Різдво наближається, а з ним міцнішає віра у різдвяні дива. Та, зважаючи на реалії, щоденно, а особливо в передсвятковий час, ми чекаємо особливого дарунку – повернення наших військових додому. Тому сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок, шматочок історії про здійснення такого дива.
Це уривок оповідання «Пісок і туман» Валерія Пузіка зі свіженької збірки «Твоє, моє і наше Різдво» від видавництва «Лабораторія», яку можна замовити отут. Валерій уже був у нашій рубриці із книгою «Мисливці за щастям», з накладу якої вціліло 200 примірників, інші ж були знищені в Харкові на «Фактор-Друк» внаслідок російського удару. Також Пузік став автором передмови до збірки новел Voices of defenders, уривок з якої ми публікували, а всю книгу можна почитати і послухати отут.
До слова, 7 грудня о 15:00 у книгарні «Сенс» на Хрещатику відбудеться її презентація, яку транслюватимуть на сторінці «Лабораторії». В одному святковому просторі – наживо та онлайн – зберуться автори і авторки збірки, щоб поділитися теплими родинними моментами, різдвяними спогадами та світлом єднання. Тож доєднуйтесь, бо подарунки теж будуть!
Хто творив збірку «Твоє, моє і наше Різдво»
«Твоє, моє і наше Різдво» зібрала оповідання від сучасних українських авторів і авторок, що повертають до справжнього. До тепла, затишку, родинної пам’яті і дрібничок, що творять свято навіть у найскладніші часи. У збірці ви знайдете історії від Анастасії Левкової, Ольги Богомаз й Анни Грувер, Віталія Дуленко й Тані Касьян, Юлії Лаби й Софії Мокій. А також від Кирила Половінка і Валерія Пузіка, Надії Сухорукової й Марії Титаренко, Христини Шалак і Юлії Мак, Олени Пшеничної і Сашка Столового.
Над виданням також працювали випускова редакторка Дзвінка Завалій, літературні редактори Марина Лола і Сергій Осока, коректорка Алла Кравченко. Технічною і художньою редакторкою книги стала Тетяна Волошина, макет зробила Поліна Лешкович, а дизайн обкладинки – Марія Кінович.
«Твоє, моє і наше Різдво» – це дрібка історій, що попри тривоги і втрати, мовчання і невисловлені образи, відстані й різниці у стравах на столі, об’єднують нас у велику родину. Це оповідки про світло, яке ми несемо в собі, дитинство і дім, до якого завжди хочеться повертатися. Можливо, серед сторінок збірки захована і ваша відповідь на запитання: «Що для мене Різдво?». Тож нехай вона буде поруч — як яскравий відблиск Різдвяної зірки, що світить навіть у найтемніші дні.
Яке «Твоє, моє і наше Різдво»? Воно як бабусині пиріжки, які своїми пахощами перебивають звуки повітряної тривоги, і ліхтарик, що світить у темряві крізь кілька поколінь. Чи золотава коробка зі здійсненим бажанням і просто чай у термосі, дбайливо приготований мамою. Тут є кіт, що сопе біля ніг, і курочки, які виходять із хліва – на волю, до світла. Легенда про меч Єдності і видиво зі спаленням дідуха, незручна шапка з кроля і дідовий шашлик. А ще – тиха-тиха молитва до Бога.
«Твоє, моє і наше Різдво» як привід подумати
Знаєте, передсвяткові і святкові дні для мене – це завжди ще й час, коли я багато думаю. Дякую за те, що маю. Сумую за тими, кого втратила. Анастасія Кулик, проєктна менеджерка «Лабораторії» робить так само: «Вже який рік в період передріздвяної метушні я даю собі час зупинитися, аби подумати. Про тих, хто вже не сяде за різдвяний стіл чи не надішле кринжову вайбер-листівку. Про тих, хто сідає за святковий стіл, але поруч лишається порожнє місце. Про тих, хто лаштує різдвяний стіл десь в бліндажі, частуючись тим, що вдалося довезти волонтерами. Про тих у кого відібрали свято і тих, кому більше немає де сісти за сімейний різдвяний стіл».
В такі миті вона нагадує собі, що наше Різдво – таке різне: сумне чи гучне, тихе чи метушливе, сльозливе чи обіймальне, сімейне чи самотнє, зранене чи загоєне, по-дитячому наївне й імпульсивне чи по-старечому зважене й мудре. «Але воно наше – твоє і моє. Й ці історії, неначе тоненькі червоні ниточки, прикрашені чарівними різдвяними дзвіночками-голосами, з’єднують нас в одну різдвяну пісню. І нехай вона ніколи-ніколи не втрачає свого голосу: від заходу до сходу, від півночі до півдня», – певна Анастасія.
