На цю книжку ми чекали дуже довго. Те, що мало бути коротеньким нарисом, за два роки розрослось до грубої книжки, запаливши уяву не тільки автора, але й нас усіх – читачів, дослідників, науковців. Нарешті діждали – сьогодні в рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок, «Агент з ведмедиком»
Едуарда Андрющенка.
Завдяки Vivat першими публікуємо ексклюзивний уривок з книжки. І вперто наголошуємо: передзамовляйте її, бо за перші кілька днів передзамовлення видавництво терміново збільшило тираж через попит. Всі, хто передзамовить книгу «Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)», отримають її з 15% знижкою.
«Агент з ведмедиком» – хто він?
Ким насправді був Віктор Петров? Геніальним письменником-модерністом, зацикленим науковцем чи холоднокровним агентом радянських спецслужб? Його тексти й досі сучасні, а біографія залишає більше питань, ніж відповідей. Книжку «Агент з ведмедиком» саме тому й так чекали, щоб розкрити нарешті загадки, які муляли українців майже століття.
На основі розсекречених архівних справ Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки Едуард Андрющенко простежує, як вибудовувалась співпраця агента «Іванова» із органами. Якою була його діяльність під час Великого терору та Другої світової, у повоєнній еміграції та після повернення до СРСР.
«Агент з ведмедиком» – книжка про зламані та збережені біографії, про вибір і виживання, про інтелектуальну гру з державою та власною тінню. Автор веде розповідь, як археолог розкопки – від найпізнішого шару до самого дна. Відкриваючи не лише подвійну гру Віктора Петрова, а й долі його сучасників: Рильського, Багряного, Шевельова, Кримського та інших.
Едуард Андрющенко: «Чекав на зв’язок, як на манну небесну», – врізалось мені в пам’ять»
Едуард Андрющенко – історик, кандидат історичних наук. Журналіст і редактор was.media. Дослідник архівів радянських спецслужб. Автор книги «Архіви КГБ. Невигадані історії», в основу якої покладено розсекречені документи з архівів Комітету держбезпеки СРСР. Нам вдалось записати невеликий бліц про роботу над книгою «Агент з ведмедиком». Він змусив мене задуматись, а чи справді все у житті Петрова було таким, яким нам його показували. Зокрема, кохання з Софією Зеровою.
– Яка найбільш неочевидна знахідка – можливо, якийсь побутовий дріб’язок чи записка – розповіла тобі про Петрова більше, ніж цілий том його особової справи?
– Мені видається дуже значущою фраза агента Шаляпіна, який після років спроб вперше зустрічається з Петровим і відновлює з ним зв’язок МГБ. Петров описує, як тільки-но зайшов до нього додому і сказав: «Чекав на зв’язок, як на манну небесну». Наче банальний фразеологізм, очікуваний від сина богослова. Агент не уточнює, чи це його асоціація, чи відтворення фрази Петрова. Але саме ця фраза врізалась в мою пам’ять .
Можна вибудовувати безліч версій, припускати, сперечатися чого хотів Петров. Чи був він в душі радянською людиною і прагнув якнайшвидше повернутися додому, коли працював, як агент в діаспорі. Чи навпаки – він повернувся в СРСР, бо розумів, що змушений чи що його Софі може постраждати. Є різні версії і його мотиви можна трактувати по-різному. Але. Як на мене, оті враження від найпершої зустрічі найточніші.
Не думаю, що Петров насправді хотів залишитися на Заході і боявся чекістів, як Шевельов і ще багато хто припускали. Знайшов лише інформацію, що Петров тікав вже тоді, коли поруч з’являлись радянські працівники. Тож вважаю, що оця реакція під час першої зустрічі зі зв’язковим найбільш щира. І дає доволі правдоподібну відповідь на одне з важливих питань цієї історії.
До слова, в тому ж таки документі бачимо яскраву деталь, яка пояснює мотивацію Петрова. Він каже, що хоче повернутись в СРСР, бо: «Я ж вчений, вченим без книжок ніяк. А тут в бібліотеках книжок по моїй темі немає». Отак агент Іванов робить важливий екзистенційний вибір, де провести наступні роки.
І це ж не можна бути впевненим, що ти убезпечений в СРСР, бо всіляке могло трапитись. Але навіть в цей момент він поводиться суто як науковець. Його ж так часто і описували, що він був з головою в своїх теоріях. Тож і проявив себе так в ситуації.
