповів Герман.
Вони сиділи на бетонних плитах, що розтягнулися на всю довжину пляжу й були викладені сходами до самої води. Плити укріплювали пляж, той щороку розмивало, й морська вода дедалі ближче підбиралася до набережної. Намитий морем пісок проникав у щілини плит, з яких нерівними рядками, як перші проліски, стирчали недоречні залізні петлі. Ось-ось із неба опуститься величезна спиця, і чиїсь покручені артритом пальці нанизають ці петлі на спицю та пров’яжуть ще одну таку сходинку, на якій на строкатих рушниках неквапно розляжуться бронзові людські тіла.
– Я якось мало не одружився, – згадав Дідя. – Ще в юності, з однією Клавою. Познайомився тут, у селищі, на пляжі. Їбав її кілька тижнів на хаті. Там її бабця жила колись. Бабка померла. Поки похорон, заповіт, усі діла, квартира стояла порожня. Ось вона мене туди й приводила. Чи не щодня в обідню перерву зустрічалися. Я із заводу йшов, а вона теж звідкись. Он він, до речі, рідненький*. – Дідя махнув рукою ліворуч.
* Дідя має на увазі суднобудівний завод «Море», який було створено ще у 1938 році. Одночасно було побудовано селище для робочих «Південна точка», що у 1952 році отримало назву Приморський. На заводі будували торпедні катери «Комсомолець». Під час Другої світової війни його зруйнували, а після звільнення Феодосії – відновили. Суднобудівний завод «Море» спеціалізувався на будівництві швидкісних кораблів, зокрема на підводних крилах та повітряних подушках. Після окупації Криму росією у 2014 році «Море» «націоналізувала» окупаційна влада. Сьогодні завод під російським управлінням і потрапив під міжнародні санкції.
– Ти рідко коли розповідаєш про той період свого життя.
– Це ще до інституту було. На заводі саме не вистачало зварювальника. А я вмів і мав розряд. Тому й пішов. – Дідя закурив. – Я, мабуть, розповідав, що любив тусити з батєю в гаражі.
– Багато разів.
– Він мене всього навчив. Після аварії я його мотоцикл не раз перебрав. Усе сподівався, що знайду причину в залізі. Не вірив, що батя бухий на ньому вбився. – Дідя пускав дим, а той умить розчинявся у розпеченому повітрі. – Працював-бухав, бухав-працював, поки мамка не змусила знову взятися за олівець. Ну як змусила? Зрозуміла, що я не приношу бабки додому, ніфіга не допомагаю фінансово, то краще вже б тоді пішов вчитися. Чи дарма вмію малювати?
– А ти малював і тоді?
– А чому ні? Вечорами, в одній руці пиво, в іншій – олівець, – чим тобі не Тулуз-Лотрек? О, згадав, про що я розповідав. – Дідя загасив і закрутив по спіралі недопалок у пісок. – Так от, якось у суботу ввечері та Клава мені дзвонить. «Скучила, – каже, – чекаю на тебе, приходь зараз». Ну я й прийшов і одразу до справи, – Дідя показав непристойний жест, – як раптом відчиняються двері – шум-гам-тарарам, ржач! Заходить дохуя дорослих мужиків – її батько з друганами. Вони щосуботи бухали там.
Герман усміхнувся, потягнувся по сигарету, закурив.
– Але знаєш, він чоловік недурний. Батя її. Підходить до мене, руку на плече кладе – рука в нього, блядь, наче із чавуну, я аж присів.
– Ти хоч штани встиг натягти?
– І навіть застебнути! – гордо відповів Дідя та продовжив: – Ну й батько її каже: «Знайомтеся, мужики, це мій майбутній зять. Любить мою доню...». І тут він притуляється щокою до мого обличчя, бля, як рідний. А потім дивиться на мене очима такими, ніби з них зараз вистрибне косяк піраній, і всі вони вчепляться в моє горло. І питає: «Я правий, пацан? Любиш доню мою?» Ну я й відповів: «Ага, люблю!».
Герман ковтав пиво з пляшки і намагався не вдавитися від сміху.
– От ти ржеш, а я після того звільнився.
– Ти ж казав, мама відправила на навчання?!
– Мамка нехай так думає й далі, – Дідя широко усміхався, пригадуючи. – Але звільнився я, бо ті мужики заводські були.
– Маєш їм подякувати, що довелося втікати до Сімферополя. А що дівка та?
– Та я вже й не пам’ятаю її. Ось батю пам’ятаю! Ніби вчора бачилися. Отак, прямо на мене дивився. – Дідя підніс упритул до свого обличчя долоню. – Таке не забувається!
Сонце відсвічувало від піщинок безліччю зайчиків, бавилося в морських бризках. Дідя та Герман ось уже третю годину рум’янили спини та плечі. Герман, який вирішив, що саме час викласти все як на сповіді, розказував другу про свої останні пригоди, а Дідя слухав, не перебиваючи, та зрідка зупиняв торговців пивом і пахлавою, які проходили вздовж пляжу.
Він люб’язно розпитував про ціну, так само люб’язно торгувався, скидав півгривні, гривню – величезні гроші для студента, а пізніше, коли продавець, потопаючи в піску чорними від сонця босими ногами, крокував далі, сьорбав пиво або всипав крихтами рушник, на якому сидів, і питав далі:
– Погодилася?
Врешті йому було не все одно. На очах відбувалася напрочуд божевільна метаморфоза: друг, що божився не закохуватися, раптом заявляв про намір одружитися. Дідя не встиг злякатися, як полегшено зітхнув, почувши, що «наречена» послала Германа якомога далі. І тепер покинутий обраницею друг щедро засипав рани морською сіллю. Море ще нікому не шкодило, лікувало як фізичні недуги, так і душевні.
