Він прагнув впливати на тисячі людей через свої монументальні фрески і мав таку магнетичну харизму, що учні залишалися з ним навіть під загрозою розстрілів. Створив унікальну школу, яка перетворилася на цілий мистецький рух, але за цим стояв жорсткий авторитаризм. Та видатний художник не обов’язково хороша людина. То яким був Михайло Бойчук? Як ви здогадались, сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, «Історії українських митців. Михайло Бойчук».
Це третє видання із серії «Історії українських митців». Два попередніх – Анни Лодигіної про Олександру Екстер і Марчели Можини про Ніла Хасевича – також були героями «Літтреду». Наразі на сайті видавництва Projector Publishing триває передзамовлення книги за зниженою ціною. Вже цього місяця вона виходить з друку і поїде до перших читачів. А доки чекаємо її, ми ділимось історією створення цього нетипового видання та обіцяним уривком.
Інший Бойчук. Для кого книжка і хто над нею працював
Ідея проєкту «Історії українських митців» народилася та втілюється спільно командами Projector Publishing, Projector Foundation та Фундацією ЗМІN. Це серія книг про видатних українських митців ХХ століття. Герой нової, третьої – Михайло Бойчук: художник, монументаліст, засновник національного мистецького стилю бойчукізму. Але за цим сухим описом ховається складна людина – лідер, харизмат, чоловік, який бачив свою мету і не зважав на жодні перепони, аби її досягти.
«Михайло Бойчук – неймовірний герой нашої книжкової серії. Людина з непересічною долею. Навчався в Європі серед калейдоскопа мистецьких течій, які змінили нашу культуру назавжди. Малював монументальні мурали того часу, аби впливати на маси. “Вкрав” дружину Майка Йогансена. Започаткував унікальну школу, яка перетворилась на мистецький рух. Він мав мрію, більшу за нього самого. Але видатний художник – не обов’язково хороша людина. І для нас це додаткове нагадування не робити моральних авторитетів із тих, чиїм талантом захоплюємося», – коментують творці проєкту.
Авторка книги «Історії українських митців. Михайло Бойчук» – культурологиня, дослідниця та редакторка мистецьких видань Ірина Магдиш. Вона розповідає про героя чесно і без прикрас, описуючи силу його харизми, стосунки з учнями, жінками та сім’єю. У книгу також увійшли есеї від Дзвенислави Новаківської (правнучки Олекси Новаківського, фасилітаторки та коуча) та Оксани Семенік (історикині мистецтва і дослідниці).
Ірина і Дзвенислава, а також програмна менеджерка Фундації ЗМІN Наталя Паславська, яка координує проєкт «Історії українських митців» в ексклюзивих коментарях розповіли про роботу над цією книгою. Далі їх пряма мова.
Ірина Магдиш: «Мені йшлося про те, щоб побачити в Бойчуку не ікону, а людину»
«Я працювала над книгою «Історії українських митців. Михайло Бойчук» півтора року. Найдовшим був період виношування та пошуку ідеї – час, коли ти ніби нічого не робиш, але всередині шукаєш, що саме хочеш сказати і кому це буде цікаво.
Одразу попередила видавництво: це не буде класична біографія чи суто мистецтвознавче дослідження. Аналіз колористики, темпоритму, композиції – не моя компетенція. Я хотіла відійти і подивитися на тему здалека. Найактуальнішим для мене стало монументальне мистецтво, яке перебуває на дуже тонкій межі з пропагандою і, як на мене, часто перевалює саме на її бік. Мене зацікавили стосунки між художником-монументалістом та владою, яка претендує на монополію в пропаганді: де вони знаходили компроміс, а де розходилися.
Також мені йшлося про те, щоб побачити в Бойчуку не ікону українського стилю, а людину. Спершу я боялася цих відкриттів, але потім вирішила бути відвертою: Михайло Бойчук як людина мені дуже несимпатичний. У реальному житті я б оминала його десятою дорогою. Це тип, який обожнює впливати на людей. Саме тому він обрав монументальне мистецтво – його просто “перло” від кількості глядачів. Станковий живопис, де глядач приходить поодинці, його не цікавив. Ще в Європі він захопився візантійськими фресками у велетенських храмах, здатними впливати на тисячі людей одночасно.
