Сьогодні вона власним прикладом надихає, підтримує і допомагає адаптовуватися до життя після травм пацієнтам реабілітаційного центру Unbroken, де сама була пацієнткою після аварії. Нинішня історія «Львівської Пошти» про 29-річну менторку, соціальну працівницю центру Unbroken Вікторію Хемич.
Львів’янка втратила ліву ногу внаслідок жахливої аварії у грудні 2022-го. Її на пішохідному переході в центрі Львова збив водій маршрутки і ще тягнув за собою декілька метрів після зіткнення.
Операції, реабілітацію та протезування Вікторія пройшла в Unbroken. Стала на протез на 27-й день. Вона вдячна всім, хто її підтримував!
У 2023-му їй запропонували роботу в реабілітаційному центрі. Тепер Вікторія допомагає пораненим воїнам адаптуватися до нових умов життя після травм, організовує їм дозвілля: соціально-культурний відпочинок як важливий етап реабілітації.
Наша співрозмовниця – цікава особистість. Брала участь у показах на Берлінському тижні моди та Ukrainian Fashion Week у Києві. У Львові була учасницею Lviv Fashion Week.
Окрім цього, на Каннському кінофестивалі в 2025-му Вікторія разом із протезисткою Оксаною Лехняк представляла команду Unbroken.
У Каннах вони підтримали українську команду творчого обʼєднання TABOR під час прем’єри їхньої документальної стрічки «Мілітантропос». Автори фільму досліджували вплив війни на повсякденне життя українців та адаптацію до нової реальності.
Вікторія зіграла у виставі «Сам на сам» в театрі Леся Курбаса за п’єсою ветерана і пацієнта Unbroken. Цю п’єсу – історію про повернення – можна слухати на всіх платформах в аудіоформаті. А ще Вікторія любить бокс, ходить на тренування.
«Люблю свою роботу в Unbroken, люблю людей, з якими працюю, і людей, для яких ми з командою працюємо. Важливими є якісь і відповідальність за результат. Мене надихають незламні військові, їхня сила і мужність. Ветерани дають мотивацію і силу. Для мене найціннішим є спілкування з хлопцями, справжніми титанами», – наголошує Вікторія.
Після аварії, каже, вона знайшла себе в трьох напрямках – менторстві, на подіумі та в боксі. Їй усе це подобається. Менторство – це щоденне спілкування з воїнами. Бокс – це відчуття себе, впевненість, витривалість, він тримає її у формі. Вона ще аматорка, але бокс їй дуже подобається.
У розмові з «Львівською Поштою» Вікторія Хемич розповіла про мотивацію, роботу, улюблену собаку Ненсі, свої плани та мрії.
«Стала на протез на 27-й день. Вдячна всім, хто підтримував»
Аварія в грудні 2022 року повернула ваше життя на 180 градусів. Медики врятували вас, але довелося ампутувати ногу…
Справді на 180 градусів. Життя просто стало іншим. Я повністю прийняла себе.
Мене збила маршрутка на пішохідному переході в центрі Львова 9 грудня 2022 року, коли я ввечері поверталася з роботи додому. Водій не зупинився, переїхав мені ногу і протягнув мене ще декілька метрів. Поки їхала «швидка», дівчина, що підбігла, наклала турнікет. Вдячна їй за це.
Медики госпіталізували мене в Перше медичне об`єднання. У лікарні я пережила кількагодинну операцію, ампутацію лівої ноги, побувала в реанімації та хірургії.
Загалом було декілька операцій. Згодом почалася реабілітація і протезування в Unbroken. Подяка медикам за порятунок, допомогу та підтримку. Все було дуже професійно.
Операції робив керівник хірургічного напрямку центру Unbroken Гнат Герич. Закарбувався один із днів у реанімації, коли прийшов Гнат Ігорович. Він усміхався, все мені докладно розповів, пояснив, підтримав. Вдячна йому за все.
Що в ті важкі зимові дні давало вам силу, хто підтримував вас у лікарні та під час реабілітації, коли ви стали на протез?
У лікарні в мене була потужна внутрішня мотивація повернутися до життя і не здатися. Я розуміла, що сама себе забезпечую, також маю відповідальність за свою улюбленицю Ненсі (собаці зараз вже 11 років).
Я була свідома, що маю дбати про себе і про неї, бо вона є моїм промінчиком сонця. Ненсі не дала мені здатися, коли я лежала в лікарні. Я розуміла, що мушу встати, бо в мене є собака, яку я люблю, яка любить мене і яку я не віддам.
Стала на протез на 27-й день. Насправді це дуже швидко, всі навколо були здивовані, але я цього дуже хотіла.
Вдячна товаришкам, які постійно були поруч у лікарні, чергували, підтримували мене. Це була неймовірна підтримка.
