У непрості часи особливо хочеться вірити в диво. Особливо в те, яке ми творимо власноруч. Тому сьогодні для рубрики «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок, я обрала «25 різдвяних історій» від Видавництва Старого Лева. Ця збірка нещодавно вийшла з друку, замовити її можна на сайті видавництва. Наполегливо раджу це зробити і насолоджуватись щовечора особливими історіями. Зрештою, це чудовий спосіб зайняти себе на годинку, поки нема світла.
«25 різдвяних історій» – книга-адвент
«25 різдвяних історій» – нова антологія короткої прози Видавництва Старого Лева від українських авторів. Різвяні антології вже стали доброю традицією ВСЛ. Цю упорядкувала видання Христина Процишин, а обкладинку до книги створила Тетяна Омельченко.
Відповідальна редакторка Видавництва Старого Лева Христина Процишин каже, що бажання створити збірку «25 різдвяних історій» зародилось ще в листопаді 2024-го: «Дорослі різдвяні збірки – це щось таке дуже наше, фактично візитівка нашого видавництва. У нас були «13 різдвяних історій», «19 різдвяних історій», «Таке різне Різдво», «Моє тихе Різдво»… Хотілось продовжити цю традицію. Знаю, що багато наших читачів із нетерпінням чекають нових зимових історій. Проте треба було придумати щось нове за концепцією, хотілось винайти велосипед».
«І цьогорічна дата сама підкинула ідею: а чому б не створити збірку-адвент? Це поняття активно побутує в українському просторі: адвент-календарі з цукерками, косметикою, пазлами тощо, – веде далі Христина. – То чому б не зробити книжку, яку можна читати щовечора. По одній історії до Різдва. І в такий спосіб наповнитись особливим духом, підготуватись до свята і заодно прочитати за місяць нову книжку».
Чиї історії увійшли до «25 різдвяних історій» і чому я обрала саме «Вініл» для публікації
Цього року до збірки ВСЛ «25 різдвяних історій» увійшли тексти Любові Загоровської, Інни Данилюк, Світлани Стретович, Ірини Савки, Віталія Чепиноги, Надійки Гербіш, Ольги Ренн, Костя Москальця, Катерини Щадило, Уляни Чуби, Олени Лотоцької, Ольги Карі. А ще від Роксолани Жаркової, Галини Вдовиченко, Людмили Таран, Ганни Осадко, Михайла Батога, Олександра Михеда, Зої Казанжи, Богдана Коломійчука, Оксани Луцишиної, Марини Гримич, Мар‘яни Савки, Анни Грувер та Христі Процишин.
Я обрала для публікації в рубриці «Літтред» оповідання Богдана Коломійчука «Вініл». Бо це ветеранська історія від ветерана, а що може бути щирішим і щемливішим? Також я розпитала в Богдана, чому він запропонував саме «Вініл» для нової збірки ВСЛ «25 різдвяних історій».
І ось що він відповів: «Моє оповідання про те, як двоє людей, попри війну і травми, намагаються не розгубити спільного душевного тепла, яке їх поєднує. Ця історія могла відбутися і в іншу пору року, але саме на Різдво нам усім хочеться більше любити і сильніше відчувати любов інших. Бо це особливий час».
Автор пояснює: «Для мене Різдво – не лише гарні традиції, запах ялинки чи улюблені галицькі смаколики. Це передусім нагода міцніше обійняти найдорожчих. І якщо не вживу, то бодай віртуально в чаті».
Бонусом раджу подивитись нашу розмову з Богданом Коломійчуком з фестивалю «Фронтера», записану для спецпроєкту «Літтреду» і «Культури на РАЙОНі». Говорили зокрема й про його друку збірку «Хороші передчуття».
Богдан Коломійчук «Вініл»
Марія поспішала як могла, наче запізнювалась на потяг. Наче він от-от рушить, а наступного найближчої доби точно не буде.
В її житті так сталося лише одного разу – минулої зими також перед Різдвом.
Їй назавжди запам’яталося відчуття розпачу й безпорадності, коли хотілося сісти і плакати, мовби сльози здатні змінити щось у розкладі Укрзалізниці. А все через таксиста, який спершу приїхав запізно, а далі, наче навмисно, попрямував через вулицю, де затори не зникають ніколи, навіть у вихідні.