Цей інтерес збігся з потребами молодого тоталітарного режиму у впливі на маси. Але згодом виникла конкуренція. Влада усвідомила масштаби його впливу і злякалася непередбачуваності – ніхто не знав, що йому як митцю спаде на думку завтра. На мою думку, саме ця конкуренція в пропаганді стала головною причиною знищення Бойчука та бойчукізму. До того ж ідея школи Бойчука створити тотальний національний стиль теж містила елементи авторитаризму. Якщо комусь цей стиль не підходить, що тоді? Зрештою, вони вступили в пряму конкуренцію з владою, і тому їх треба було знищити. Саме про це я і спробувала написати».
Дзвенислава Новаківська: «Лідерам варто приміряти роль митця і архітектора системи, а не генерала»
«Ірина Магдиш звернулася до мене з пропозицією написати вступну частину до книги «Історії українських митців. Михайло Бойчук». Видавництво Projector захотіло замість класичного прологу мати есе, яке допоможе сучасному читачеві одразу вписати цю книжку в систему свого світу. Оскільки потенційні читачі – це змінотворці, люди на лідерських позиціях, виникла ідея написати саме про формати лідерства. До мене звернулися з двох причин.
По-перше, як правнучка Олекси Новаківського, який також мав свою школу, я розумію контекст того періоду і можу порівнювати. До Бойчука (як і до Новаківського) часто ставляться як до вчителя з гіпертрофованим авторитетом, який вимагав від учнів набагато більшої покори, ніж ми зараз можемо уявити. Сьогодні ми дуже поважаємо абсолютну свободу творчості. Але треба розуміти, що в ті часи передача знань була доволі авторитарною. Зрештою, і в будь-якій сучасній школі є вчитель, система, стала послідовність викладання знань, і лише в цих межах допускається свобода інтерпретації. Тому радикальний підхід Бойчука до навчання, про який згадує Ірина, для мене є абсолютно зрозумілим. Творчість без структури – це не просто хаос, це анархія.
Для мене це стало чудовим моментом для входження в тему: чим є творчість для лідера, який веде за собою не через поставлену задачу, а через внутрішній поклик? Він відкрив певну майстерність, досліджує її, і за ним ідуть ті, хто готовий доєднатися до цього експерименту. Це спільна творчість, але вона рамкована тим, хто веде групу вперед, бо первинно це його шлях – шлях героя. А довкола гуртується команда підмайстрів зі своїми ролями. Коли минулого року я писала це есе, то якраз завершила дослідження теми негероїчного лідерства і шукала альтернативу мономіфу. У світі зараз триває великий дискурс про роздоріжжя лідерства: лідерство моногероя з ієрархічним впливом на систему, або ж історія групи людей, які реалізують спільне бачення не через зобов'язання, а через поклик серця.
І третій аспект – це розвиток та інновації через спільнотворення. Це напрямок Теорії U, розробленої в Массачусетському технологічному інституту (MIT), яка стає дедалі важливішою для України. Вона є основоположною для менторства і говорить про здатність лідера будувати стратегію з майбутнього. Саме тоді народжується щось проривне. Якщо ж ми говоримо про період Бойчука, то це був певною мірою бунт митців проти академічної системи. Але не сліпий бунт, а боротьба за свободу створювати те, що важливо, як спосіб самовираження. Думаю, що лідерам в сучасних умовах непевності важливо вивчати стратегії митців, які мали свої школи. Бо лідерам в умовах непевності варто приміряти більше роль митця і архітектора системи, аніж генерала».
Наталя Паславська: «Михайло Бойчук і його харизма»
Програмна менеджерка Фундації ЗМІN Наталя Паславська, яка координує проєкт «Історії українських митців», пояснює, чим ця книга відрізняється від попередніх видань серії:
«Ця книга продовжує логіку серії, але пропонує іншу точку входу в постать митця – через тему харизми Михайла Бойчука. Ключем до розуміння стає його вплив на людей, коло учнів, спосіб мислення і здатність формувати спільноти. Ми свідомо вирішили використовувати сторітелінг як метод оповіді, щоб показати, що Михайло Бойчук не лише художник і педагог, а й носій енергії, яка об’єднувала, переконувала, творила школу.