– Петров і УПА – це взагалі паралельні всесвіти. Як ти знайшов точку їх перетину, про яку розповідаєш в книзі «Агент з ведмедиком»?
– Значну частину книжки займають розділи, які я назвав життям інших. Це про інших агентів чи простих людей, які перетинаються з Петровим. І тут дуже цікава історія подружжя агентів Міньківських: Катерина і Олександр, який згодом став народним артистом. Певно вони взагалі не були знайомі з Петровим. Але саме в справі Катерини я випадково знайшов єдині рукописні донесення Іванова. Пояснюю це тим, що ними займався один офіцер.
Думав писати про Міньківських одним абзацом, але це окрема захоплююча історія. Катерина за завданням НКВД долучилась спочатку до підпілля ОУН, потім виконувала завдання в лісі на Волині. Її викрили, служба безпеки ОУН її допитала і стратила. Тож зараз розбираюсь в певних діях персонажів з ОУН.
– Хто з українських класиків у твої знахідках постав у найбільш несподіваному (можливо, навіть неприємному чи, навпаки, героїчному) світлі через призму справ Петрова?
– Позитивні враження лишилися про Шевельова, хоч я й не чекав від нього чогось поганого. Особливо в розрізі стосунків з держбезпекою. Шевельов сам у спогадах описав, як його завербували і він дав підписку під кінець життя. Він стверджує, що нікого по суті не здав, лиш спеціально заклав сусіда, який на нього стукав. А загалом чинив чесно щодо свого оточення, яким цікавились чекісти.
Звісно, коли читаєш такі мемуари, неможливо перевірити, чи правда це. Бо людина може подавати все у вигіднішому для себе світлі. Але в цьому випадку можемо співставити те, що є у справі Шевельова щодо його агентурної діяльності і те, що він пише. І те, що він нікого не заклав – чиста правда. Його розпитали про кількох людей з оточення і він розповів, що не говорить з ними про політику, або що це порядні комуністи. І так рятував цих людей, чинив абсолютно достойно.
Щоправда, Шевельову таки пощастило до певної міри, що завербували його вже під час війни. Коли німці підходили до Харкова, він переховувався, щоб його не вивезли з Харкова, залишився за німців з думкою ніколи не повертатися до чекістів. І зрештою був змушений трохи більше місяця зустрічатися з НКВД, що й описує у спогадах. Чекісти особливо не мали часу серйозно ним зайнятись і тиснути. Тобто агентом він був суто формально.
– Чи є ще такі неочікувані історії в новинці «Агент з ведмедиком»?
– Також варто згадати справу історика Олександра Оглоблина, який за німців коротко був київським бургомістром. Ще до війни він був агентом НКВД. І отут є цікавий сюжет, який повторюється з кількома людьми. До Оглоблина вже за німців приходять агенти зв’язкові від радянського МГБ зі словами: «Ми нічого не забули, давайте знову співпрацювати. Ви нам розказуватимете, що нас цікавить, ми за це платитимемо. Потім ви безпечно повернетесь в Київ, матимете блискучу академічну кар’єру, а держава вам пробачить все, що ви наробили».
Оглоблин спочатку годиться. Ага, значить ще один агент повернувся до своєї агентської діяльності, як і Петров. Він бере у них гроші. Але потім несподівано для МГБ виявляється, що він клеїв дурня тією співпрацею. А все для того, щоб отримати гроші, купити квитки і через Німеччину втекти в США.
– Стосунки Петрова з Софією Зеровою тривали десятиліттями. Що у цій любовній лінії вразило тебе?
– Про стосунки Петрова з Зеровою дуже часто пишуть так, наче це неймовірне кохання на все життя. Що саме до неї він повернувся з-за кордону, саме через неї так намагався переїхати з Москви до Києва, а йому не давали. Іноді це все описується доволі пафосно, як мега драматична історія. Звісно, тут, як і в інших випадках враховуємо, що написне в документах стовідсоткова правда. Але за версією документів МГБ між Петровим і Зеровою не було прямо аж такого величезного кохання, що я й показую у книзі «Агент з ведмедиком».
Коли після повернення з Німеччини мовилось про переїзд з Москви до Києва, Петров зустрічався з різними оперативниками. І з ними він не говорив про те, що хоче до коханої жінки чи возз’єднатися з родиною. Натомість казав, що не сильно він рветься в Київ, бо там кафедра не дуже хороша і таку роботу, як він хоче, йому ще не пропонують. Кілька років Петров намагався вирішити саме це питання, щоб добре влаштуватись. І аж коли з’явилась така можливість нарешті переїхав.