Письменник, художник і військовий Валерій Пузік пояснює, що «Твоє, моє і наше Різдво» чудова і не кваплива книжка, де, здається, є все. Для неї він обрав своє оповідання «Пісок і туман». Воно про художника, який колись малював море й туман, а після повномасштабного вторгнення став морським піхотинцем і потрапив в російський полон. Повернувшись додому, він намагається знову знайти себе серед знайомого приморського пейзажу, де реальність переплітається з легендою про Меч Єдності – символом сили, любові та незламності.
«Це коротке оповідання, але його сюжет розгортається шість років. До чого ж тут Різдво? – запитаєте ви. Відповім: це історія про відродження. Особисте і національне, про тихе Різдво нації, що воскресає з туману болю й знову знаходить своє світло», – твердить Валерій.
Уривок із оповідання Валерія Пузіка «Пісок і туман»
І зараз, сидячи в автобусі разом з іншими чоловіками, він відчував, як несамовито вистукує серце. Думки роїлися в голові, зринали óбразами довоєнного минулого.
Шум моря, хмари, мартини. І голоси чоловіків, які тихо про щось говорили, усміхалися, їли яблука й мандарини.
Перші не гнилі фрукти за місяці, роки полону.
Від запаху мандаринів котилася слина, він переповнював салон.
Мить хотілося запам’ятати, адже до останнього не вірилося, що всі вони повертаються додому.
Усім, хто був в автобусі, сказали: «На Різдво будете вдома».
Олег дивився на інших військових. Втомлені, змучені, худі.
У зіницях деяких жила темрява.
Чи вдасться повернути цим очам світло, блиск, жагу до життя?
Що буде далі?
Олег мріяв знову відчути ногами пісок пляжу, почути шум хвиль і крики мартинів, вдихнути вологе туманне повітря й забути все.
Забути, на жаль, не вдасться.
Два роки Олег провів у російському полоні. Якщо пекло існує на землі, то воно там. Він був у цьому впевнений. Бачив його.
Він згадав, як зустрічався перед початком повномасштабного вторгнення зі своєю доброю знайомою – місцевою письменницею, яка пише фентезі для дітей і підлітків. Її звуть Ліза. Вона говорила: «Затоплений танкер Delfi, який ми бачили, – це символ війни». Чомусь ця фраза засіла в Олеговій голові.
А буксир? А оголошення воєнного стану? А стрільба в морі?
А війна на сході України? А окупація Криму?
Дракон наближається.
Звісно, усміхався Олег, дракони живуть у Чорному морі.
І в Азовському.
І в Азовському.
Їм потрібен Хаблівський задній маяк. Чув про такий?
Ні!
Він розташований у степах Херсонщини. Ворота в новий світ. Вони знищили фортецю Єні-Дунья і тепер хочуть зжерти інші символи.
Ліза говорила про свій фентезі-світ, події якого відбуваються на півдні України. Її фентезі – про наближення реальної війни.
– І як здолати дракона? – після довгої паузи запитав Олег.
– Потрібно знайти Меч Єдності, – цілком серйозно відповіла вона.
– Що за меч?
– Той, що викуваний із шести козацьких шабель.
– Де він?
– Зник. Він десь тут. Десь у цих землях. Без нього не перемогти ніяк.
– Ми знайдемо його?
– Я не знаю.
Тим часом за вікном автобуса прослизав сірий пейзаж. Одноповерхові будинки, дерева, поля. З неба падали поодинокі сніжинки. Уздовж дороги білими острівцями лежав сніг.
Ще трохи – і буде справжнє Різдво.
***
Через декілька днів після вторгнення росії в Україну, наприкінці лютого 2022 року Олег переступив поріг військкомату.
Три дні в черзі. Ажіотаж був страшенний. Люди різного віку, різного соціального становища. Єдність нації, якої досі ніколи не було. Олег перебував у центрі історії.
«Якщо ви не обираєте свою долю, доля обирає вас сама. Ви можете в це вірити або ні, але суть від цього не змінюється.
Із самого початку ви маєте перед собою тисячі доріг. Вони приведуть вас у різні місця, а можливо, в одне-єдине. Кожен ваш крок має наслідки, але й відмова від кроку – теж.
Нам дуже багато потрібно вибирати щодня: партнера, друзів, професію. Ухвалювати найважливіші рішення, які змінюють долю, вирішувати тисячі побутових дрібниць.
Іноді наш вибір щодо нібито неважливої речі дає поштовх до зміни сенсу всього існування».
Ці рядки Василя Стуса були написані на стіні Олегової майстерні. Він зробив свій вибір. Це його крок.
Три дні очікування, і ось 6 березня він склав присягу на вірність українському народу.
Тепер він у військовій формі, з автоматом і чотирма магазинами з набоями.
Новобранці усміхалися, фотографувалися на пам’ять.
Олег ніколи не служив в армії, не знав, як поводитися зі зброєю. Він навчався. Тактична медицина, стрільба, злагодження на полігонах, кінцева станція – зона бойових дій.
