Коли повертається світ спиною і знов поміж нами відстань і стіни говори зі мною, говори зі мною, хай навіть слова ці нічого не змінять. Саме ці слова з Іздрикової «Молитви» чи не найкраще для мене описують сьогоднішню збірку з рубрики «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок. «Тимчасові труднощі» Ольги Богомаз побачать світ у видавництві «Лабораторія» в квітні. На книгу ще навіть не оголосиди передзамовлення, а «Літтред» уже розповідає про її створення і публікує одне із оповідань збірки «Задирки».
«Тимчасові труднощі» про багатоголосся травм і з надією на порятунок
Чому я обрала саме збірку «Тимчасові труднощі»? Тимчасові труднощі у нашому житті – ніби дрібна тріщина — тимчасові труднощі. Але саме через них ми здатні на вчинки, сліди від яких залишаються з нами назавжди. Авторка вміло прописує ці тріщини і їх вплив на життя своїх героїв. Її короткі багатошарові оповідання про буденне життя людей із тимчасовими труднощами: дитячими страхами, сімейними травмами, самотністю, втратою опори. Тут теми втрати, тривоги, дорослішання, пам’яті, материнської любові і внутрішніх зламів серед різних поколінь людей: від наших бабусь і дідусів до міленіалів і дітей.
Розтрощене піаніно «Україна», за яким діти вчаться жорстокості. Задирки на пальцях хлопчика, що знаходить себе у літературі. Дівчина, яка ходить супермаркетом по колу. Токсичні офіси та печиво «Мадлен». Листи до ластівочки й вози, що приїжджають за тобою наприкінці життя. Біла коза і рудий кудлатий пес. Колискова, що супроводжує під час втечі від фронту, і багато-багато котів.
Це оповідання про світ, який покоління за поколінням дедалі дужче тріщить по швах. Про оманливу тимчасовість проблем і позачасся надій на краще. Про сміх і пошук нових сенсів життя, визнання помилок і бажання врятувати когось хоча б словом. Бо так завжди є шанс, що одного дня хтось врятує і тебе.
Ольга Богомаз: «Тимчасові труднощі» без автобіографічних історій, але з достоту правдивими випадками з життя».
Авторкою сьогоднішньої новинки є Ольга Богомаз. Дебютний роман письменниці «Весілля Настусі» вийшов у 2023 році. Ольга народилась і виросла у Миколаївці на Донеччині. Нині Ольга мешкає в Києві, де працює копірайтеркою, маркетологинею та менеджеркою з комунікацій.
«Тимчасові труднощі» – це збірка оповідань і друга художня книга Ольги. Маленький спойлер: авторка сподівається, що крім «Тимчасових труднощів» у 2026 році побачить світ також екологічний нонфікшн, присвячений нацпаркам і заповідникам, які страждають через російську війну. Над цією книгою вона працювала торік. Цікаво, що одне із оповідань письменниці ввійшло до збірки «Твоє, моє і наше Різдво», про яку я раніше розповідала в «Літтреді».
Коротку прозу Ольга Богомаз почала писати у 2022 році. Та за рік зрозуміла, що їй не подобається написане, хоча на той момент уже мала умовні дві третини збірки. «У 2023 році я склала план нової книги, переосмислила ідею багатоголосся та єднання дитячих, дорослих і поколіннєвих травм, і врешті з’явилися перші тексти, які ввійшли у «Тимчасові труднощі», – пояснює вона. – Працювалося над оповіданнями по-різному. Деякі писалися за добу-дві – таке буває, коли добре знаєш, про що пишеш і як про це розповісти. При цьому абсолютно автобіографічних історій у збірці не буде, але будуть достоту правдиві випадки з життя».
Одне з найкоротших оповідань, «Сон», Ольга створювала майже півтора року: «У мене були тільки тема і одна метафора – я поверталася до них щомісяця, шукала нові форми, проте невдало. Врешті, коли потрібно було фіналізувати збірку, сіла за «Сон» знову і закінчила дуже швидко.
Приблизно така сама ситуація була з роботою над оповіданням «Травень ІІ», але там я настільки захопилася збиранням інформації, що місяцями не могла сісти безпосередньо за писання. Цей текст я завершила останнім – у квітні 2025 року. А наприкінці травня 2025 року рукопис збірки вже був у видавництві».