Харизма в цьому випадку – не про міфологізацію, а про спробу зрозуміти, як виникає мистецьке середовище, як передається ідея та формується спільна мова. У нашій серії важливо відкривати різні сторони митців, тому в кожній книзі ми шукаємо окрему оптику: через досвід спротиву, через середовище, через матеріал, а тут – через вплив особистості. Для нас важливо, щоб читач бачив не канонізовану постать, а живу присутність – із процесом, сумнівами, ризиками та контекстами. Саме тому ця книга відрізняється не лише темою, а й способом розповіді».
IІІ. Школа Бойчука як педагогічний експеримент
На Салоні незалежних бойчукістів побачили, на них зреагували. Відгуки були різні. Для одних такий обраний напрямок був дорогою в нікуди, у глухий кут, як тоді висловлювався Олександр Архипенко. Для інших – проривом і новаторством. Були й інтрига, і скептицизм. Інноваційність побачили у використанні темпери, у груповій творчості, відродженні візантійських традицій і їх осучасненні. Критики визнали, що школа Бойчука – це сміливий відхід від узвичаєних практик західного мистецтва через спрощені форми, символістську уяву й одухотворену естетику. Одні побачили в школі Бойчука різкий відхід від індивідуалізму сучасного мистецтва, інші ж уважали таку спробу занадто амбітною і викличною. Однак усі вважали за потрібне писати й говорити про нове явище в європейському мистецтві.
Уже тоді, у 1910-му, у Парижі Михайло Бойчук практично сформулював для себе та для своїх учнів головні педагогічні принципи школи. Уперше структуровано він говорить про систему навчання в листі до митрополита Шептицького з Парижа:
«Людина мусить бути виховувана під час роботи і працювати з матеріалом під доглядом вчителя; повинна знайомитись зі змістом форми і лінії. Наука мусить відбуватися на прикладах; вихованець знайомиться поступово з властивостями матеріалу і стихійними властивостями форм. Допущений вчителем до таємниць відбору і підготовки сирих матеріалів і їх уживання, примирений із стихією і послушний їй, – дійде до зрозуміння її закономірностей. Вивчить він природу каменю, металу, глини, дерева і властивості фарб та клеїв, що є дуже важливо.
<...> Нашим найгарячішим бажанням було б ввести се в життя. Уявляєм собі се так, що як повернемо додому, зберемо спосібних хлопців і будемо працювати разом з ними, оздоблювати церкви (виконувати фрески, мозаїки і вирізувати та й малювати і подувати золотом іконостаси), таким то способом виховувати їх і заробляти на утримання цілої школи. Найбільшу надію на поміч у тій справі покладаю в Вас, Отче Архипастирю, бо знаю, що Ви оцінете важність сього діла. Гадаю, що також громадянство буде нам прихильне, буде спричинятись до здійснення наших планів».
Насправді це зовсім нормальний «бізнес-план», який, окрім ідейного контенту, містить часові рамки, людський ресурс, комерційний складник і перелік партнерів. За інших обставин такий задум Бойчука цілком міг би вирости в успішну креативну індустрію, як, скажімо, будівельно-архітектурний кластер Івана Левинського в Галичині, який об’єднував і архітектурне бюро, і керамічну фабрику, і відділ продажу й промоції, як би ми тепер це назвали.
Після Парижа в 1910 році Бойчук разом з майбутньою дружиною Софією Налепинською повертається до Львова. Дорогою до України митець прямує до Італії – вивчає монументальне мистецтво періоду проторенесансу, практикується в темпері та фресці. Уже у Львові Андрей Шептицький запропонував Михайлові роботу в заснованому митрополитом Національному музеї. Обізнаний з техніками темперного живопису, Михайло Бойчук став першим професійним реставратором збірки ікон, а також реставрував ікони в соборі Святого Юра й у дяківській бурсі.
Володіння реставраторськими техніками та персональні знайомства й рекомендації допомогли Бойчуку 1912 року отримати замовлення від Російського археологічного товариства на реставрацію розписів храму села Лемеші (Чернігівська губернія), зведеного наприкінці XVIII століття в родинному маєтку Розумовських. Коли художник виїздив тоді з однієї імперії в іншу, ані він, ані Шептицький не знали, що повернеться він уже в УНР, а залишиться й загине в радянській Україні.