Відтоді Марія не замовляє більше таксі. На вокзал дістається лише на метро, саме з цієї станції біля свого дому з надто повільним ескалатором і слизькими сходами, що ведуть з підземки нагору. Тут вона разом із сусідами ховається під час повітряних тривог і купує вранці каву з випічкою, якщо не встигає вдома поснідати.
Станція-прихисток. Станція-кав’ярня.
«Не варто поспішати, – каже собі подумки. – Ну куди ти завжди летиш?..»
Вона боялася впасти на цих сходах. І не тому, що тут завиграшки можна зламати ногу, а через сором – отак гепнутись серед людей, розпластатись, наче на ковзанці, й поволі кумедно підводитись їй видавалось найбільшим жахіттям.
Марія стримувала себе, втім, все одно поспішала – цю звичку вже, видно, їй не викорінити. Прискореними хоч і обережними кроками пройшла повз невеликий ринок, де вже цілий тиждень, а то й більше, домінували продавці ялинок і ялинкових композицій. Червонощокі чоловіки й жінки, одягнені в грубий безформний одяг, мовчки, проте пильно вдивлялися в перехожих, намагаючись розгледіти серед них потенційних покупців. Марія їх не зацікавила.
«Хоча б гілку можна взяти», – подумала вона вже біля під’їзду, розшукуючи в сумці ключі. Там їх не виявилось, і пошуки продовжились у кишенях плаща. «Цілого дерева шкода, а от гілочку можна…»
Ключі врешті знайшлись.
У передпокої, знімаючи рукавички, Марія глянула на годинник. Четверта, отже, Олексій повернеться тільки за дві-три години. Достатньо часу, щоб приготувати вечерю. У довгастому дзеркалі на дверцятах шафи промайнуло її зображення. Худорлява, трохи втомлена, розчервоніла від холоду.
Марія подивилась на себе, як завжди критично. Провела кінчиками пальців по обличчю, мовби розгладжуючи невидимі зморшки. Зморщок не було, була тільки втома після важкого дня. Добре, хоч відпустили раніше – дозволили готуватись до свята.
Сьогодні Святвечір.
З Олексієм познайомились у фейсбуці. Обоє коментували пост про музику, м’яко подискутували, зафрендились, погортали навзаєм фотки на персональних сторінках. Потім Олексій написав у приват – і зав’язалося спілкування.
Історій таких мільйон, так він потім говорив. А вона заперечувала, казала, що кожна людина особлива. І всі одне одного зустрічають особливо, а тому й кожна історія – унікальна. Спершу обговорювали музику – улюблений «старомодний» джаз і пам’ятні довоєнні фестивалі.
«Може, ми були зовсім поруч з тобою на якомусь «Львів Джаз Фесті», – написав Олексій і зник з мережі. Інтернет у нього часто барахлив.
«Ти що, в погребі?» – пожартувала вона і додала кумедне емоджі.
«Ні, в армії», – відписав він, нарешті сказавши, чим зараз займається.
Після цього в їхньому листуванні побільшало щирості, а Марію вже не полишала фонова тривожність. Говорили вони тепер не тільки про музику, а й про все на світі.
Врешті домовились якось зустрітися, щоб усі ці розмови продовжити наживо. З першого разу не вдалося – вона спізнилась на потяг. Потім Олексій не зміг вирватись. Побачились тільки з третьої спроби.
Кілька місяців тому Олексій зник із мережі незвично надовго. Марія спершу відганяла тривогу й погані думки, але потім не витримала, почала дзвонити на різноманітні гарячі лінії. Там запитували підрозділ, в якому служить Олексій, але вона не знала.
«От дурепа, – картала себе, – як же я могла не запитати? Навіть під час єдиної зустрічі не спало це на думку. А треба було дізнатися, записати, запам’ятати, закарбувати в серці!» Олексій, на щастя, через два тижні вийшов на зв’язок сам. Написав, що поранений: численні осколки, але найдошкульніше – значно погіршав слух. Попереду лікування, а там і тривала реабілітація.
«Отже, тепер ми побачимось», – підсумував хтось із них переписку.
Після лікування на час відновлення він переїхав до неї. В її квартирі спершу з’явилися його грубі армійські речі й трохи цивільних дрібничок, а далі – і він сам.
Спершу наговорилися й навідчувалися, а потім спробували разом планувати побут. Олексій мало спав, мало їв і чомусь потроху в собі замикався. Вранці, ще до того як вона вибігала на роботу, виходив у місто, казав, що до поранених побратимів у госпіталь. Курив із ними, купляв їм якісь дрібниці й солодощі, допомагав із документами й повідомленнями додому.