У полон Олег потрапив у районі Козачих Лагерів на Херсонщині в листопаді 2023 року.
***
Того дня, коли повернувся додому, схилом уздовж Траси здоров’я Олег ішов до моря, на пляж «Собачка».
Він оминав дерева, спускався стежками. Зрештою вийшов на узбережжя і всміхнувся.
Чорне було спокійне.
«Давно не бачились», – промовив він.
Олег роззувся і вже босоніж ступив на холодний пісок.
Це було приємно.
Олег відчував і бачив знайоме. Те рідне відчуття дому.
І так добре, що він вийшов рано.
О дев’ятій годині в грудні тут майже немає людей.
Улюблена пора.
Улюблений стан.
Міжсезоння.
Усе спить. А море прокидається.
Олег підійшов до паркана Чорноморського яхт-клубу, до місця, де завжди розлягаються моржі. Хлопець поклав рюкзак на дошку, зняв куртку й повісив її на арматурину, що стирчала з монолітного блока. Почав роздягатися.
За мить Олег занурився в крижану воду. Дрижаки пробіглися шкірою. Ще крок, іще. Ногами він відчував водорості й пісок. Іще декілька метрів – і можна зануритися під воду.
Олег хотів змити із себе все.
Оновитись.
Забути.
***
Ні, забути не вдасться.
Як забути?
Ніяк.
Олег ходив майстернею. За роки відсутності майже вся фарба в баночках пересохла.
Олег дивився на свої картини, що стояли вздовж стіни із вивченою на пам’ять цитатою українського поета.
...в одне-єдине місце…
додому.
Море, пісок, туман. Усе таке до болю знайоме, але водночас чуже. Ці картини – щось із минулого життя. Щось далеке. Рідне, але...
Але.
Що «але»?
Потрібно переосмислювати все.
***
Олег лягав на підлогу своєї майстерні. Заплющував очі й намагався уявити завтрашній день. Що робити далі? Усе змінилося. Олег не бачив майбутнього.
Він лежав так декілька годин.
Просто лежав і дивився на стелю.
Раптом у двері постукали.
Олег іще якийсь час не реагував.
Хто міг стукати?
Він нікого не чекав.
Тут-тук-тук. Дзвінок не працював.
Зітхнувши, Олег підвівся й покрокував до дверей.
– Хто? – запитав.
– Я, – відповів жіночий голос.
– Хто я?
– Ліза.
Олег відчинив двері.
Світло залило темний коридор майстерні.
– Привіт! – сказала вона.
Олег дивився на Лізу й не міг відвести погляду. Вона, маленька худенька дівчина, дивилася на хлопця своїми великими блакитними очима.
– Ти повернувся, – прошепотіла вона усміхнено.
– Так.
– Я впізнала тебе на тому відео, що запостив Офіс Президента. Приходила сюди декілька днів, навіть записку залишала. Ти бачив її?
– Ні!
– Можна зайти?
– Так!
Ліза переступила поріг майстерні й кинулася в Олегові обійми.
– Боже, яка я рада тебе бачити. Така рада. Я щаслива. Я... не можу описати це словами. Дай надивитися на тебе. Схуд. Як ти?
– Живий.
– Це чудово.
– Заходь!
***
Вони розмовляли до ранку. Просто говорили ні про що. Так буває, коли після довгої розлуки зустрічаються споріднені душі.
– А тут нічого не змінилося! – промовила Ліза, окидуючи оком майстерню.
– Зміни не в інтер’єрі, зміни в повітрі.
– Так. Хтось зустрічав тебе, коли вас повернули в Україну?
– Ні. Ти ж знаєш. Батьки загинули. Більше нікому зустрічати.
– Ти про мене забув.
– Ні, я не забув. Я тільки про тебе й думав увесь цей час. – Олег ніяково всміхнувся.
– Ти мені зараз нагадуєш школяра.
– Це правда. Постійно думав про тебе і про твоїх драконів.
– І я про тебе думала. Вірила, що ти повернешся. І ти повернувся. Мені бракувало наших розмов. Наших прогулянок. Що ти робив, коли повернувся?
– Пішов до моря.
– І не покликав мене? Ах ти ж негідник! Та нічого, я пробачаю, тобі можна, надолужимо. Але на майбутнє: всі прогулянки – тільки зі мною.
– Я купаюсь голяка.
– Взимку?
– Так.
– Я триматиму рушник.
Вони сміялися.
А потім Ліза пильно глянула в очі Олегу й сказала:
– А що, як я скажу, що прийшла сюди й уже ніколи не піду?
– Відповім: бери ковдру й подушку, – запевнив Олег. – Але мушу попередити...
– Ну... тільки не кажи, що голосно хропеш.
– Ні.
– Тоді що?
Олег опустив погляд.
– Я можу не спати вночі.
– Тю, теж мені новина.