Подяка за професійну реабілітацію, менторство і потужну підтримку тодішній фізичній терапевтці центру Unbroken Роксоляні Шміло.
Згодом мені запропонували працювати в Unbroken, і я погодилася. З червня 2023 року я є соціальною працівницею реабілітаційного центру. Велика подяка й Роксоляні Шміло. Вона дуже допомогла мені з напрямом, коли я почала роботу в Unbroken.
Вдячна за реабілітацію фізичному терапевту центру Андрію Новосаду. Після тривалих занять я перестала ненавидіти сходи, перестала боятися і почала ходити сходами.
«Люблю свою роботу в Unbroken. Мене надихають незламні військові, їхня сила і мужність»
У чому полягає ваша робота як соціальної працівниці центру Unbroken?
Разом з іншими соціальними працівниками Unbroken я допомагаю пораненим воїнам адаптуватися до нових умов життя після травм, організовуємо їм дозвілля.
Мовиться про соціально-культурний відпочинок як важливий етап реабілітації. Стараюся зі всіма пацієнтами підтримувати щирі стосунки, і вони це дуже цінують.
Я тут для того, щоб допомагати. Комусь потрібно виговоритися, хтось потребує поради, біля когось треба бути поруч, підтримати. Ми багато спілкуємося на будь-які теми.
Люблю свою роботу. Мене надихають незламні військові, їхня сила і мужність. Ветерани дають мотивацію і силу. Для мене найціннішим є спілкування з хлопцями.
В центрі Unbroken проходить реабілітацію дуже велика кількість військових. І в кожного з них своя історія.
Всі вони мають травми, у кожного – це історія про біль, який треба перемогти, щоб жити далі. Так, як колись, уже не буде, буде новий маршрут. Після травми маленькими кроками варто йти вперед. І дуже важливою тут є підтримка людей, які тебе зрозуміють.
Моя робота полягає в організації, проведенні та супроводі пацієнтів на різноманітні події. Працюю вже 2,5 року.
Якщо колись ми думали, обирали, куди поїдемо з хлопцями: кіно, театр, музей, боулінг, футбол, то сьогодні дуже багато запитів уже йде до нас. Збільшився й наш менторський відділ, побільшало активностей для ветеранів.
Маємо різні види навчань, зокрема англійську мову. Є навчання, яке веде капелан спільно з психологом. До нас приходять юристи, як-от ветеран Дмитро Міхалець.
Їздимо також у тир «Стрільниця». У нашій команді працюють ветерани – Володимир Рудьковський, Роман Черненко, Микола Шот. У нас сильний колектив.
Знаю, що соціальною працівницею центру Unbroken є і дружина міського голови Львова Катерина Кіт-Садова. Торік в інтерв’ю «Львівській Пошті» про це розповідав очільник міста.
З пані Катериною працюємо вже понад рік. Я щаслива, що вона з нами. Це неймовірної внутрішньої сили людина, з якою дуже цікаво та легко працювати.
Це моя дуже надійна напарниця – саме так ми називаємо одна одну. Від пані Катерини я навчилася наснаги й позитиву. В її щирості впевнена стовідсотково. Вона так загорілася командою з петанку, разом їздять на змагання.
«Даруємо воїнам і їхнім коханим особливі вечори»
Хто з пацієнтів за 2,5 року роботи в центрі запам’ятався вам найбільше?
Перші пацієнти, з якими япрацювала як менторка. Вони залишилися в моєму серці. У хлопців були важкі травми, вони тривалий час були на реабілітації в нашому центрі. Серед них танкіст Ілля Пелипенко, доброволець Євгеній Шваб. Згодом з Євгеном ми брали участь у модних показах в Берліні, Києві та Львові.
Які історії закарбувалися в пам’яті?
Виникла ідея з романтичними вечерями для ветеранів, які в нашому центрі проходять реабілітацію. Я свідома того, що родині психологічно дуже важко, коли чоловік довгий час на відновленні.
Питала себе, що можу зробити для сімей, щоб допомогти їм. Тому з ідеєю про романтичні вечері пішла до Катерини Кіт-Садової. Хотіла порадитися.
«Супер, робимо!» – відповіла вона. Нас підтримав львівський ресторан «Зорецвіт», що на вулиці Шевченка. Це місце про любов, турботу і смак. Даруємо воїнам і їхнім коханим особливі вечори.
Пам’ятаю нашу першу пару, з якою ми почали наші романтичні вечері на терасі. Це був дуже емоційний момент, то була річниця їхнього весілля.
Влітку організовували прекрасні романтичні вечері на терасі центру Unbroken. До нас із ресторану приїздили кухарі й офіціанти. Це були неймовірні емоції для пар. Традиція романтичних вечер триває. Вдячні «Зорецвіту» за атмосферу, емоції та смачну кухню.
«Мрію стати психологинею для військових»
Де ви хотіли б навчатися ще і ким мрієте стати в майбутньому?