Міф й те, що Петрову зовсім не давали побачитись з Зеровою кілька років. Поки він жив у Москві, то приїжджав до Софії. Потім почалося листування, яке видали окремою книжкою.
Довкола Зерової всі були агентами. І від неї теж чогось аж такого не зафіксовано в донесеннях. Коли одна знайома спитала Софію, може вони б одружились з Петровим, Зерова відказує, що не дуже й хоче заміж, старша за нього. І тут особливого бажання не бачимо. Тож документи більше нам демонструють прозу життя, а не високу поезію кохання.
– Як за час написання книги «Агент з ведмедиком» змінився твій погляд на Петрова і ким він став для тебе у підсумку?
– Я ж не роблю висновків про те, хороший він чи поганий. Може це банально прозвучить, але Петров – це людина своєї доби і свого середовища. Те, що з ним відбувалось, характеризують не окремо взятого Віктора Петрова, а умови і ситуації, в яких опинялися тисячі, а може й мільйони українців в різні десятиліття.
В певних ситуаціях він плив за течію. Не опирався обставинам і через них опинявся в найбільш незвичайних місцях. З одного боку перед нами постає образ вченого, який лиш про науку і думає. А його співпраця з органами виключно для порятунку.
Але в 1941 році йому дають небезпечне завдання – перейти лінію фронту і працювати в тилу з ризиком викриття. Щонайменше двоє його колег, які тоді були в Уфі і з якими працював той же куратор, отримали таку ж пропозицію, але відмовились. Я це знайшов у документах. А Петров погодився. Тож і тут можна розмірковувати, що ним керувало, коли полишив відносно тепле місце в Уфі в евакуації з академією наук. І чому він вирушив у невідомість.
Розділ 1: Київ, 1965–1967
«Зрештою, кожна людина, писавши про інших, пише тільки про себе».
Віктор Петров, «Аліна й Костомаров»
Того дня 1965 року Віктор Петров ненадовго відпросився* з роботи – з Інституту археології Академії наук УРСР. У вченого була вкрай важлива справа в будівлі Верховної Ради, а це – 10 хвилин пішки від інституту. Віктору Платоновичу мали вручати нагороду – орден Вітчизняної війни І ступеня.
Схвильованого археолога, який повернувся з орденом, в інституті зустріли квітами та святковим столом. Один із вчених навіть підготував привітання у віршах.
«З полегшенням зітхнули присутні – тепер вони вже знають, хто такий насправді їх колега – Віктор Платонович» [1], – згадувала одна з найближчих до нього колег, багаторічна керівниця інститутської бібліотеки Катерина Корнієнко.
Мені здається, сам 70-річний учений теж відчував насамперед не гордість, а полегшення. Може, тепер в інституті нарешті припиняться ці плітки навколо нього? Одні знали, що в роки окупації Петров ходив у німецькій формі, інші – що пізніше його бачили в німецьких таборах для переміщених осіб (а кого там тримали, якщо не ворогів та зрадників?). Дехто добре пам’ятав, як ще наприкінці війни науковцям заборонили посилатися на довоєнні публікації Петрова й узагалі згадувати в працях, що був такий учений. Що це все було, і чому колишній колаборант спокійно працює в інституті? Ніхто цього не пояснював.
Щоправда, існувала офіційна версія, закарбована в документах, зокрема посвідченні, яке багато хто бачив на власні очі: під час війни Петров перебував у партизанському загоні. Проте коли офіційна версія суперечить численним свідоцтвам, вірити їй необов’язково. І в прізвиську Вітька-партизан, яке дали йому в одній експедиції, нескладно побачити іронічний відтінок.
Ну, і зовсім сміховиним виглядає формальне пояснення того, чим займався вчений у 1945–1950 роках. Перебував у Німеччині у відрядженні як науковий співробітник Міністерства зовнішньої торгівлі. Що? Яка торгівля? Радянська людина, натрапивши на такий запис у біографії, могла прочитати між рядками: вам не треба знати, що було насправді.
* Він тоді нібито відпрошувався в молодого археолога, ученого секретаря інституту Петра Толочка, який потім стане його головою, а також проросійським політиком. Але в біографії Толочка вказано, що вченим секретарем він став лише наступного року – 1966-го. Тут можливі варіанти: або в спогадах, записаних понад три десятиліття потому, є неточність, або Толочко почав виконувати обов’язки вченого секретаря раніше, ніж обійняв посаду офіційно.