«Задирки»
Мушу зізнатися — я знаю тільки дві молитви, обидві з дитинства: «Отче наш» і «Терпи» Стуса.
Вчителька літератури заходить в клас, на нас не дивиться.
Я постійно відводжу пасма волосся з очей при читанні. Я шульга, і на моїй лівиці плями чорнила — від покусаного мізинця до сухого ліктя.
Класна робота, календарно-обрядові. Роль і місце в житті українців. Ластівочка тут: подивися на кошару.
Намагаюсь зосередитися. Сусід гучно сопить. Фокусуюся на загнутих куточках зошитів, вони схожі на крила.
Мене зараз викличуть, бо я впускаю ручку, привертаючи до себе увагу. Не викликають: напружено чекаю.
Ластівочка, ластівочка, в тебе весь товар хороший. Викликають: полегша вкупі з тремтінням. Я чую у вухах свій голос, і він жалюгідний.
* * *
Перша чверть шкандибає як кульгавий пес. Уперше подвійний листочок зсередини видираю вже у вересні. Носіть чернетки — вчителька злиться й не дивиться на нас.
На стіні гімн, вицвів від сонця. Легато на «вмерла», легато на «воля».
Сусід гучно сопить. Фокусуюся на поліетиленових книжкових обкладинках — торішні, в дрібних подряпинках. Це якщо нігтем чіпляєш, навіть не навмисно. Але я навмисно.
Нам сказали записатися в бібліотеку.
* * *
Мама заходить у кімнату, на мене не дивиться. Гортаю другий том дитячої антології «Веселки» зі своєї полиці. Роздивляюся чорно-білі портрети.
Забирає куртку, пришиватиме іншу блискавку. Блискавка розходиться в найнезручніший момент.
Гортаю другий том, якщо я перегляну всі портрети сьогодні — мама не помре. Це легко, я встигну. Нова думка: якщо перегляну всі портрети до п’ятої...
Стає страшно, я можу не встигнути. Зосереджено гортаю книгу. Кожній мамі подарунки готували малюки. Серце майже вискакує.
Невдало смикаю сторінку — рветься, майже плачу. Я встигаю. Щойно врятована мама заносить куртку, але вона не знає, вона не дивиться на мене.
Хай живуть хороші мами.
* * *
Бібліотека в «Дитячому секторі» — що це означає? Був тут раніше — заняття з вокалу, але так і не дізнався. Довго обираю, впріваю в куртці, несу бібліотекарці п’ять, але дає дві. За іншими — усміхається — наступного разу. Вдячний і щасливий.
Несу «П’ять юних детективів» і Нестайка. Краще б математику вчив. Це тато, бо я погано розумію рівняння. Вони цікаві, як незнайомі слова, але слова легше зрозуміти.
У бібліотекарки коротке темне волосся. Вже не думаю про рівняння. Обходжу «Дитячий сектор». Дуже сонячно, але холодно — проосінь. Коли довго на сонці, а потім заходиш у під’їзд, то спершу нічого не бачиш.
В країні сонячних зайчиків. Кілька років тому пускав з балкона у двір на людей — сказали батькам, була сварка. Але зараз вдячний і щасливий.
* * *
Коли пишеш твір, спочатку треба на чернетці. Мама просить допомогти з білизною. Виношу на балкон, вікно замерзло.
Пишу речення на чернетці, а потім розправляю, як мокрі сорочку або штани.
Ліричний герой, основна думка. Література рідного краю завжди нецікава, навіть мій твір цікавіший. Розправляю мокре.
На ранок прокидаюся з температурою, але йду в школу. Кінець другої чверті, всередині все співає. Здаю твір.
Медсестра відпускає додому. На вулиці мороз, мокрі штани можна ставити на підлогу.
* * *
Четвер, знову хворію — дихаю тільки ротом. Мама знайшла в моїй підковдрі ручку. На ліжку сидить кіт, поруч останній непрочитаний том «П’яти юних детективів». Більше в бібліотеці немає.
Не йду в школу — стає легше. Пропускаю — мучить сумління. В школі самотньо, вдома добре, але я боюсь пропускати.