Психологинею для військових. Бачу в цьому великий сенс. Це в часі війни актуально. На щастя, українці вже не бояться йти до психолога чи психотерапевта.
Добре, що хлопці самі розповідають про потребу звернутися до психолога. Я й сама ходжу на терапію.
Загалом у нашому центрі набуваю багато досвіду, маю багато спілкування.
«Бокс – це активність, адреналін, фізичний тонус і відчуття себе»
Знаю, що ви займаєтеся боксом. Чим цей вид спорту є для вас?
Коли мені було 13 років, я дуже хотіла потрапити на бокс. Мені ще у підлітковому віці цей вид спорту подобався. Знайшла боксерський клуб на Сихові, але мені відмовили, не взяли на тренування.
Бокс у моєму житті вже два роки. Моя мрія здійснилася. Бокс – це активність, адреналін, фізичний тонус і відчуття себе.
Одна з наших подій у 2024 році була в Академії боксу Андрія Котельника. Я надягнула рукавички, і в той момент до мене підійшов тренер, запитав, чи хотіла б я потренуватися. Я погодилася. І він став показувати різні удари.
Відтак сказала, що хочу займатися. Тренер відповів «приходь». «Я ж прийду», – запевнила. Записалася на тренування. Їду в таксі, падає дощ, думаю: у тебе ноги немає, а тобі бокс у голові! Але тренування мені дуже сподобалося. Тренер адаптував вправи під мене.
У 2025 році я замислилася, чого ж я така егоїстка, тренуюся сама, потрібно кликати хлопців. Так ми почали тренування з боксу.
«Здійснилася моя найбільша мрія дитинства – пройтися подіумом»
Ви брали участь у модних показах – Берлінському тижні моди та Ukrainian Fashion Week у Києві. У Львові були учасницею Lviv Fashion Week.
Влітку 2024 року здійснилася моя найбільша мрія дитинства – пройтися подіумом. Кожна дівчинка мріє про це.
Спочатку це був Берлінський тиждень моди за участі українських дизайнерів. Зі Львова була я, ветеран Євген Шваб і Юлія Лонгвиненко з фонду Unbroken. Ми з Євгеном на протезах крокували подіумом як моделі.
Для нас це був дебют. Я була дуже щаслива, йшла і чула власне серцебиття. Це такі неймовірні відчуття! Моя мета була показати, що немає обмежень, навіть коли ходиш на протезі.
Також була учасницею Ukrainian Fashion Week у Києві.
У 2025-му разом із пацієнтами Unbroken я взяла участь у показі колекції інклюзивного одягу на Lviv Fashion Week. Це був показ нової колекції дизайнера Федора Возіанова під назвою DIY.
Це адаптивні, зручні, стильні речі з інноваційними застібками та функціональними деталями, що підходять усім незалежно від фізичних особливостей чи статі.
15 березня знову поїду на Ukrainian Fashion Week у Києві.
Які маєте мрії?
Моя найбільша мрія, як і в кожного українця, щоб закінчилася війна. Та перемога виборюється ціною великих втрат. Є багато поранених захисників і захисниць.
Із особистих мрій – потрапити на показ Victoria’s Secret.
«Центр Unbroken – це унікальне місце. Тут потужна команда медиків»
Реабілітаційний центр Unbroken знають не лише в Україні, але й у світі. У чому його сила?
Рятувати, протезувати, реабілітувати українців в Україні – саме такою є місія Національного реабілітаційного центру «Незламні».
Це унікальне місце, де з кожним пацієнтом працює мультидисциплінарна команда. Пацієнт отримує якісну допомогу в одному місці. Тут найсучасніше обладнання та новітні методики відновлення.
Cила Unbroken у людях, які щодня горять своєю роботою задля допомоги та підтримки ветеранів і ветеранок. Тут потужна команда медиків. Для мене дуже відповідально і почесно працювати менторкою в команді Unbroken.
Чи толерантне наше суспільство до людей з інвалідністю?
Багато роботи вже зроблено, але ще дуже багато попереду. Суспільство різне: є толерантні, а є такі, що досі не готові сприймати і розуміти людей з інвалідністю.
Думаю, батьки мають більше спілкуватися з дітьми, пояснювати їм, чому захисник чи захисниця ходять на протезах чи пересуваються на колісному кріслі.
Діти транслюють слова і поведінку батьків. Якщо батьки уникають війни, ховаються від ТЦК, взагалі не говорять про людей на протезах чи колісних кріслах, то звідки та дитина знатиме що і як?
Отже, спілкування про людей з інвалідністю на часі. До ветеранів має бути повага і вдячність за захист України. Ми тут живемо, навчаємося, працюємо, бо вони там, на передовій, мужньо боронять нашу державу.
фото: Unbroken,з архіву Вікторії Хемич, Роксоляни Шміло