Напевно, останнім, хто відтворив цю легенду, був згаданий у примітці вище Петро Толочко. Він, уже директор Інституту археології та академік, написав вступне слово до видання праці Петрова «Походження українського народу». Це 1992 рік, незалежна Україна, немає жодної потреби повторювати стару вигадку про «службу в зовнішторзі» (тим паче в післямові до тієї ж книги історик Сергій Білокінь розповідає про Петрова-розвідника), але Толочко навіщось (машинально?) це робить [2].
Тепер орден міг нарешті розставити всі крапки на «і». Не німецькій посіпака, а розвідник, який виконував важливі завдання в тилу. Але вголос казати щось конкретне про ті завдання все одно поки ніхто не дозволяв – зазвичай Петров уникав прямих відповідей на всі питання. Хоча на щось міг натякнути, щось прокоментувати у форматі: «так чи ні?», щось розкрити напідпитку. І археологи переповідали одне одному захопливі історії про Віктора Платоновича.
До речі, а чому його нагородили саме в 1965-му? Думаю, річ у загальному тренді, старт якому влада дала того року, у 20-ту річницю перемоги над Гітлером. Тема війни почала відігравати в радянській політиці пам’яті виняткову роль. 9 травня зробили вихідним днем. Імена та історії деяких розвідників стали публічними. Наприклад, Івана Кудрі, резидента розвідувальнодиверсійної групи НКВД в окупованому Києві (1965-го йому ще й дали звання Героя Радянського Союзу).
Хай Петрова не вважали більше німецьким посіпакою, але від інших пліток орден не позбавляв, швидше навпаки. Чи може колишній розвідник тепер бути стукачем, від якого треба триматися подалі (або принаймні не казати зайвого, коли він поруч)? Може.
«…коли Віктор Платонович позичив 3 рублі (чи один) у Дмитра Телєгіна та віддав борг новою купюрою, пішли чутки, мовляв, Віктору Платоновичу доплачує КДБ, бо в Інституті зарплату виплачували старими купюрами. Не подумали, що він міг отримати цю злощасну купюру як решту на пошті, як частину невеличкого гонорару за статті в Українській радянській енциклопедії» [3], – згадує археологиня Валентина Корпусова, яка тоді працювала з Петровим, а зараз займається збереженням пам’яті про нього**.
** Наприкінці 2024-го року видавництво «Прометей» проанонсувало вихід книжки Валентини Корпусової «Віктор Петров-Домонтович. Творчість і доля».
Та разом із тим орден ніби зруйнував якусь невидиму стіну, яка роками стояла перед Віктором Петровим. Одна за одною вирішувалися проблеми, із якими так довго не виходило дати раду.
Невдовзі йому дали двокімнатну квартиру. Маленьку й далеченько від інституту (вулиця Володимиро-Либідська, 16 – поруч із палацом «Україна», який тоді тільки будували). Але це було краще, ніж кімната в комуналці, де їм із дружиною Софією Зеровою доводилося жити раніше. Принаймні тут ніхто не заважав працювати.
«Новою квартирою задоволений» [4], – відзначили тоді в Комітеті держбезпеки.
КГБ посприяв тому, щоб Петров отримав житло, але спочатку для цього були потрібні зусилля Катерини Корнієнко, яка, зокрема, прийшла на прийом до першого заступника Республіканського комітету Бориса Шульженка [5]. Можливо, успіху сприяли зв’язки її чоловіка – Іван Корнієнко раніше керував сектором літератури та мистецтва ЦК КПУ, тепер очолював кафедру в Київському інституті театрального мистецтва, а невдовзі стане його ректором.
А ще в 1966-му Віктор Петров захистився. Це взагалі не вкладалося в голови всім, хто його оточував: блискучий інтелектуал із колосальним досвідом досі формально навіть не кандидат наук.
Точніше, ще в далекому 1930-му Віктор Петров став доктором філологічних наук – після захисту дисертації, присвяченої Пантелеймону Кулішу. Але по війні той старий ступінь виявився неактуальним. Чому – поясню потім, зараз це не так важливо. Отож півтора десятиліття він намагався відновити старий докторський ступінь, але нічого не вийшло. І тоді довелося захищатися знову.
Це був захист за сукупністю вже наявних публікацій – без потреби писати ще одну дисертацію. Вимагали лише підготувати автореферат, який Петров назвав «Мова. Етнос. Фольклор». Захист, який сучасники згадували як тріумфальний, відбувся 14 жовтня 1966 року. Точніше, це були два захисти за один раз – кандидатський та одразу докторський, Петрову це дозволили.