Мій кіт погриз книжку. Не бібліотечну, але все одно прикро. Б’ю кота, плачу від сорому. Гладжу кота, миримося.
Мама приходить увечері, тато — вночі. В понеділок підеш у школу — це каже тато. Стає легше. На ранок майже здоровий.
* * *
Третя чверть, останні дні зими. Якщо вступити в кучугури, внизу буде вода.
Журналів не видають додому. Гортаю в читальному залі після школи. Дещо переписав у зошит з чернеткою. Ноги мокрі ще з ранку.
Вірші схожі на рівняння, якщо їх складати. Якщо читати — прості, як рівняння, пояснене вчителькою.
Рівняння вже розумію краще.
Кривокрилий птах. Можна ще криводзьобий, криволапий, кривокігтистий. Спробуй, спекайся мороки. Оце мені складніше, довго думаю.
Говорили про мороку з мамою, сушили взуття.
* * *
Клас сміється, я намагаюся не дивитися на них. Сусід гучно сопить, навіть коли сміється.
Єсть одно оповідання. Їм із цього дуже смішно. Прикро, коли не розуміють. Радісно, що сам розумієш. Але самотньо однак — самотніше з кожним днем.
Я дряпаю обкладинку, а потім до крові прокушую задирки на всіх пальцях лівиці.
Байраками та ярами неутомно. Знати б, що таке байрак. Можна спитати в бібліотекарки з темним коротким волоссям. Але краще в мами.
* * *
Вчителька літератури заходить у клас, на нас не дивиться. Збирає зошити. Сама видає листочки — ні в кого немає подвійних. Четверта чверть.
Намагаюся зосередитися: фокусуюся на кінчиках пальців. Сусід гучно сопить. Гучніше, ніж зазвичай. Я бачу, як він ручкою розмальовує книжку — це хрестоматія зі шкільної бібліотеки.
Перехоплює погляд — спробуй скажи.
На перерві, поки його немає, розгортаю: хрестоматія помальована вщент.
* * *
Я краду хрестоматію. Гортаю вдома понівечені сторінки — вони шорсткі, як наждак. Гірко плачу в кота. Кіт сидить сумирно, мов співучасник.
Щоб заспокоїтися, гортаю свої книжки, гортаю антологію. Найдовше гортаю чернетку.
Чекаю маму. Ждання — витратне. Мама приходить увечері, тато — вночі.
* * *
Я ношу вкрадену книжку в рюкзаку — наступного дня і ще наступного. Я зухвалий або дурний злодій. Подобається бути нахабним. Юні детективи трохи нахабні, в Нестайка теж. Але я — злодій з кривавими задирками.
Розповідаю вірш, розв’язую рівняння. Нахабство робить мене кмітливим.
Приходжу з їдальні — вони все знають. Вони спостерігали за мною і витягли книжку з рюкзака. На вулиці сонячно, але в очах темніє.
* * *
Мене викликають до завучки, там вже мама. Я просто мовчу й думаю, як себе вб’ю. Зовні не ворушуся, але всередині маю землетрус. Голоси розкладаються в мене у вухах, я чую не речення, не слова, а окремі звуки. Бачу не обличчя, а плями. Фокусуюся на кінчиках пальців і на скривавлених задирках. Після такого не можна жити. Вони намагаються мене розговорити.
Я не дивлюся на них.
Безгоміння, безлюддя навколо. Фокусуюся на кутиках книг. Я знову думаю, що після такого не можна жити. Я не витримую і починаю плакати.
* * *
Мама нічого не каже татові. Наступного дня я йду в школу. Зі мною ніхто не розмовляє, на мене ніхто не дивиться. Весна, я дивлюся у вікно: ластівочка, ластівочка, вийди,
вийди.
Намагаюся зосередитися.
* * *
Якщо стерплю сьогодні — стерплю завжди.
Про що я думатиму за рік у цей день?
На мене ніхто не ображається серйозно. Якщо не думати, що вмреш, то не заплачеш.
Мене викликають до дошки писати.
Шліфує тебе, як абразивний папір, згладжує.
Господь прирік, змалку. Я не дивлюся на них.