Потім ішов у джазову фонотеку. Хтось придумав таке для ветеранів: хоч цілий день сиди і слухай вініл. І він, долаючи свою приглухуватість, годинами втягував у себе Армстронга і Паркера, Еллу Фіцджеральд і Ніну Сімон, Брубека і Колтрейна, але найбільше – Біла Еванса. Хоч Бреда Мелдау і Джессіку Вільямс також. Піаністів Олексій любив найбільше. Особливо зараз, бо їхні п’єси найкраще заспокоювали його поранений слух і контужений розум.
Марія щосили намагалася наповнити їхній дім радощами: готувала, замовляла нові меблі, купувала новий одяг йому і собі. Нагадувала часом історію їхнього знайомства та їхні мрії в спільному чаті. Він слухав, пив чорну каву, кивав і майже не відповідав.
– Сходив би на пиво, як усі мужики, – трохи нервово сказала вона якось. – А то все джаз і джаз… Якось паршиво він діє на тебе.
Олексій викурив ще цигарку, подумав і справді пішов. Вона подивилася вслід, і вперше їй захотілось заплакати. Проте Марія стрималась, заварила чаю, розгорнула книжку, передумавши, увімкнула серіал і спробувала не думати про цього раптово чужого чоловіка.
Пізно ввечері зателефонував незнайомий номер. Вона сіпнулась, як від опіку, але дзвінок прийняла. Роздратований чоловічий голос вимагав приїхати і забрати цього мудака.
– Якого ще мудака? – не зрозуміла вона.
– Оцього з бородою, в чорному светрі й джинсах. Ваш? – чоловік з того боку майже кричав.
– Мій, – здавлено промовила вона й попросила назвати адресу.
Її чекали в брудному пабі з зачовганою підлогою і непротертими столами. В кутку біля стійки мерехтіла ялинка, над нею – плазма з минулорічним футболом. Олексій понуро дивився кудись перед собою. Ніс мав розбитий. Светр на ньому був роздертий.
Перед Марією виріс широкоплечий поліціянт.
– Ваше щастя, що я також ветеран, – гаркнув він.
– Який ще ветеран? Поліція хіба воює? – не стрималась вона, але одразу ж пожалкувала і прикусила губу.
Авжеж, бригади поліції воюють, і вона про це насправді знала. Поліціянт помовчав, видно, також себе опановуючи.
– Забирайте його нафіг, – сказав коротко.
– А що з ним сталося?
– До людей чіплявся, бійку почав, от і дістав…
Наступні дні вони переважно мовчали. Коли ніс загоївся, Олексій знову подався у фонотеку слухати вініл. Навіть сьогодні пішов, перед Святвечором.
Близько шостої Марія потроху почала накривати на стіл. Святкова вечеря була простою: риба і капуста з супермаркету, вареники з картоплею, випічка з маком замість традиційних пампухів, узвар і кутя. Кутю вона зробила сама за сімейним рецептом.
Страв не дванадцять, настрій не святковий… Все одно будь-якої миті може завити повітряна тривога і доведеться все лишити.
Олексія досі не було. Він прийшов, коли страви майже схололи. Марія мовчки підвелася і ввімкнула мікрохвильовку. Почала кожну розігрівати. Знову поставила все на стіл, мовби дарувавши всьому друге життя.
І раптом вона відчула, що більше не зможе. Що це край і далі залишається тільки з’їхати з глузду.
– Послухай, – каже йому, – я знаю, що тобі важко і боляче. Що ПТСР і все на світі!.. Що неможливо себе знайти в цьому мирному тиловому місті. Що свята не повинні приходити, бо які свята, коли війна. Що ти дивуєшся, чому живий, коли стільки загинуло. Що можна повернутись з війни, але війна в тобі залишиться. Я все знаю! Чуєш? Знаю я все… І намагаюсь тобі зарадити, допомогти, підтримати. Але ж ти холодний, як стіна у метро. Ти чужий, ти далекий. Ти і далі на фронті. І в мене немає шансів до тебе достукатись. І сил вже немає…
Вона перейшла на плач і майже на крик. Але раптом відчула, як він її обійняв. Обережно, несміливо, мов школяр, проте ніжно як ніколи.
І вони обоє затамували подих. А далі Марія почула:
– Я там купив ялинку. На сходах лишив. Принесу зараз…