Ще одна перешкода на шляху дослідника, яку тепер вдалося здолати, – неможливість надрукувати готові монографії. Петров був змушений писати «в стіл». Та в 1968-му знову пережив це вже призабуте, важливе для кожного науковця відчуття: його багаторічна праця нарешті перетворилася на книгу. Точніше, навіть дві: того року були опубліковані його монографії «Підсічне землеробство» (російською) та «Скіфи. Мова і етнос» (українською).
В Україні попередня книжка Петрова вийшла аж 38 років тому. Це була романізована біографія «Романи Куліша», написана на основі матеріалів, які автор збирав для докторської. Його, щоправда, друкували не лише в Україні. У повоєнній Західній Німеччині, де тоді жив Петров, видавали і його наукові розвідки, і художню прозу. Але в біографії радянського вченого Віктора Петрова жодних мюнхенських видань не існувало, у списку його наукових публікацій – тривалий пробіл.
А от з іншою справою свого життя, археологічними експедиціями, Петров був змушений розпрощатися. Останні його розкопки відбулися того ж доленосного 1965-го. Далі працювати в полі не дозволяло здоров’я. Лікарі (на відміну від Вищої атестаційної комісії) були й проти його захисту в жовтні 1966-го – напередодні в ученого боліло серце. Але Петров, який так довго чекав на той день, лікарів не послухав: «… якось то буде» [6].
Старенький чоловік розумів, що життя наближається до фіналу. Але почувався щасливим – колезі зізнався, «що одержав від життя все, чого можна було бажати» [7].
Письменниця Софія Андрухович у романі «Амадока» (частина якого присвячена Петрову) описує це так: «Життя його закінчилося саме так, як він того хотів: у спокої і визначеності, в тиші, з частково повернутим засвідченням його наукових заслуг. Він повернувся додому. Будучи самотнім, таємничим та ізольованим, він мав досвід близькості з людьми, які були йому важливі, переживав досвід ірраціонального людського тепла» [8].
Але тривожне минуле все ж нагадувало про себе. Ось одного дня в гості завітав молодий незнайомець – поет і сценарист Іван Драч. І переказав вітання з Нью-Йорка від старого приятеля Юрія Шевельова. За словами Драча, очі в господаря бігали, він якось лукаво посміхнувся [9].
Та особова справа Петрова з архіву СЗРУ розповідає про останні роки його життя дещо таке, про що ми не знали. В один із днів 1966 року з ученим зустрівся офіцер КГБ. І запропонував знову приміряти на себе призабуту роль. Поновити співпрацю з ними.
Чи стала ця пропозиція несподіванкою для Петрова? Про що він думав, почувши її? Чи не збирався відмовитися?
Про все це документи мовчать.
Але вони однозначно свідчать, що він погодився. Справу агента дістали з архіву. Петров знову став «Івановим».
Невдовзі в нього теж виникло прохання до КГБ.
Список використаних джерел і літератури
1. Корнієнко Катерина. Особлива Людина (Віктор Платонович Петров) // Українська біографістика, 2008, Вип. 4, с. 393.
2. Толочко Петро. Віктор Петров – дослід- ник українського етногенезу // Петров Віктор. Походження українського народу. Київ, Фенікс, 1992, с. 4.
3. Корпусова Валентина. Людина покликан- ня, а не визнання. Спогади про останні роки життя Віктора Петрова (В. Домонтовича) // Віктор Петров: мапування творчости письменника, ред. К. Ґлінянович, П. Крупа, Й. Маєвська, Краків, 2020, с. 33.
4. ГДА СЗРУ, ф. 1, спр. 11797, т. 1, арк. 121.
5. Корнієнко Катерина. Особлива Людина (Віктор Платонович Петров) // Українська біографістика, 2008, Вип. 4, с. 394–395.
6. Андрєєв Віталій. Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого. Дніпропетровськ, Герда, 2012, с. 250.
7. Кравченко Надія. Збагнення // Українська біографістика, 2008, Вип. 4, с. 407
8. Андрухович Софія. Амадока. Львів, Видавництво Старого Лева, 2020, с. 710
9. Драч Іван. Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю. Харків, Фоліо, 2017, с. 227.
А хто був чемний і дочитав сюди, то прошу з 3:00:03 дивитись нашу розмову з Едуардом на BestsellerFest. Бо ми тоді про новинку «Агент з ведмедиком» проговорили чимало цікавого.
